Документальна "Подія" про ГКЧП і все, що з ним пов"язане, про розвиток вуличних протестів в Лєнінграді, вже вийшла в наш прокат. Вважаю, що це треба дивитися обов'язково! Адже неймовірно кропітка робота режисера важлива і для нас, українців. Вдивляючись в обличчя, які зібралися на Дворцовій площі, весь час задавала собі питання – куди поділися ці люди з плакатами «Геть комуністичний режим!», «Фашизм не пройде» і т.д.? Що з ними сталося? Чому вони стали такими зазомбованими? Вони ж так прагнули свободи і для себе, і для інших народів Совецького Союзу! Відповіді, можна знайти, якщо уважно слідкувати за розвитком наративу. Вже на мітингу ми почуємо заклик з трибуни надати незалежність грузинам, литовцям, естонцям. Не прозвучить лише назва України. Наприкінці ми чуємо як читають вірш в стилі печально відомого товариства «Пам’ять” про велич Росії, яка встає з колін. Фінальні титри про те, що в жодній з постсовєцьких країн так і не відбувся суд над комуністичним режимом і нікого не було засуджено й покарано, дає зрозуміти, що то була псевдореволюція. Особливо рекомендую переглянути цю стрічку сучасній молоді, яка наразі не має зеленого поняття, що ж тоді відбувалося в не такому вже й далекому 1991 році.
В понеділок день був більш насичений подіями, що в решті решт підтверджує думку, що "Молодість" завжди "крєпчяєт" з дня у день! З міжнародного конкурсу вдалося подивитися стрічки:
- студентський фільм "Солодкі тринадцять" Елоїз Пеллоке (Франція) - прекрасна робота про справжнє дорослішання і відповідальність, чудові живі діти в кадрі протягом всього фільму;
- "Патріот" Іви Рейлі, Великобританія - поставила 2, також студентська робота;
- досить непогано зафільмовану стрічку «Хлам» Тетяни Симон, Україна;
- з того ж конкурсу - «Про байдарки та намети» Елени Брочі, Швейцарія, симпатичну молодіжну комедію, яку було цікаво переглядати;
- "Серця, що б"ються" Антуана Шодаля і Сільвана Верде, Франція - про шахтарів до війни на Донбасі (чи зрозумів режисер, що він зняв?);
- абсолютно по-вудіаленівські іронічну "Танцюю я не дуже" Джованни Арноу, США, Нью-Йорк;
- "Зомбі на велосипеді" Крістофа Бурдона, Бельгія - толерантність до інших то є "наше ффсьо" для Європи;
- "Молочний брат" Ваграма Мхітаряна, Польща, Вірменія, який мене дуже вразив неймовірною красою зображення і ніжністю розповіді про маленького хлопчика, для якого маленький баранчик стає і братиком, і сердечним другом. Фільм наскрізь пронизаний світлим смутком, який огортає тебе з перших кадрів і не покидає до самого фіналу. Хочу додати, що з побачених в той день фільмів програми короткого метру, саме «Молочний брат» став для мене справжнім одкровенням;
- "Міна" Вофки Соловія, Україна, - на жаль, поза обговоренням, соромно за таке кіно від рідної неньки;
- просто блискуче зроблену "Завважену" Лімор Діамант, США,такий собі привіт всім синефілам, особливо шанувальникам вестернів;
- грузинську "Батько" Давіта Піртсхалави, прикро, але знову досить очікуваний кримінальний сюжет.
Чудовим був фільм "Ключ, будинок, дзеркало" Міхаеля Ноера зі скандинавської панорами. Австрійський "Ті, хто падають, мають крила" Петера Брюннера занадто навантажений смислами, які не дуже хочеться зчитувати, бо інакше можна впасти в глибоку депресію, дивилася його суто з візуальної точки зору, бо операторська робота заслуговує на найвищу оцінку. Але про такі самі речі й велося в данському фільмі Мікаеля Ноера, але більш лаконічно й доступно, не викликаючи роздратування. Останнім "пострілом" був аргентинський "Метелик" Марко Берґера, який, на жаль, для мене був холостим.
Невеличка розмова з Беартіс Даль була для мене справжнім святом! Цю чудову харизматичну акторку люблю з давніх давен, з моменту як побачила її роботу в "37,2 вранці" Жан-Жака Бенекса. Потім були - "17 разів Сесіль Кассар" Крістофа Оноре та "Що не день, то неприємності" Клер Дені. Дякую "Молодості" за те, що мрії здійснюються!
З вівторка почалися зміни в програмі і всі мої плани полетіли шкереберть. Дуже важко було зорієнтуватися, адже я собі вже склала план, за яким мала відвідувати ті чи інші покази. Тому, як то кажуть, видихнула і попливла за течією. Конкурс знову пройшов повз мене, за те дуже порадували прес-покази: "Суперсвіт" - нова робота Карла Марковича, який дебютував в якості режисера на "Молодості" з фільмом "Дихання" ("Atmen") в 2011 році; "Голуб сидів на гілці, розмірковуючи про буття" - останній фільм з трилогії Роя Андерссона, абсолютний шедевр, який я з нетерпінням чекала, тому що є давнім шанувальником цього режисера.
Але в моєму доробку кіномана «Голуб…» - це єдиний фільм, який довелося побачити на великому екрані. Чим я неймовірно втішена; безумовно майстерно зроблена стрічка про важку долю румунських ромів на початку дев’ятнадцятого сторіччя "Браво" Раду Жуде (копродукція Румунії, Болгарії, Чехії та Франції). Особисто для мене цей фільм в багатьох моментах перегукується з стрічкою «Чорна Венера» Абделатіфа Кешиша 2009 року, в якому ми теж стикаємося з нелюдським ставленням освіченої «еліти» до людини іншої раси, як до тварини, яка не має інтелекту і придатна лише для розваги французької публіки. І, звісно, як не пригадати нещодавно показаний на «Молодості» (2013 рік) польський фільм «Папуша» польських режисерів Іоанни Кос-Краузе та Кшиштофа Краузе. В свій час я зрозуміла, що фільм «Папуша» є такою собі відповіддю Кустуріці, який хоч і привернув увагу світу до ромської спільноти, але все ж таки перетворив серйозну тему на балаган. І тільки зараз, після двох потужних робіт, які ґрунтуються на історичних фактах, постає розуміння, що його підхід є хибним. Нині я є стійким шанувальникм більш серйозних робіт на цю болючу тему. Тим паче, що цього року ще й прочитала книжку польської авторки Лідії Осталовської «Акварелі» про винищення ромів в Аушвіці-Біркенау.
Середа була віддана переглядам українського конкурсу. Що з того вийшло: короткий метр дуже потішив на відміну від минулого року. Фільми, які цього року увійшли до програми першого дня - "Віолончель" Олесі Моргунець-Ісаєнко, "Син" Філіпа Сотниченка, "Віддалік" Катерини Горностай (отримав приз в національному конкурсі, фільм щирий і відвертий, там нема фальшу), "Білі слони" Яни Антонець та "Чоловіча робота" Марини Степанської доводять, що молоді режисери здатні зафільмувати якісне кіно, принести свіжий повів вітру до досить заскорузлої форми. Але, є одне але. Повнометражний фільм в міжнародному конкурсі від України "По той бік" вважаю провальним, бо режисер Олександр Литвиненко елементарно не виконав завдання, яке сам собі загадав. Величезним плюсом його дебюту є те, що жодної копійки він не ходив просити у Державної агенції з питань кінематографу. Та щастя є, і цього щастя я отримала рівно 200 хв. під час перегляду фільму Брюно Дюмона "Малий Кенкен"! Як би не закидали, що то є телевізійний проект, три з половиною години в залі кінотеатру «Київ» минули для мене як одна мить! Радію, що довелося побачити фільм на великому екрані.
Наступний день я теж присвятила національному конкурсу, в рамках якого переглянула «Абонент» Марини та Оксани Артеменків, досить влучний сарказм з приводу нашого повсякденного життя, яке буває наповнене дурним очікуванням біля телефонної слухавки; «Тримай удар» Анни Дем’яненко про «ботаніка», який стикається з «правдою життя», що завдає йому неабияких клопотів; «Довгі хвилі» Анастасії Совяк-Круківської – дещо вторинна робота, сюжет якої просто вкрадено з фільму «Пітер FM» Оксани Бичкової (2006 рік). Ще мені було геть не зрозуміло, з якого дива російськомовні герої фільму раптом починають співати пісню українською мовою, та ще й з помилками. «Давай не сьогодні» Христини Сиволап – тонка іронія з приводу одночасної смерті двох стареньких, які, як виявилося, досі так і не одружилися; і три прекрасні анімаційні роботи – «Атракціон» Олега Педана, «Я купив велосипед» Микити Лиськова та «Халабудка» Манука Депояна.
Окремо слід розповісти про покази об’єднання СУК (Сучасне українське кіно), яке запросило під своє крило багатьох молодих українських кінематографістів. По-перше, сталося так, що деякі учасники цієї програми навіть не могли потрапити до кінотеатру на власну прем’єру. Що було прикрою несподіванкою. В першу чергу цей фестиваль робиться молодими і для молодих. Треба звернути на це увагу організаторів, аби таких випадків більш не було. Менше з тим, об'єднання показало більш-менш якісну програму. До неї увійшли фільми: «Чорний» Новруза Хікмета, Азербайджан, Україна, як на мене майже біблійна притча зафільмована лаконічними засобами; «Бідні люди» Соломії Томащук, Україна – історія подружжя, розказана не без елементів чорного гумору, хоча деякі акторські роботи виявилися зовсім непереконливими; документальна стрічка «Репатріот» Анни Лисун, Україна, про неперсічну особисть нашої музичної культури Юрка Фединського, кобзаря і майстра зі створення старовинних українських музичних інструментів. На мою особисту думку цей фільм вже необхідно купити нашим телевізійникам і показувати в прайм тайм. Окремо хочеться сказати про дві роботи Антоніо Лукіча «Хто підставив Кіма Кузіна» та «У Манчестері йшов дощ» (співавтор Валерія Кальченко), які показали, що в Україні можна фільмувати не тільки «про хатку», але й мокюментарі та абсурдистські комедії ситуацій. Актору з фільму «У Манчестері йшов дощ» Андрію Лідаговському просто необхідно надати можливість надалі зніматися в художньому кіно! Йому навіть не треба нічого робити, йому достатньо бути в кадрі, настільки природньо він виглядає! Під час переглядів фільмів молодих українських кіномитців мене непокоїло одне питання: чому по закінченні певної стрічки «группа підтримки» виходить з кінозали? Невже їм не цікаво подивитись на інші роботи, зафільмовані коллегами по цеху? Виходило так, що наприкінці в залі залишалися найбільш витривалі прихильники, до яких належу і я з моїми друзями. Хотілося б надалі побажати молодим кіномитцям бути все ж таки більш коректними і уважними до інших учасників програм.
В п’ятницю дозволила собі відпочинок. Правда, я намагалася дивитися конкурсну стрічку німецького виробництва режисера Крістіана Вернера «Чужородне тіло», але на 20 хв. мені стало так тоскно від штучності сюжету, що я вийшла з Синьої зали кінотеатру. Хоча зазвичай це не в моїх правилах. Ввечері все ж відвідала Пінчук Арт Центр, де було показано новий проект Карлоса Мотти (член міжнародного журі цьогорічного фестивалю «Молодість») та Максима Іванухи «Патріоти, громадяни, коханці». Треба додати, що Карлос минулого року отримав Головну премію Future Generation Art Prize-2014 від Пінчук Арт Центру за свій проект, який теж частково висвітлював проблему утисків гей-спільноти в Україні.
Наближаючись до фінішу, хочу сказати, що все ж таки даються взнаки роки, адже втома наприкінці фестивалю була неймовірна. Але любов до кінематографу перемогла і я відвідала ще два фільми з повнометражної конкурсної програми: «Панама» сербського режисера Павле Вучковіча, який був настільки сумбурним, що в решті решт стає незрозумілим, що взагалі коїлося в голові режисера, коли він взявся фільмувати цю стрічку, і абсолютно розкішний етнографічний «Ішканул» Хайро Бустаманте, Ґватемала, Франція, який на церемонії закриття розділив приз за повний метр з Беном Шерроком (Великобританія, Іспанія) – «Пікадеро».