Щоб розповісти про його вплив як гравця світового масштабу в кінематографі ― слід списати чимало сторінок (усіх назвати, згадати авторів, зірок, виробників, нагороди). Наприклад, лише 2017 року фільми, що підтримувалися фондом, отримали біля сорока нагород і мають понад дев’яносто номінацій на великих міжнародних кінофестивалях, номінацій на кінопремію «Оскар» та брали участь в інших відомих галузевих івентах. Окрім підтримки створення фільмів фонд фінансує кінотеатральне розповсюдження європейського кіно ― допомагає глобальній мережі кінозалів «EUROPA CINEMAS».
Тому бути учасником фонду EURIMAGES ― це не тільки прагматичний вибір, а й дужий іміджевий маркер для будь-якої європейської країни.
На сьогодні до фонду EURIMAGES входять 39 країн-членів, включаючи Латвію (2002), Естонію (2004), Литву (2007), Грузію (2011), Вірменію (2016), а також до нього приєдналася Канада (2017).
Зрозуміло, що України ― держави, розташованої в самому центрі Європи, ― серед них немає. Не дивно? Спитаєте: «Чому?». Є, як то кажуть, дві відповіді: цензурна і з використанням значно виразнішої лексики... Шануючи видання, де публікується цей текст, і вас як його читачів, беремо себе в руки й затискаємо в рамки чемної поведінки... Просто приводимо декілька фактів.
Читайте такжеУдушливые объятия государства. О культурной политике после Майдана
Про своє зобов’язання приєднатися до EURIMAGES українська влада вперше оголосила ще 2002 року (див. Закон України № 361-IV, яким затверджувалася «Загальнодержавна Програма розвитку національної кіноіндустрії на 2003-2007 роки»). Потім ішли Рекомендації парламентських слухань «Національна кінематографія: стан, проблеми та шляхи їх вирішення» (2005), де згадали про цю обіцянку й поставили «мертву риску» ― не пізніше 2006 року зробимо. Звісно, що нічого не відбулося. Ба більше, кожного наступного року кожний очільник Міністерства культури, виступаючи на загал, зухвало обіцяв, що ну ось-ось...
На таку безпорадність кіноспільнота байдуже не дивилася. З вимогами не зволікати ― перед отими слуханнями ― публічно до всіх гілок влади зверталася ініціативна група Асоціації молодих кінематографістів. Як видно, їх не почули.
Певне, ви вже порахували, що з того часу пройшло 17(!) років. РОКІВ! Ефективність врядування нищівна ― крихти, уламки... В тому числі доль. Хтось поїхав реалізовувати свій творчий потенціал за кордоном, а ми й досі залишаємося на узбіччі ділових кінопроцесів. І нікому за це не соромно...
Мені цей стан нагадує красномовний за своєю суголосною вбогістю образ з оповідання Михайла Зощенка «Принади культури», де чоловік поспіхом вийшов на вулицю (пивка придбати за рогом), але за компанію опинився в театрі ...в одному спідньому, бо мав зняти та залишити в гардеробі своє пальто. І там ще друг його заспокоює, що нічого страшного: «Ти вдавай, ніби тобі ввесь час жарко». Отак із ВИНИ можновладців непривабливо виглядають і українські кінематографісти перед Європою та всім світом... Так виглядає вся наша країна.
От уявімо себе у фешенебельному ресторані... Гардероб пройшли ― Європейську конвенцію про спільне виробництво ратифікували... Перепрошую, тут маємо зробити важливу заувагу. На це пішло п’ять років! На законопроект із двох речень. 13 липня 2004-го міністр культури в місті Страсбурзі помпезно її підписав, і лише 18 березня 2009-го парламент України її ратифікував. Бачите, яка разюча стрімкість? (Мені не смішно!) Так ось – продовжуємо... І знову щось не до ладу: тепер усі вимушені скупчуватися в «прилазні», бо до головної зали, де всі куштують страви, нас не пускають. Зрозуміло, що трохи постояти, наче ми когось чекаємо, – не велика біда, всяке може статися... Але ж не сімнадцять років! Така швидкість вочевидь дає підстави казати про відсутність здорового глузду, але це реальний факт! Можемо й далі смикати інших, що проходять повз, із благаннями: «Допоможіть нам зробити замовлення й для себе»...
Отак і зараз на Каннському кінофестивалі... «Зверху біла сорочка, піджак смокінґу та метелик» ― презентація кінематографічного національного доробку є, та ще й яка: знову потрапили до конкурсної програми, а що ж «нижче за поглядом»? Чи можемо ми сідати за стіл переговорів, де щорічно ділять фінансовий пиріг розміром у двадцять шість мільйонів євро? Ні! Ось тому й ніяково мені, і кумедно, і злість роздирає. «Докіль, панове депутати?!»
Одразу й друге звичайне запитання виникає: «Чому в нас, як не реформа, то цілісного (системного) підходу до її впровадження зась?» Все якесь кострубате й, головне, недороблене, як слід. Колись (2007 року) європейські експерти, оцінюючи стан культурної політики в Україні, у своєму аналітичному звіті саме так і зазначили, що наріжна вада місцевого врядування ― це «недореформи», «напівзміни»... Вони там порівняли нас із людиною, яка перелазить з одного човна до іншого, а ті один від одного віддаляються. Тому, якщо швидко не зробити очевидний крок і далі зволікати, то неминуче опинимося в непривабливому становищі.
Щоб не бути голослівним, коротко наведу приклади, що так само добряче допікають інтересам кіноіндустрії. Як ви знаєте, 23 березня 2017 року депутати ухвалили закон «Про державну підтримку кінематографії в Україні», яким система стосунків продюсерів та держави дещо модернізувалася ― додалися цікаві фахові опції, й не лише для виробництва фільмів, а ще й для просування кіно – тут ідеться про можливості широкого кінотеатрального показу... Втім, для повноцінного запуску оновлених механізмів мали бути прийняті ще три законопроекти, які «йшли в пакеті» ― №№ 3238-Д, 3239-Д і 3240, зі змінами до Податкового, Митного та Бюджетного кодексів України (така вимога існує в законодавстві – зміни до головних кодексів подаються окремо). Два перші з них Рада ухвалила через сім місяців (7 листопада 2017 року), а от із законопроектом щодо Бюджетного кодексу (зараз № 3240-Д) ― така ж катавасія. Не ухвалений досі! Але ж він ключовий ― без цього сеґменту значна кількість «новацій» (запозичень світового досвіду) не запрацює. Тобто минуло два роки. Що ж бо зараз відбувається в парламенті, ви розумієте, ― і це означає, що шансів на його розгляд 2019-го вже небагато. Саме тому кіноспільноті треба кожного пленарного тижня виходити на пікет до Верховної Ради.
Або згадаємо про те, як законодавці «поставили воза перед кобилою»: поспіхом ухвалили неякісний і дуже шкідливий для кінематографістів законопроект № 7466. Це про діяльність організацій колективного управління (ОКУ). Він мав спиратися на оновлені норми усієї сфери авторського права й суміжних прав, та вони досі не прийняті. Як тепер будуть імплементуватися норми закону про ОКУ без такого підґрунтя ― незрозуміло. Це, як використовувати абетку без переважної кількості букв. І коли вдасться (хоча б у першому читанні) за ці лічені місяці прийняти відповідну нову редакцію цього вкрай потрібного закону (№ 10143) ― наразі невідомо.
Про згадані теж злободенні випадки докладно напишу іншим разом. Повернімося до фонду EURIMAGES.
Постійне дежавю з відкладанням ухвалення цього законопроекту «на потім», як заїжджена на одному дратівливому місці платівка, свердлить мене одним єдиним запитанням. Невже вони не бачать, яка це дикість – отак відверто ігнорувати важливі потреби кіногалузі й суспільства загалом? Адже розгляд законопроекту і його прийняття займе назагал ХВИЛИН ДЕСЯТЬ. І все! Двері для входження українських кінематографістів до європейських культурних програм співробітництва одразу розчахуються. Агов!
Читайте такжеГолова Держкіно Пилип Іллєнко: "Якщо йдеться про розвагу, українець обере не похід в кіно, а щось інше"
Це важливо тому, що запрацює потужний генератор сприяння інтеґрації українських кіновиробників до «вищої ліги» світової кіноіндустрії, збільшиться кількість кінокартин, створених у копродукції, як артгаузних, так і фільмів з високим глядацьким потенціалом, стануть доступними закордонні джерела фінансування, для нашого кіно з’явиться ще більше можливостей брати участь у міжнародних кінофестивалях класу «А» й просувати свої фільми на численні ринки збуту (не тільки в кінозалах, але й на інші: ТВ, VOD-сервіси, Інтернет etc), підскочить рівень вартості прав на використання фільмів (комерційний результат для продюсерів), а також зросте професійний досвід кіномитців і продюсерів. Про оздоровлення міжнародного іміджу країни теж варто згадати. Невже цього замало?
Підсумовуючи, хочу звернутися до шановних народних депутатів з таким проханням: давайте все ж таки активізуємо свій рух, утечу з цього совкового болота безвідповідальності й перестанемо щоденно дурити суспільство. Почніть реально себе поважати й змініть підходи до законотворчості ― слід закінчувати розпочаті справи СВОЄЧАСНО!
А до колег і небайдужих звертаюся з проханням прийти 16 травня під стіни Верховної Ради о 9:00. До зустрічі!