Зелені свята та зелені сукні, Абсент та інші речовини. Таємниці кольору

Бережіться зеленого, йому не можна довіряти. Леонардо да Вінчі

Коли ще поговорити про суперечливі властивості зеленого кольору як не цього — зеленого — тижня? Нескладно припустити, що Зелені Свята пов’язані з приходом літа й мають язичницьке походження. У християнські часи свято дещо трансформувалося, проте культ зеленого, традиція застеляти хату запашними травами та обряди, пов’язані з чарівними лісовими істотами — мавками, нявками й русалками, залишилися.

Як і інші архаїчні свята, вони були пов’язані з сонячним циклом, з життям та смертю, і знову життям. Зелені свята — це свято пошанування дерев, трав, квітів і сонця. У багатьох народів, українців зокрема, культ дерев тісно пов'язаний з культом предків. Саме тому поминальні дні мали місце в період зелених свят. Традиція збереглася в Україні до сьогодні.

У деяких місцевостях України були звичаї, пов'язані зі священними деревами. Наприклад, на Лівобережжі був обряд водити тополю. Дівчата обирали поміж себе дівчину на тополю, прикрашали її намистом, стрічками та квітами, обличчя зав'язували хусткою, руки прив'язували до палиці і так водили по селу з гучними піснями. Кожний господар радо зустрічав процесію і, приймаючи від неї добрі побажання, обдаровував учасниць обряду. На Поліссі побутував близький за значенням обряд троїцького куща, роль якого теж виконувала дівчина. Також існувала традиція в ці дні прикрашати гіллям, стрічками й квітами колесо як символ Сонця, потім закріплювати його на довгу жердину, створюючи таким чином святковий ритуальний об’єкт.

Зелені свята починалися з суботи й тривали цілий тиждень. Зазвичай їх влаштовували в лісі чи в полі за селом. Іноді для цього обирали дерево — скажімо, дуб чи явір, тоді забави й танці набували яскравіше вираженого ритуального характеру. Закінчувалися свята проводом русалок наприкінці тижня.

З якого часу походить традиція відзначати Зелені Свята, встановити навряд можливо, але можна зробити деякі припущення, виходячи з назви, тобто з кольору.

Індонезійський народ дані у Новій Гвінеї має лише дві назви кольорів, найближчі відповідники яких в західних мовах — це "чорний" і "білий". Кілька інших дописемних культур визначають три кольори: чорний, червоний і білий.

Ці спрощені схеми кольору виникають у мові в порядку, прийнятному для всіх культур: спочатку чорний і білий, потім червоний, за ними — зелений або жовтий, згодом синій і так далі. Таким чином нелогічно було би припустити існування культури, яка мала би назви лише, скажімо, для червоного та синього кольорів.

Ну а далі починаються нюанси. Визначення кольору — завжди один із найсуперечливіших моментів у спілкуванні. Те, що для вас виглядає червоним, я назву багряним або брунатним. В'єтнамці та корейці не розрізняють синій і зелений: колір листя і неба у В'єтнамі позначається одним словом xanh. А як щоразу доводиться мучитися з англійським blue, який означає і блакитний, і синій?

В одному з матеріалів BBC Culture натрапляю на історію про англійського режисера Дерека Джармена, який зустрів друга на Оксфорд-стріт у Лондоні й зробив комплімент з приводу його стильного пальта з жовтої вовни. Друг відповів, що купив його в Токіо, але там його колір вважався зовсім не жовтим, а зеленим.

Наш "зелений", як і, скажімо, польський zielony чи чеський zelený, походить від праслов’янського zelъ. Цікаво, що з нього виростають обидва кольори — зелений і золотий, зелений, який і в природі перетворюється в золотий. Англійське green співзвучне з рости — grow, і так само як німецьке grün нагадує траву — grass і gras. Латиною зелений — viridi, звідси vert французькою і verde італійською та іспанською.

Вплив кольору на мозок цікавив людство здавна. Спроби розробити теорію кольору сягають часів Платона й Аристотеля. Дослідженнями на тему кольору займалися такі вчені як Леонардо да Вінчі, Ньютон, Гегель.

Вперше неперервний спектр на сім кольорів розбив Ісаак Ньютон. Є припущення, що він знаходився під впливом європейської нумерології й ґрунтувався на подібності з сімома нотами в октаві, також на той час було відкрито лише сім планет Сонячної системи. Опубліковані у книзі Optics 1704 року, мовою оригіналу ці кольори мали такі назви — red, orange, yellow, green, blue, indigo та violet.

У XX столітті швейцарський художник, окультист Освальд Вірт запропонував ввести два зелених — холодний морський та теплий трав'яний, але широкого розповсюдження ця ідея не мала. Зелений лишився в однині, посередині між синім і жовтим, включаючи в себе і смарагдовий, і трав’яний.

Одними з перших — приблизно ХІІІ ст. до н.е. — використали зелений колір у візуальному мистецтві давні єгиптяни. Єгипетських бог Осиріс, володар потойбіччя, що символізував переходи між життям, смертю й наступним життям, мав зелене обличчя. Його зображували худим, з щоками кольору трави, здатним до відродження, і не лише себе, але й навколишнього світу. Вважалося, що саме він зрештою покаже душам єгипетських царів шлях до воскресіння.

Символічним значенням були наділені кольори і в християнстві, основні з них — білий, червоний, зелений. Білий — це чистота і сяйво слави, червоний — символ крові мучеників, зелений — найсуперечливіший — може означати юність і розквіт, а може — диявольське зло, або передчуття смерті. Тогочасні мисливці часто одягалися в цей колір. Подібно їм, диявол, відслідковуючи свою здобич, намагається розчинитися в траві й листі.

Бережіться зеленого. Йому не можна довіряти. Ці слова Леонардо да Вінчі стосувалися токсичного й нестабільного пігменту на основі міді, який використовувався середньовічними живописцями. Його краса, застерігав Леонардо, "зникає в повітрі". Але швидкоплинний зелений — не просто колір, це енергія, яка пов’язує нас з невідомим. Колір гниття та відродження. Осягнути таємницю зеленого — це відчути життя і смерть, і взаємозв’язок між ними. Припускають, що саме нерозгадана магнетична властивість кольору стала причиною того, що Леонардо, попри свої ж застереження, одягнув і помістив Мону Лізу серед різних відтінків тьмяно-зеленого. "Як вампір, — пише про неї англійський есеїст Вальтер Патер, — вона вмирала багато разів, дізнавалася таємниці іншого світу й поверталася. Безперервно відроджуючись у своїй мутній зеленій сукні, старша за скелі за її спиною, Мона Ліза протягом історії знову і знову з’являється в нашому підсвідомому".

Фото: EPA/UPG

В зелену сукню одягнута і героїня знаменитої картини Яна Ван Ейка “Портрет подружжя Арнольфіні”. Її ліва рука ніжно торкається живота, що одразу наштовхує на думку, що вона вагітна, але мистецтвознавці в більшості переконані, що це не так. М’який каскад зеленої тканини під її рукою може символізувати надію. На думку деяких дослідників, ця загадкова робота є портретом водночас двох дружин зображеного — першої, померлої під час пологів, та другої, з якою він був в той момент. Прихильники цієї версії звертають увагу на такі деталі як згасла свічка над подружньою парою та опукле дзеркало, що дивним чином відбиває їхні постаті. Гіпотези різні, але одне безумовно, зелене в цій картині — джерело вічності, трепет перед невідомим і надія.

Ян ван Ейк «Портрет подружжя Арнольфіні»
Ян ван Ейк «Портрет подружжя Арнольфіні»

В наш час зелені сукні не втрачають популярності. Очевидно, знов таки, через свою неоднозначність. Після виходу фільму "Спокута" сукня героїні Кіри Найтлі в стилі 30-их моментально завоювала прихильність мільйонів жінок з усього світу, на церемонію премії "Оскар" чимало зірок прийшло в зеленому, а глядачі зізнавалися, що найбільше з усього фільму запам’ятали… зелену сукню головної героїні.

Над вдосконаленням зеленого працювало не одне покоління. Хіміки, починаючи з середньовіччя, винаходили все нові пігменти. У ХVIII—XIX ст. з’явився зелений кобальт, смарагдово-зелений, вірідіан та інші. Також в ХІХ ст. почалося виробництво фарби в тюбиках, що дало можливість художникам малювати на природі. А в природі, як відомо, зеленого не бракує. Отже справжньою добою зеленого в живописі можна назвати добу імпресіонізму, коли колір став використовуватися в усьому своєму різноманітті.

Малюючи весну-красу-відродження, самі художники часто потрапляли в пастку "смарагдового зеленого" — пігменту, в склад якого входив миш’як. Згадаймо знамениту серію пейзажів Клода Моне "Японський місток", наповнену спокоєм, різноманітними відтінками зеленого й блакитного, грою світла й тіней. Існує припущення, що художник писав свій затишний сад, поступово втрачаючи зір. А зір втрачав, тому що з дня у день писав сад і використовував шкідливий пігмент. Подібна взаємозалежність творення й самознищення спостерігається і в інших художників та поетів імпресіоністів. Правда, здебільшого пов’язана вона з іншою зеленою речовиною — абсентом.

"Зелена фея", а саме так називали абсент, був улюбленим напоєм богеми. Пристрасні фанати абсенту могли пити його будь-якої пори, але для більшості паризьких кафе l'heure verte (зелена година — фр.) припадала на сутінки. Полиновий напій міг по-різному впливати на людей, залежно від особливостей психіки й кількості спожитого, він занурював в марення, у різні стани — від ейфорії до агресії, змінював сприйняття кольорів.

В 1859 році Едуард Мане написав "Любителя абсенту". В 1865-му "Любительку абсенту" зобразив бельгійський художник Фелісьєн Ропс. В 1876-му Едгар Дега поставив бокал з абсентом перед героями свого полотна. В 1887-му свій "Келих абсенту" намалював Ван Гог. Художника мучили галюцінації, але чим більш хворим він себе відчував, тим більше, за його словами, він ставав художником. Найвідомішу "Любительку абсенту" написав Пабло Пікассо в 1901-му. А в 1914-му він ще встиг створити скульптуру, однойменну з вангогівським натюрмортом — "Келих абсенту". Наступного року напій було заборонено.

Бодлер, Рембо, Верлен, Золя, Мопассан, Альфред Жаррі, Едгар По та Оскар Уайльд. Всі вони були прихильниками абсенту і його містичної притягальної сили. В "Квітах зла" Шарль Бодлер писав, що абсент за силою свого впливу випереджає вино й опіум, "розмальовує життя в святкові кольори й освітлює її темні безодні". Артюр Рембо в своєму маніфесті заявляв, що "поет має сприймати життя крізь постійне спотворення своєї свідомості". Абсент з його галюциногенними властивостями, очевидно, давав поету таку можливість. Пристрасть до абсенту призводила часом до серйозних психічних розладів. Знову протиріччя зеленого — творення й руйнація.

Друга хвиля популярності прийшла до абсенту наприкінці ХХ ст. — цього разу в богемних колах Сан-Франциско й Нового Орлеану. "На мій погляд, абсент дає відчуття містичного й надприроднього — моя улюблена властивість алкоголю", — говорить Роге Шаап, авторка колонки про напої в журналі The New York Times. Її улюблений коктейль складається з двох частин джина, однієї частини сухого вермуту, невеликої кількості абсенту й м'ятних листочків.

Я не випадково так довго описую абсент. В моїй особистій історії є епізод, пов’язаний з поетичним і візуальним, з абсентом і походом у невідоме. Був 2008-й. Агенція АртПоле, з якої я співпрацюю відтоді й до сьогодні, організовувала тур українського поета Юрія Андруховича та польських музикантів Karbido. Останнім містом, в якому тоді показали проєкт, був Тернопіль, а останнім напоєм туру, яким пригостив вдячний слухач і винахідливий ресторатор, був абсент. Після спожитого тієї ж ночі всі учасники роз’їхалися по різних містах, але ідея створити разом наступний спільний твір вже не відпускала. Ним став Абсент, що в 2011-му був презентований в Київській консерваторії, а згодом показаний у десятках міст України та Польщі.

Медіавистава "Абсент/Absynt/Absenthe"

"Розсипатися травою в долині зелені жінки, в сухій долині зелені моря, в сяйві пітьми долини вершини зелені риб", — пише Андрухович в "Перверзії", тексти з якої стали основою для "Абсенту". Візуальний ряд я вигадувала з іншими відохудожниками. Тоді ж виникли і мої перші самостійні відеопоетичні твори. "В зеленій як стебла лугу печері світу, зеленій як ангел моху пам'яті моря, зеленої жіночої рани". Хто знає, чи стала би я тим, ким є зараз, якщо б не той келих абсенту?

Через кілька років саме зелений прорвав монохром проєкту "роздІловІ" — того, яким займаюся кілька останніх років. Він, як і "Абсент", сполучає поезію, музику й візуалізацію. В ньому теж багато зеленого. Але є й суттєві відмінності. Тут я відповідаю за саму ідею, компіляцію віршів та візуалізацію. Щаслива, що працюю з поетом Сергієм Жаданом і музикантами Олексієм Ворсобою та Томашем Сікорою. "Ще нічого немає — зелена ніч". Твір фактично починається з краплі "смарагдового зеленого" (так, в роботі я використовую зеленку — ще одна метафора). Але і в самих текстах зустрічається смарагдовий. "Смерть, говорив він, ніколи не ступає нам назустріч, вона має час і можливість вичікувати, вона стоїть посеред свіжої смарагдової трави, невидима і неминуча, й спостерігає як легковажно та необачно ми забігаємо в її тінь".

Але смарагдовою в "роздІлових" є не тільки трава смерті. Різні відтінки й настрої можна побачити на сайті rozdilovi.org.

І знаючи все, що чекає на них,

Він все ж вимовляє її ім’я,

Зіткане з приголосних і гірких голосних,

Доки йому підступає до ніг

Ніжності сутінковий сніг

Любові смарагдова течія.

Будьте кохані. І будьте обережні. Зеленого вам тижня!

Ольга Михайлюк Ольга Михайлюк , Режисерка проєктів Агенції АртПоле
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram