Здобувши незалежність у далекому 1991 році, впродовж більше ніж двох десятиліть українці пишалися тим, що наша незалежність далась нам мирно. Проте, історія вчить, що незалежність національної держави ніколи не дається просто так. За свободу та право самому вирішувати власну долю завжди доводиться боротися. Здебільшого, зі зброєю у руках.
Трагедія України полягає в тому, що впродовж століть ми були частиною різних імперій. І кожна з цих імперій намагалася знищити нашу національну свідомість, викорчувати історичну пам’ять, заборонити культуру, мову, традиції. Саме тому у різних регіонах України були і різні герої. Саме тому нас завжди тягнуло у різні сторони – когось до Європи, когось до Росії. І тільки одиниці задавалися питанням, чому ми не можемо будувати Україну в Україні і для українців.
З початком російської агресії ситуація змінилась кардинально. Я залишаюсь послідовним прихильником тієї теорії, що війна була необхідна Україні, як би цинічно це не звучало.
Уявімо собі альтернативний сценарій розвитку подій після Революції Гідності, за якого ніхто не загинув на Майдані, Янукович утік, Крим залишається українським, а Путін визнає нову владу у якості легітимної і не починає війни на Донбасі. За таких обставин, з високою ймовірністю, ми б мали доволі схожу ситуацію в країні, яку отримали після Помаранчевої революції 2004 року. За декілька б років Росія отримувала б шанс задавати Україну економічно та енергетично, Захід би ніколи б не надав активної підтримки нашій державі, українська армія деградувала б і надалі, а генерали і міністри розпродавали б залишки наших збройних сил.
Війна ж змінила усе.
Перше за все, це стосується армії. Сьогодні Україна її має, а українці навчилися воювати. До країни повертається престиж професії військового. Діти вже не хочуть бути подібними на бандитів з 90-х. У них сьогодні інші герої.
Якщо вже мова зайшла про героїв, скажу і те, що саме війна народила нових українських героїв, які є спільними для усієї України. Львівщина і Тернопільська область, як і Дніпропетровщина та Харківщина однаково віддають шану загиблим воїнам АТО. По усій території нашої держави ми спостерігаємо відкриття пам’ятників, встановлення меморіалів, створення цілого ряду поезій, романів, пісень, присвячених війні за українську незалежність. Таким чином, російська агресія переломила українську свідомість, створивши спільних героїв та формуючи одну єдину для усіх історичну пам’ять.
В свою чергу, наявність історичної пам’яті народжує націю. Свідому, вільну та цілеспрямовану. Сьогодні українці розуміють, ким ми є і ким ніколи не хочемо бути і вже ніколи не станемо.
З усвідомленням власної ідентичної приходить і розуміння того, яку державу ми хочемо збудувати. І нехай сьогодні не все йде так, як ми про це мріяли, нехай влада продовжує чіплятися за старі схеми та нав’язувати народу правила гри кланово-олігархічної системи, але поволі ця система ламається, руйнується і йде в небуття. Чому так? Тому що війна породила ще один важливий фактор розвитку України. Мова йде про громадянське суспільство.
Загадаймо, завдяки кому у перші місяці війни Україні вдалося стримати хвилю сепаратизму у межах Донбасу. Виключно завдяки українським громадянам. Добровольці, волонтери, активісти – ось найкращий приклад самоорганізації нашого народу, здатного на жертовність, вчинки та відповідальність перед своїми дітьми. Парадокс сучасної України полягає в тому, що свідомість та патріотизм простих громадян на щаблі перевищує свідомість і відповідальність політичних еліт. Якщо еліти розглядають нашу країну виключно у категоріях індивідуальної політичної та економічної вигоди, то населення держави дивиться на Україну як на батьківщину, на країну, де жити усім нам та прийдешнім поколінням.
Зрештою, війна назавжди перекреслила тезу про Україну як пострадянську державу. Сьогодні ми чітко розуміємо свою європейську ідентичність і прагнемо жити за канонами західної демократії, у якій працюють закони та відповідальна і чесна судова система.
Війна дала нам розуміння, що назад дороги вже просто не існує. Ми ніколи не повернемося до тієї імперії, в яку нас силоміць затягували зброєю, наказами та жорстокими витівками тиранії. Війна прокричала нам, що ми хочемо бути вільними. І ми будемо вільними, чого б нам це вартувало і скільки б на це не пішло часу.