До приїзду Президента Туреччини в Маріїнському палаці було організовано одноденну виставку предметів озброєння та спорядження роботи турецьких майстрів з колекції Львівського історичного музею, «що їх пов‘язують з подіями під Віднем 1683 року і не тільки». МКІП це називає «Спецоперацією сил швидкісного музейного реагування» за підтримки особисто міністра, Львівської ОДА, Музею Ханенків, Національного музею історії України. Кілька музеїв збирають артефакти, пакують, переміщають, облаштовують експозицію прямо на шляху двох президентів до обідньої зали в державній резиденції, щоб продемонструвати як тісно культура Туреччини вже багато століть переплетена з культурою України. Потім все швидко демонтується, пакується і повертається до постійних експозицій музеїв.
До цього Борис Джонсон відвідав Софію Київську — це цілком вкладається в практику відвідання державними посадовцями пам’яток культури та мистецьких інституцій. У Софії побувала й дружина президента Туреччини разом із першою леді України, яка презентувала аудіогід турецькою мовою. Тут і занурення в контекст і місток до розвитку співпраці в туристичній сфері.
Міністр закордонних справ Німеччини в Москві відвідувала російсько-німецьку виставку в Новій Третяківській галереї, — це прямо взірцевий кейс, як працює культурна дипломатія. Бо ж після цього звучить риторика Анналени Баербок: «…Росія — це більше, ніж критика її нинішнього політичного керівництва: така багата культурна нація, земля Димитрія Шостаковича, Анни Нетребко, Льва Толстого. Мистецтво вдається відобразити наш час і дати йому голос. Це створює обмін і розуміння. У ній ми можемо створювати простори для різноманіття, знайомитися один з одним, примиритися».
Проте, коли виставка створена для широких аудиторій, її відвідують глядачі, висвітлюють ЗМІ, — це розмова, розмірковування, суспільний діалог, до якого може долучитися, зокрема, і високоповажний гість з іншої держави. Більше того, він має можливість пересвідчитися, наскільки ми насправді зацікавлені в тривалих партнерських відносинах, зокрема, і в культурній царині. Але виставка-одноденка виглядає як коротке, необдумане, бравурне висловлювання без сенсу, яке вартує державі немалих коштів.
Щоби що? Здивувати Ердогана артефактами? Думаю, в турецьких музеях аналогічні взірці представлені значно ширше. Розказати про складну історію взаємовідносин та впливів? Мав бути напрацьований наративний супровід. Чи був? На світлинах видно кілька вітрин, які сирітські стоять у великій залі.
І ще одне питання, а де цитата президента Ердогана про виставку в Маріїнському палаці?
Якщо ми говоримо про поглиблення і розвиток партнерських стосунків з Туреччиною, чи не варто було запланувати виставку в майбутньому – масштабну, партнерську, за участі турецьких і українських музеїв, зі складними питаннями про історію, впливи, сучасне і майбутнє. Показати її громадянам обох країн, спонукати аудиторії дивитися, вчитися, обговорювати. Ось на таку виставку добре було б запросити президента Ердогана, та й нашому президенту з’їздити на відкриття до Анкари.
Чи сама культура, чи її міністерство, визначає свою роль, як прикрасу під час переходу «від закусок до гарячого»?
Міністерство культури, міняючи назви і міністрів, на жаль, досі не змінило єдиної видимої для суспільства функції — івент-агентства швидкого реагування: концерти на площі, роковини в парку, виступ хору чи одноденні виставки для високоповажних гостей… Чого бажаєте?
Хіба не розробка та впровадження політик є завданням цього органу державної влади?
Чи не культурна політика формує ставлення до культури та мистецтва держави у її громадян та іноземців? Культура на службі держави, чи держава для збереження і розвитку культури?