Щоб розповісти про його вплив як гравця світового масштабу в кінематографі ― слід списати чимало сторінок (усіх назвати, згадати авторів, зірок, виробників, нагороди). Наприклад, лише 2017 року фільми, що підтримувалися фондом, отримали біля сорока нагород і мають понад дев’яносто номінацій на великих міжнародних кінофестивалях, номінацій на кінопремію «Оскар» та брали участь в інших відомих галузевих івентах. Окрім підтримки створення фільмів фонд фінансує кінотеатральне розповсюдження європейського кіно ― допомагає глобальній мережі кінозалів «EUROPA CINEMAS».
Тому бути учасником фонду EURIMAGES ― це не тільки прагматичний вибір, а й дужий іміджевий маркер для будь-якої європейської країни.
На сьогодні до фонду EURIMAGES входять 39 країн-членів, включаючи Латвію (2002), Естонію (2004), Литву (2007), Грузію (2011), Вірменію (2016), а також до нього приєдналася Канада (2017).
Зрозуміло, що України ― держави, розташованої в самому центрі Європи, ― серед них немає. Не дивно? Спитаєте: «Чому?». Є, як то кажуть, дві відповіді: цензурна і з використанням значно виразнішої лексики... Шануючи видання, де публікується цей текст, і вас як його читачів, беремо себе в руки й затискаємо в рамки чемної поведінки... Просто приводимо декілька фактів.
Про своє зобов’язання приєднатися до EURIMAGES українська влада вперше оголосила ще 2002 року (див. Закон України № 361-IV, яким затверджувалася «Загальнодержавна Програма розвитку національної кіноіндустрії на 2003-2007 роки»). Потім ішли Рекомендації парламентських слухань «Національна кінематографія: стан, проблеми та шляхи їх вирішення» (2005), де згадали про цю обіцянку й поставили «мертву риску» ― не пізніше 2006 року зробимо. Звісно, що нічого не відбулося. Ба більше, кожного наступного року кожний очільник Міністерства культури, виступаючи на загал, зухвало обіцяв, що ну ось-ось...
На таку безпорадність кіноспільнота байдуже не дивилася. З вимогами не зволікати ― перед отими слуханнями ― публічно до всіх гілок влади зверталася ініціативна група Асоціації молодих кінематографістів. Як видно, їх не почули.
Певне, ви вже порахували, що з того часу пройшло 17(!) років. РОКІВ! Ефективність врядування нищівна ― крихти, уламки... В тому числі доль. Хтось поїхав реалізовувати свій творчий потенціал за кордоном, а ми й досі залишаємося на узбіччі ділових кінопроцесів. І нікому за це не соромно...
Мені цей стан нагадує красномовний за своєю суголосною вбогістю образ з оповідання Михайла Зощенка «Принади культури», де чоловік поспіхом вийшов на вулицю (пивка придбати за рогом), але за компанію опинився в театрі ...в одному спідньому, бо мав зняти та залишити в гардеробі своє пальто. І там ще друг його заспокоює, що нічого страшного: «Ти вдавай, ніби тобі ввесь час жарко». Отак із ВИНИ можновладців непривабливо виглядають і українські кінематографісти перед Європою та всім світом... Так виглядає вся наша країна.
От уявімо себе у фешенебельному ресторані... Гардероб пройшли ― Європейську конвенцію про спільне виробництво ратифікували... Перепрошую, тут маємо зробити важливу заувагу. На це пішло п’ять років! На законопроект із двох речень. 13 липня 2004-го міністр культури в місті Страсбурзі помпезно її підписав, і лише 18 березня 2009-го парламент України її ратифікував. Бачите, яка разюча стрімкість? (Мені не смішно!) Так ось – продовжуємо... І знову щось не до ладу: тепер усі вимушені скупчуватися в «прилазні», бо до головної зали, де всі куштують страви, нас не пускають. Зрозуміло, що трохи постояти, наче ми когось чекаємо, – не велика біда, всяке може статися... Але ж не сімнадцять років! Така швидкість вочевидь дає підстави казати про відсутність здорового глузду, але це реальний факт! Можемо й далі смикати інших, що проходять повз, із благаннями: «Допоможіть нам зробити замовлення й для себе»...
Отак і зараз на Каннському кінофестивалі... «Зверху біла сорочка, піджак смокінґу та метелик» ― презентація кінематографічного національного доробку є, та ще й яка: знову потрапили до конкурсної програми, а що ж «нижче за поглядом»? Чи можемо ми сідати за стіл переговорів, де щорічно ділять фінансовий пиріг розміром у двадцять шість мільйонів євро? Ні! Ось тому й ніяково мені, і кумедно, і злість роздирає. «Докіль, панове депутати?!»
Одразу й друге звичайне запитання виникає: «Чому в нас, як не реформа, то цілісного (системного) підходу до її впровадження зась?» Все якесь кострубате й, головне, недороблене, як слід. Колись (2007 року) європейські експерти, оцінюючи стан культурної політики в Україні, у своєму аналітичному звіті саме так і зазначили, що наріжна вада місцевого врядування ― це «недореформи», «напівзміни»... Вони там порівняли нас із людиною, яка перелазить з одного човна до іншого, а ті один від одного віддаляються. Тому, якщо швидко не зробити очевидний крок і далі зволікати, то неминуче опинимося в непривабливому становищі.
Щоб не бути голослівним, коротко наведу приклади, що так само добряче допікають інтересам кіноіндустрії. Як ви знаєте, 23 березня 2017 року депутати ухвалили закон «Про державну підтримку кінематографії в Україні», яким система стосунків продюсерів та держави дещо модернізувалася ― додалися цікаві фахові опції, й не лише для виробництва фільмів, а ще й для просування кіно – тут ідеться про можливості широкого кінотеатрального показу... Втім, для повноцінного запуску оновлених механізмів мали бути прийняті ще три законопроекти, які «йшли в пакеті» ― №№ 3238-Д, 3239-Д і 3240, зі змінами до Податкового, Митного та Бюджетного кодексів України (така вимога існує в законодавстві – зміни до головних кодексів подаються окремо). Два перші з них Рада ухвалила через сім місяців (7 листопада 2017 року), а от із законопроектом щодо Бюджетного кодексу (зараз № 3240-Д) ― така ж катавасія. Не ухвалений досі! Але ж він ключовий ― без цього сеґменту значна кількість «новацій» (запозичень світового досвіду) не запрацює. Тобто минуло два роки. Що ж бо зараз відбувається в парламенті, ви розумієте, ― і це означає, що шансів на його розгляд 2019-го вже небагато. Саме тому кіноспільноті треба кожного пленарного тижня виходити на пікет до Верховної Ради.
Або згадаємо про те, як законодавці «поставили воза перед кобилою»: поспіхом ухвалили неякісний і дуже шкідливий для кінематографістів законопроект № 7466. Це про діяльність організацій колективного управління (ОКУ). Він мав спиратися на оновлені норми усієї сфери авторського права й суміжних прав, та вони досі не прийняті. Як тепер будуть імплементуватися норми закону про ОКУ без такого підґрунтя ― незрозуміло. Це, як використовувати абетку без переважної кількості букв. І коли вдасться (хоча б у першому читанні) за ці лічені місяці прийняти відповідну нову редакцію цього вкрай потрібного закону (№ 10143) ― наразі невідомо.
Про згадані теж злободенні випадки докладно напишу іншим разом. Повернімося до фонду EURIMAGES.
Постійне дежавю з відкладанням ухвалення цього законопроекту «на потім», як заїжджена на одному дратівливому місці платівка, свердлить мене одним єдиним запитанням. Невже вони не бачать, яка це дикість – отак відверто ігнорувати важливі потреби кіногалузі й суспільства загалом? Адже розгляд законопроекту і його прийняття займе назагал ХВИЛИН ДЕСЯТЬ. І все! Двері для входження українських кінематографістів до європейських культурних програм співробітництва одразу розчахуються. Агов!
Це важливо тому, що запрацює потужний генератор сприяння інтеґрації українських кіновиробників до «вищої ліги» світової кіноіндустрії, збільшиться кількість кінокартин, створених у копродукції, як артгаузних, так і фільмів з високим глядацьким потенціалом, стануть доступними закордонні джерела фінансування, для нашого кіно з’явиться ще більше можливостей брати участь у міжнародних кінофестивалях класу «А» й просувати свої фільми на численні ринки збуту (не тільки в кінозалах, але й на інші: ТВ, VOD-сервіси, Інтернет etc), підскочить рівень вартості прав на використання фільмів (комерційний результат для продюсерів), а також зросте професійний досвід кіномитців і продюсерів. Про оздоровлення міжнародного іміджу країни теж варто згадати. Невже цього замало?
Підсумовуючи, хочу звернутися до шановних народних депутатів з таким проханням: давайте все ж таки активізуємо свій рух, утечу з цього совкового болота безвідповідальності й перестанемо щоденно дурити суспільство. Почніть реально себе поважати й змініть підходи до законотворчості ― слід закінчувати розпочаті справи СВОЄЧАСНО!
А до колег і небайдужих звертаюся з проханням прийти 16 травня під стіни Верховної Ради о 9:00. До зустрічі!