Вітя Кравець – художник, художник-постановник, ілюстратор. Народився в 1988 році у Львові, живе і працює в Києві.
Олег Соснов, куратор:
Вітя Кравець – один із найцікавіших та самобутніх митців нашого покоління віком 30-40 років. Найкраще йому вдаються графічні роботи, але живопис теж захоплює своєю щирістю та експресією. Тонкий смак проявляється у всьому – від мистецтва до гастрономії. Вітя Кравець належить до невеликого числа митців, для яких відвертість та справжність висловлювання дуже цінні, як у мистецтві, так і у повсякденному житті. У наш час – це рідкість.
Вітя Кравець, пряма мова:
Живопис ще світ не міняв. А ось атомна бомба – так.
Я безвідповідальний художник. Намагаюся побудувати своє творче життя так, щоб воно мене розважало.
Якщо всередині тебе не пустка, самовиражатися можна будь-якими засобами, будь-якими технічними прийомами, яких зараз безліч. Художня академія не обов’язкова.
В моїй Академії [НАОМА – авт.] говорили і про Яблонську, і про Кричевського, і про інших “визначних корифеїв”, що вийшли із тих стін. Проте стіни ними не пахнуть. Я цього не відчуваю. Для мене Академія пахне моєю юністю. Це найпотужніша емоція, яку вона мені дає.
Я сприймаю все, що я зробив на сьогоднішній день, як незавершене. Я ще не сформулював жодного конкретного послання, ні навіть настрою або стилістики. У мене завжди виходить щось нове, несхоже на попереднє. Мені це, з одного боку, подобається, адже якщо художник вийшов на експлуатацію знайденого їм вдалого рішення, на цьому його місія як творця закінчується. З іншого – бісить, бо я не можу зрозуміти хто я, та й взагалі заважає заробляти на цьому гроші. Це якщо би Фреді Меркьюрі в один момент вирішив стати віолончелістом. Думаю, більшість його прихильників не визнали би такої трансформації.
Я думаю, що містика в творчості з’являється, коли учасники процесу містично налаштовані. Якщо дати ікону Льоні Комському [антиквар, засновник аукціонного дому “Дукат” – авт.], він безпомилково визначить її вартість. А якщо поставити ікону в домі моєї бабусі, вона одразу перетвориться на безцінну річ. Це правило розповсюджується на всі твори.
Сам стан художника можна назвати містичним. Тому що ти завжди у підвішеному стані, трохи нервовому, пошарпаному. Я думаю, що це може виглядати не зовсім по-людськи. Джерело цього – спосіб життя. Ти нестабільний елемент і відчуваєш себе відповідно.
Художники знищують роботи не тільки в пориві пристрасті, але і тому, що вони просто робочий матеріал. Є роботи, що вже пережили себе, є роботи, що займають місце в майстерні, і так далі. Скульптори роблять це особливо видовищно. Один мій давній знайомий Валік ліпив академічні портрети, і при цьому займався тхеквондо. Він кінематографічно розбивав ногами невдалі портрети, зображуючи гримаси як у раннього Брюса Лі. Я бачив, як скульптори кидали сокири та інші важкі предмети у глиняні голови, що потім нагадували того поганого поліцейського із другого Термінатора. Розумієте, скульптори використовують глину по колу, вона ж нескінченна. Глина потрібна, а портрет – ні, він не вийшов, не склалося, треба його весело розібрати. Це просто битовуха.
Портрет – ледь не перший жанр мистецтва. І якщо станеться кінець світу, він буде останнім. Від інших ссавців нас відрізняє усвідомлення своєї смертності. І в момент, коли людина усвідомила свою кінечність, вона із цим не погодилася. Тому що це суперечить усім механізмам, які рухають нас уперед, які налаштовані на вічний шлях. Усі інші живі організми – обмануті, адже не знають, шо йдуть у глухий кут. І коли людина з цим стикнулася, скажімо, коли в племені помер 30-річний дід – сів і вже ее встав, почав смердіти та розкладатися, ось тоді, думаю, люди перестали із цим миритися. І вони вирішили мертвих якось оживляти, обмазувати глиною і малювати їм посмішки. Думаю, звідси і виник портрет. Як і все мистецтво. Просто від незгоди із фактом смертності.
Мене цікавлять люди, проте я ненавиджу їх малювати. Мені набридло, я стільки їх перемалював! Я їх стилізував, стилізував і довів просто до плям. Мені цікаво спробувати зберегти впізнаваність людини, віднявши від неї фізичну складову. У людини окрім обличчя є купа рис, за якими її можна впізнати. Наприклад, я знаю, коли під вікном іде моя дружина. Мабуть, я вирізняю ритм її кроків. Я би хотів навчитися малювати ці речі.
Розмовляла Надія Кошман, записала Марія Фіцджеральд.