Попри всі спроби влади отримати швидку перемогу в боротьбі з протестним Євромайданом, люди з Майдану Незалежності так і не розійшлися. Фактично 2014-й став першим роком в історії сучасної України, коли головні площа, ялинка та сцена держави не знаходились під безпосереднім контролем офіційної влади, а належали її численним опонентам.
Звичайно, у порівнянні з ленінськими поштою, телефоном та телеграфом, це не є значним стратегічним успіхом, але з точки зору символічної - ідеологічний та моральний ефект від такого святкування є колосальний, оскільки демонструє неспроможність влади вже досить тривалий час знайти вихід з даної ситуації.
Йолка, історія появи якої стала одним з символів українського революційного руху – своєрідним українським крейсером «Аврора», яка без жодного залпу наробила галасу по обидві сторони Атлантики. Стоячи на центральній площі країни, цей архітектурно-сакральний феномен, фундамент якого закладала влада, а оздоблювальні роботи завершували вже протестувальники, всім своїм виглядом ретранслює наявність серйозних проблем у сьогоднішніх хазяїв Банкової. А величезне зображення на Йолці найнебезпечнішого ворога Януковича – Юлії Тимошенко, вкупі з великою кількістю антиурядових плакатів, служить потужнім підсилювачем для цієї трансляції.
Вічний шах
Водночас, затяжна облога Євромайдану є демонстрацією невміння/небажання лідерів провідних опозиційних сил ефективно використовувати всі можливості політичного впливу на режим Януковича. Принаймні таке враження складається після практично повного провалу переговорного процесу з потенційними союзниками в парламенті.
Саме Верховна Рада була і є тим єдиним інструментом в руках опозиції, який би дозволив в найкоротші терміни провести повну делегітимізацію сьогоднішньої правлячої верхівки. Але на практиці трійка лідерів не змогла домовитись ані з комуністами, ані з мажоритарниками, ані з представниками великого бізнесу в Раді, ані з потенційними депутатами-перебіжчиками від ПР – недолуга груднева спроба відправити уряд Азарова у відставку є цьому яскравим підтвердженням.
За таких обставин, єдиним форпостом, з якого можна продовжувати подальшу антипрезидентську та антиурядову кампанії, залишаються тисячі звичайних громадян по всій Україні, яких консолідує навколо себе Євромайдан. Це явище є досить потужним аргументом в руках опозиції, але в сьогоднішніх умовах однієї ініціативи громадян недостатньо для зрушення ситуації з місця. Майже два місяці напруженого протистояння показали, що для остаточної перемоги опозиції необхідно домовлятися, іти на максимально допустимі компроміси і шукати союзників, особливо серед представників великого бізнесу.
Проводячи масові акції, страйки, війни в інформаційному просторі, опозиція ставить Януковичу шах, але він, прикриваючись мільйонною армією пішаків – «Беркутів», «тітушкок», боязких чиновників, вправно ховається від шаху в своїй vip-клітинці під назвою Межигір’я. Так може тривати безкінечно.
Якщо зараз опозиція буде концентрувати максимум своєї уваги не на боротьбі з окріплим після кремлівського кредиту режимом, а витрачатиме сили на пошуки єдиного кандидата для президентської кампанії, то це може привести її до повної втрати ініціативи в протистоянні та сильно деморалізувати її прихильників.
Президент з технологією Stealth
Парадоксально, але на сьогоднішній день значно більший вклад в підтримку «полум’я революції» робить керівництво країни.
Банкова, опираючись виключно на силові інституції та методи, намагається досягнути результату, який свого часу продемонстрували Лукашенко та його російські колеги. Проте, багаторазові спроби розігнати, розлякати чи розсварити українців закінчувались нічим. Весь цей процес нагадує недорогу дитячу забавку – маленьке іграшкове авто, яке доїхавши до твердого важкого предмету, не в змозі його переїхати чи об’їхати, а тому безперестанку товче собою в цю перепону. При цьому, кожен новий удар збільшує масу та об’єм цієї перепони. То чому сценарій спрацював в Росії та Білорусії, але вперто не може прижитися в Україні?
Обставини вказують на те, що не тільки відсутність логіки в діях керівників країни та силових структур допомагає консолідуватися всім незадоволеним політикою ВФЯ. Стримуючим фактором, який поки не дозволяє запровадити в нашій країні ані білоруський, ані російський сценарій, є повна відсутність будь-яких позитивних зрушень в розбудові країни в період правління української влади.
В свідомості середньостатистичного росіянина діяльність Путіна може асоціюватись з захистом інтересів Росії на міжнародній арені, харизмою, активним продовженням політики «собирателя земель русских», а також потужною, майже диктаторською, концентрацією влади в руках монолітної політичної сили, яку він представляє.
В білорусів діяльність Лукашенка може також асоціюватись з тією ж диктатурою, до основи якої в державній політиці Мінська додано соціальне забезпечення та непогано розвинуту інфраструктуру країни. Плюс та ж харизма.
З чим же може асоціюватися діяльність вітчизняного очільника? В Януковича нема ані російської нафти та газу, ані білоруських доріг, а його авторитет на міжнародній арені викликає радше співчуття, аніж гордість. Зате є сумнозвісне Межигір’я, позолочені сантехнічні аксесуари, горезвісний вертоліт і майданчики до нього. А харизма? Харизма можливо і є, але от халепа – її ніхто не бачить. Бо наш президент, в умовах жорсткої політичної кризи, практично зник з життя країни – став невидимим. Такій стелс-технології можуть позаздрити найсучасніші зразки військової техніки. Країна увійшла в 2014-й з цілою низкою проблем, а його офіційне представництво з початку року ледве спромоглося «видати на гора» аж три повідомлення, які, правда, жодним чином не торкнулись реальної ситуації в країні. А де реакція президента на нещодавній черговий «подвиг Беркута»? Де його позиція та співчуття щодо пожежі в Харкові (тут варто нагадати, що співчуття жертвам теракту в Волгограді президент таки висловив, а про своїх співвітчизників чомусь забув)?
Коли опозиційні акції проводяться в Білорусії та Російській Федерації – вони знаходять незначний відсоток підтримки громадськості, адже більшість громадян цих країн таки має хоч якісь підстави підтримувати свою владу.
В Україні ж протестні акції практично необмежені в кількості – підтримувати владу нема за що, а тому єдиною лояльною групою залишаються проплачені натовпи «тітушок» та зігнані добровільно-примусово бюджетники. Біда в тім, що більшість представників і першої, і другої категорій так само «в захваті» від дій Банкової, а тому такий фундамент є надто непевним.
Але, не все так безнадійно і навіть сьогодні керівництво країни має шанс нормалізувати ситуацію та відновити втрачені раніше позиції. Рецепт та інструкція до нього максимально прості: необхідно почати нарешті працювати на державу, а не себе та дотримуватись при цьому норм чинного законодавства – нічого надзвичайного.
Coalita libertas
На фоні невпевнених дій лідерів опозиційних сил, неадекватності силових структур та практично повної відсутності розуміння всієї серйозності ситуації зі сторони керівництва країни, абсолютне захоплення викликає позиція звичайних українців. Потужне і надзвичайно швидке самоутвердження оновленої версії українського суспільства, яке нарешті усвідомило, що політика не є справою обраних, а стосується всіх і кожного, має всі шанси стати новою точкою відліку в розбудові України – новітнім українським Ренесансом.
Відсутність єдиного лідера, який би «вивів український народ з пустелі» зіграла і свою позитивну роль – народ зрозумів, що лідером може бути він сам, головне триматись разом. І, як показує практика, українці нарешті навчились діяти як єдиний організм.
Coalita libertas – воля, що вкоренилась, саме так можна охарактеризувати стан речей, який зараз є домінуючим в суспільстві.
Феноменально, але саме намагання діючої влади повністю вирвати це коріння волі провокує його пришвидшений розвиток та зміцнення.