Президент України підписав новий закон «Про освіту», який, зокрема, передбачає, що в школах нацменшин більшість предметів мають викладатися українською мовою, хоча вивчення інших мов також гарантується. Ця, здавалось би, елементарна норма, викликає обурення у країн-сусідів. Коли відбуваються дипломатичні демарші у зв’язку з українським законом про освіту, хочеться нагадати нашу спільну історію. Під гаслом об’єднання усіх німців в одному «фатерланді», захисту людей спільної мови і культури розпочиналась Друга світова війна. Під гаслом захисту росіян від надуманих загроз починалася агресія в Криму і на Сході України. Чи варто європейським державам робити якісь поспішні рухи, вважаючи, що меншини в Україні зазнали реального удару?
Ми – толерантний народ
Можливо, українська влада недостатньо пояснила свою позицію щодо мови освіти. Але що стосується самих українців, то ми за свою історію навчилися поважати інші народи. На жаль, не від усіх отримуємо повагу у відповідь.
За тисячоліття історії України на землі нашої вітчизни поруч з українцями завжди проживали інші народи. Ми, українці, були сусідами із предками поляків, угорців, росіян, білорусів, румунів, євреїв, греків, німців та багатьох інших етносів.
Усі народи, що жили поруч, мали як світлі, так і темні сторінки стосунків. Вистачало і конфліктів, суперечок, навіть воєн. Ми, українці, тут не виняток, адже в усій Європі і цілому світі відбувалось так само: і сумісна праця, і недовіра та ворожнеча.
Але хотілось би акцентувати на безлічі прикладів плідної співпраці. Часто представники не українського, а іншого народу засновували в Україні школи та церкви, як молдаванин Петро Могила. Очолювали першу республіку – Запорізьку Січ, як земляк Могили Данило Апостол. Киянами були геніальний інженер, поляк за походженням, Ігор Сікорський та письменник – росіянин Михайло Булгаков.
Перераховувати можна безкінечно. Головне, що історія навчила нас відмовлятися від ксенофобії. І на сучасному етапі міждержавних стосунків Україна навчилася з повагою ставитись до інших народів, не висловлювати територіальних претензій.
Сьогодні в незалежній українській державі проживають представники понад ста національностей. Згідно з вітчизняним законодавством, починаючи з Конституції, усім, хто належить до національних меншин, гарантовано невід’ємні, особливі права. Принципове значення мало ухвалення Закону України «Про національні меншини в Україні», який був визнаний, зокрема, грецькою громадськістю, як один із найдемократичніших у світовій практиці в плані захисту і державних гарантій розвитку національних меншин.
Державна мова – необов’язкова?
При цьому права самих українців в Україні системно порушувалися, коли, приміром, ішлося про державну мову, яку частина суспільства вважала необов’язковою для вивчення. Важко уявити якусь іншу країну Європи, де державна мова мала б такі позиції. І зважаючи на нинішню ситуацію, не можу не погодитись з міністром закордонних справ України, котрий наголошує, що знання державної мови українськими громадянами стало питанням національної безпеки.
Лише один приклад. Ті, хто бував у прикордонних районах Закарпаття, знають, що там є цілі села і квартали міст, де люди не володіють українською. Угорська меншина фактично не включена в українське життя, маючи й угорські школи, і угорське телебачення. Усі предмети в угорських школах діти дотепер вивчали угорською, маючи при цьому окремі заняття з української. Тому випускалися цілі покоління учнів, що не знають елементарної української термінології. Найголовніше, що неадаптована меншина – ідеальний ґрунт для сепаратизму.
А ще хочеться запитати: чи так само живуть і навчаються українці в Угорщині? Які їхні можливості і права там?
Про становище українців у Росії взагалі вже важко говорити – скільки там наших шкіл, що робиться з нашими бібліотеками? В окупованому Криму знищено навчання українською мовою, на територіях ОРДЛО державна мова під суворою забороною.
Звісно, ми мусимо чітко пояснювати свої дії із захисту української мови – усі сусіди мають розуміти, що цей процес не загрожує мовам меншин. І це завдання для української влади. Перш за все – продовжувати діалог із сусідами, на всіх рівнях, не лише у царині політикуму. Іноземці мають розуміти, що в Україні немає загрози меншинам, але є намагання укріпити державність, громадянську єдність. Це мають усвідомити і в Будапешті, і в Варшаві, в Бухаресті, Афінах і Софії. Та й Москві не завадить припинити перекручувати українські реалії.
Тим паче, що завжди виникає спокуса використовувати лозунги захисту етнічної меншини в іншій державі для експансії чи роздмухування сепаратизму. Наслідки цього завжди фатальні.
Зі свого боку українська влада має сприяти взаємному обміну інформацією, адже чим більше і частіше люди спілкуються, тим менше в них недовіри і страху. Доречно ініціювати різноманітні проекти з просвітницької та пояснювальної роботи серед населення, передусім з мовного питання.
Цей процес далекий до завершення, та маю великі сподівання, що послідовна, виважена міжнаціональна політика України дасть позитивні результати. Маємо дати усім нашим сусідам по європейській домівці чіткий сигнал: «Поважаймо права одне одного!».