Автобус ходить тільки «державний» та тільки з автовокзалу. З тих, хто може довезти до краю «республіки», залишилися таксисти. Але для основної частини «човникарів» таксі занадто дорого коштує – 200 рублів з людини, а це майже третина заробітку.
Прикордонний експрес їде без зупинок. Щоб сісти в нього, потрібно прокинутися раніше, встигнути доїхати до центру і втиснутися в переповнений салон.
Щоденно лінію перетинають кілька категорій людей. Перші – їдуть за пенсією. Зазвичай на світанку. Банки в Станиці працюють до 17, а тому щоб відзначитися, оформити картку або отримати виплату і встигнути назад, треба виїхати рано вранці.
Інші навесні їдуть за овочами. У Станиці вони значно дешевші. Якщо мати трохи досвіду і знайомих пообіч лінії розмежування, можна встигнути зробити три-чотири ходки. Так і робить Ніна, з якою ми познайомилися ще в вересні. Їй 74, і вже два роки війни, кожну весну і літо, вона возить через лінію фронту овочі.
«Я доїжджаю до пункту. Там йду пішки через міст. У мене тільки візок невеликий. У нього колеса від дитячого велосипеда, дуже зручно. Коли я переходжу, то купую кілька ящиків картоплі, помідорів, огірків. Все це кладу на візок», – розповідала Ніна.
Після цього в справу вступають місцеві «рикші». За 100 рублів вони готові пройти пункт в зворотному напрямку і довезти візок до автобуса. Там товар приймає внук Саша. Раніше він віз овочі до місця продажу максимум 30 хвилин, вже на кварталі 50 років Жовтня був ринок. Тепер йому доводиться їхати в центр.
На вокзалі Саша передає овочі своїй дружині. Вона везе їх на центральний ринок. На годиннику лише 12 дня, субота. До вечора вона розпродасть весь товар із подвійною націнкою. А Саша тут же відправляється назад до Станиці, адже він майже не виходив з автобуса, просто передав коробки.
На пункті пропуску Сашу чекає вже знайомий «рикша» – Вадик. Він приймає візок і знову перетинає лінію розмежування. Бойовики на блокпосту знають їх в обличчя. Зазвичай мовчать. Але сьогодні Сашин «рикша» вже кілька разів ходив туди-сюди. У нього багато клієнтів –вихідний, день торгівлі. Тепер доведеться заплатити, щоб не затримували і не побили. Стандартна такса – 200 рублів. Це всього лише дві ходки, а їх було зроблено вже шість. Ще й дрібні підробітки на шляху: зняти і підняти валізи жінкам, які намагаються пройти через підірваний міст. Протягнути коляску з сидячим, піднести сумки – все це коштує грошей, які через безвихідь платять й йдуть на лінію.
Вадик заробив 900 рублів, віддав 200 – разом 700 прибутку.
Поки Ніна чекає Вадика з візком, а її онук передає овочі дружині, можна обговорити останні чутки і плітки зі своїми компаньйонами по бізнесу. Під тентом, на дерев'яній лаві, рятуючись від весняної спеки, діалог веде кілька жінок.
– Я все життя тяжко працювала, і що? Тут пенсії не бачити, там незрозуміло що, будинок – не будинок. Не проїдеш не пройдеш!
– Ну і що, ось там в Україні тепер пенсійний вік до 90 років підняли!
– Не до 90, а до 85, і пенсій говорять не буде! Ніяких! Тільки у тих, хто воював. Он вони, стоять, автоматами махають.
– А нам сказали, що і лікарні все закриють, тільки залишать фельдшерські пункти. І то без ліків. Решта – як хочете, шукайте самі.
Вадик перетинає лінію. Ніна бачить його незграбну постать і перериває розмову. Треба встигнути навантажити повний візок овочів. Цього разу тут капуста, морква і мішок картоплі. Тягти важко. Але Вадик тягне – це остання ходка, після неї в Станицю на сьогодні шлях закритий.
Для Ніни день ще в самому розпалі. Дві закупівлі не погано, але ще не все. Тепер потрібно поміняти рублі на гривні, в Луганську це робити невигідно. Щоб зловити вигідний курс, потрібно йти в банк. Там – велика черга, в якій стоять за виплатами такі ж пенсіонери з міста.
«Знаємо ми вас, спекулянтів, не лізьте без черги, тут деякі з 10 ранку стоять», – кричить на Ніну жінка в хустці.
Черга не любить тих, хто прийшов поміняти гроші, у більшості з черги міняти нічого.
Ніна чекає, змінює рублі на гривні і йде в бік станції. Тепер потрібно знову перейти пішки зруйнований міст і якось влізти в переповнений автобус на тій стороні, щоб доїхати до вокзалу, де на «копійці» її забере онук. Вона сподівається, що встигне до комендантської години, інакше доведеться витратитися на таксі.
«Я 2013-го збиралася вже помирати. Боліла спина, ноги не ходили. А тепер чотири роки війни кручусь, без мене й онуки помруть. Була б дорога на Щастя, ми б на своїй машині возили продукти, але то в Донецьку пункти є, кажуть, проїзні, а у нас тільки пішки. Ну нічого, доживу, щоб глянути, чим усе закінчиться, доживу, а там подивимося», – ділилася Ніна.
До відкриття автомобільного пункту пропуску Ніна не дожила. Її поховали 19 квітня на Гострій могилі. Окупована частина області так і залишається з єдиним пунктом перетину – пішохідним. Луганчани і далі перетинають лінію через підірваний міст, тримаючись за кволі перила, заганяючи в руки скалки і зачіпляються за цвяхи, що стирчать з дощок. На мосту тільки й чути, що скрип інвалідних возиків, тачок з картоплею, велосипедних ланцюгів. Пішохідна зона без права на виїзд.
Якщо вам відомо про порушення прав людини, скоєні під час конфлікту на Донбасі, будь ласка, повідомляйте про це через спеціальну захищену форму на сайті Коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі. Без вашої письмової згоди Коаліція не буде публікувати або передавати отриманої інформації третім особам.
Євген Спірін, UA: суспільне мовлення