Питання потрактування життєвого шляху митців – тема одвічно провокативна. Питання їх десакралізації теж – варто згадати портрети письменників у підручниках, які так охоче обмальовують школярі, перетворюючи авторів творів шкільної програми то на супергероїв, то на потвор. І хотілося би міркувати, що так діти чинять знічев’я, але щось мені підказує (певно, і власний досвід), що це спроби знайти якесь інше осмислення матеріалу, а не тільки проаналізувати «місце ліричного героя у тексті» і його нескінчену «любов до Батьківщини». Як дитина, здібна до літератури, у школі я швидко зрозуміла, що сконструювавши певним чином відповідь і накидавши туди розумних тез, таких, яких очікує учитель, легко отримати високу оцінку. От тільки те, за що я ці оцінки отримувала, геть відрізнялося від моїх справжніх рефлексій на прочитане і розуміння акцентів у тому. На диво, школі не вдалося відбити мій потяг до гуманітарних дисциплін загалом і до роботи зі словом зокрема.
Якщо озброїтися фактами і трошки помоделювати, можна стверджувати, що митці загалом і письменники зокрема – завжди були, є і будуть в авангарді суспільних перетворень. Про вдачу окремих класиків свідчать їхні тексти, щоденники, спогади сучасників. Ось наприклад, «товариство мочемордія» - неофіційне утворення українського дворянства та літературно-мистецької богеми, ліберальних поміщиків на Пирятинщині Полтавської області та Чернігівщині 1840-х років. Його осердя становили імениті лідери думки, письменники, історики, науковці – Володимир Даль, Тарас Шевченко, Євген Гребінка, поміщики Капністи, Репніни, Закревські та інші, одним словом всі ті, чий спадок ми зараз розглядаємо як найкращі зразки думки того часу. Однак, займалося це поважне товариство речами, далекими від возвеличеного. Як йдеться на сторінці Національного музею Тараса Шевченка «термін «мочеморди» (або «мочиморди») походить від словосполучення, поширеного в самому «товаристві» – «мочити морди», що означало – пити (алкоголь), на противагу «сухомордію» («сухорылию») – не пиячити. Це товариство мало й свої обряди та ранги. Члени гуртка, відповідно до заслуг (тобто спроможності випити): «…носили титулы мочемордия, высокомочемордия, пьянейшества и высокопьянейшества». Дня ентузіастів також існували відзнаки: сивалдай (сихува) в петлицю, бокал на шию і великий штоф через плече. Паралельно серед «мочемордів» користувалися іншими титулами, які виказували козакофільські симпатії учасників товариства. Так, саме в «мочемордах» Тараса Шевченка титулували «Гетьманом».
До слова, в музеї, колишній садибі Закревських на Пирятинщині, цю тему обговорюють неохоче, однак з захопленням розказують про великий внесок Кобзаря, вірші, написані під час перебування в маєтку тощо.
Однак, спроби заховати куди подалі якісь частини спадку митців, дефрагментувати творчість, лишивши назовні те, що «прийнятне» (чому? для кого?) – це лише спосіб відтермінувати відкриття ящику Пандори з сюрпризами реального життя. Відтермінувати глибоке пізнаня бодай на інтуітивному рівні, що за фасадом текстів і офіційної біографії є звичайне буття, таке ж, як і у кожного з нас. Вже неодноразово трансльована теза про певну штучність, чи скоріше, вибірковість, образу Шевченка в смушевій шапці, діда – мудрого, повчального, але безкінечно далекого від простої людини. Такого, з яким не проасоціює себе молодь. Та ще, не дай Боже, побачить елемент для наслідування, або глибинно зацікавиться, що ж там такого він писав?
У «Квантовому стрибку Шевченка» мені бачиться уподібнення до стилю таблоїдних новин, де Кобзар цілком гармонійно буде сусідувати в новиннєвій стрічці з Олегом Винником чи Кім Кардашьян. І ми можемо безкінечно від того відхрещуватися, мовляв, ні, я не такий, але плітки, чутки і пересуди – тема, що одвічно цікавила людство більше за будь-які високі матерії.
Цікаво, що хвилі агресії на мистецькі перформанси навколо класиків – річ нерегулярна і спорадична. Вже багато років у Києві відбувається український фестиваль дабстепу Skovorodub, емблемою якого є Григорій Савич Сковорода в стереоокулярах.
Митці зробили з класиків рушіїв сучасної революції (граффіті від Sociopath на вулиці Грушевського) та перевдягнули їх в сучасну одіж і «набили» їм татуювання. Підкоригована цитата вірша Шевченка «Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі, Стали вам поперек горла сєпари .…», написана на стіні Донецького аеропорту, обійшла весь інтернет і стала одним зі словесних символів боїв під Донецьком.
Свою порцію прокльонів регулярно отримують художники Андрій Єрмоленко та Сергій Коляда за власне осмислення образів класиків та виведення сакральних постатей в один ряд з поп-героями і простим людом.
Зрештою, мистецтво найперше має інструменти для розширення уявлень про звичні речі і пошук в них нових смислів. Сам факт появи таких смислів спонукає читача чи глядача виходити за межі звичних рамок, а отже розширювати власне світосприйняття. Людська психіка, зокрема та, яку не навчено гнучкості, буде понад усе прагнути втриматися у звичних рамках, зберегти статус кво уявлень про світ, а за певних умов – спробувати його зафіксувати і для свого оточення, залишитися в «теплому ламповому» моменті назавжди. І тим самим обрати стабільність замість розвитку, упевненість замість потреби учитися новому.
Але закони світу такі, що сила завжди дорівнюватиме опору. На підтвердження цьому – хвиля підтримки автору «Квантового стрибка Шевченка»: зображення з’явилися у вигляді значків, власники закладів розміщують в себе виставки, художники розвивають тему з іншими «сакральними» постатями.
Історія про заборони мистецтва – старі як світ. У всі віки знаходяться ті, хто вважає за свій обов’язок стати суддею і вказати на невідповідність нормам, моралі, величині постаті. «Відразу після прем'єри в Лондоні виник гучний скандал. Сідней Гранді і ряд інших театральних критиків висловили обурення наявністю в п'єсі Шоу грубо-простонародних виразів, які в поствікторіанской Англії вважалися непристойними. Особливе обурення викликала репліка Елізи в III акті: «Not bloody likely!» (В російських перекладах неточно передано як «До чортової бабусі» або «До чортів собачих»). На думку Гранді, це «образа суспільному смаку», а Асоціація театральних антрепренерів зажадала прибрати цю фразу, погрожуючи відкликанням ліцензії у театру. Громадськість не підтримала критиків, п'єса йшла під часті вибухи оплесків. У кінофільмі епатажна фраза також присутня», – це уривок довідкової статті щодо п’єси Бернарда Шоу «Пігмаліон» про реакції на прем’єру рівно століття тому. За цей час твір так само цікавий для сучасного читача і навіть ставить перед ним питання, яких автор не міг мати в момент написання твору. Не всі реактивні події є мистецтвом, але тільки час і прихильність публіки, пронесена через віки зможе дати відповідь щодо цінності тієї чи іншої дії. Однак якщо розглядати десакралізацію класиків в контексті «тут і тепер» - це значимі і важливі кроки на шляху до вільного самовираження. І до того, аби нагадати, що вимагати свободи для себе це означає дозволити цю свободу іншому.