Крім того, ми завжди хочемо змін прямо зараз. Ми не сприймаємо складних рішень, а навипередки біжимо за простими, популістичними гаслами, які по своїй суті не несуть змін, а є передвиборчою технологією, банальним елементом боротьби за владу.
Щоразу після чергових виборів ми бідкаємося на тих, кого обрали, забуваючи при цьому, що голосували, керуючись тактичною вигодою, отримуючи чи то гроші, чи то гречку, чи ще якусь банальну, короткотривалу вигоду за наш голос. У своєму виборі українці не орієнтуються на програмні тези кандидатів, їх не цікавить ідеологія та стратегічні смисли. Ми обираємо найбільш яскравого, харизматичного, чергового месію, який вже за декілька місяців виявляється жадібним та цинічним корупціонером. Ми лаємо владу, що у світі Україна має досить негативний імідж і саме влада винна в цьому. Але напередодні фіналу Ліги Чемпіонів, коли у Києві квартири і готелі виставляють ціни у десятки тисяч гривень за одну добу, ми навіть не хочемо зрозуміти, що такими діями ніколи не привабимо до себе світ. Саме в цьому і полягає характер, ментальність нашого українського народу, де більшість залишається тактиками, схильними до легкої наживи, швидких грошей, авантюрних та непрорахованих рішень, не розуміючи при цьому, що імідж – це довготривалий процес, як і реформи та зміни.
Чому є поняття «американської мрії» і ті, хто емігрують до США, це стосується і українців, згодні роками тяжко працювати, аби досягти результату? Але ось в Україні наші колишні співгромадяни поводять себе зовсім інакше. Чому ми їдемо до Польщі, Чехії, Італії, Португалії, Великої Британії і там поважаємо закони чужих країн, а у себе на батьківщині щодня порушуємо свої? Чому беремо декілька сотень гривень під час виборів і голосуємо за того чи іншого кандидата, прекрасно усвідомлюючи, що він/вона – справжній негідник, місце якому не у парламенті, а на лаві підсудних? Відповідь тут одна – ми нація тактичного мислення.
Країни, де переважна більшість громадян мислить категоріями тактики, а не стратегії, не мають жодних шансів у ХХІ столітті. Такі країни приречені на укорінення кланово-олігархічної системи, за якої є дуже багата меншість, дуже бідна більшість і незначний відсоток тих, хто може називатися середнім класом – працьовитих, креативних, освічених та розумних, проте, на жаль, такі люди не впливають на ситуацію у своїй країні, адже меншість завжди купить лояльність більшості, минаючи той вимираючий прошарок середнього класу.
Країни тактичного мислення не спроможні на інноваційні, технологічні, політичні, економічні та соціокультурні глобальні прориви. Вони завжди залишатимуться сировинними придатками держав стратегічного мислення, будуть завжди залежати від іноземних кредитів, їхні внутрішні та зовнішні борги зростатимуть у геометричній прогресії і, як результат, такі країни приречені залишатися виконавцями чужих рішень, втрачаючи власну суб’єктність на світовій арені.
Кажуть, що завжди варто жити виключно сьогоднішнім днем, бо завтра може просто не бути. Можливо так, але потрібно пам’ятати, що навіть якщо для нас і не буде завтра, це завтра обов’язково буде для наших рідних, дітей, друзів та мільйонів українців, які заслуговують кращої долі. Проте, аби досягти цієї кращої долі, ми повинні працювати над собою та змінюватися. І ця робота не залежить ані від президента, ні від політичної сили, яка в той чи інший момент формує коаліцію та уряд. Це робота кожного з нас, нашого усвідомлення своєї унікальності та неповторності на цій планеті та розуміння, що життя з людиною трапляється тільки один раз.
Нам конче необхідно перейти з категорії нації тактичного мислення до категорії нації стратегічного мислення. Це не проста задача, але вона цілком реальна. Це не завдання одного дня чи місяця, чи навіть року. Проте ми маємо це зробити, або зникнемо з карти Європи, розбіжимося по чужих домівках, вивчаючи чужі мови, працюючи таксистами, прибиральниками та далекобійниками у Європі та Америці, поважаючи чуже та забуваючи своє.
Питання переходу від тактики до стратегії – це питання виживання нашого народу та його долі у ХХІ столітті. І держава зобов’язана зайнятись цим питанням, якщо та держава дійсно хоче називатися державою та бути рівною серед рівних у нових реаліях міжнародної конфігурації, що формується саме сьогодні.