Цю стилістику планетарної миротворчості вербально зімітував очільник Кремля Владімір Путін, який заявив про необхідність розв’язання вузлів непорозумінь, відмови від войовничої риторики і про потребу продукувати “свіжі, вільні від стереотипів ідеї».
Новий розвиток ця проблематика отримала вже у вересні (3-5.09) в ході роботи саміту БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай та Південно-Африканська Республіка), що пройшов у китайському Сямені. В межах заходу (на етапі підготовки) були усунені протиріччя і розбіжності між Нью-Делі і Пекіном щодо конфлікту на плато Доклам (спірна територія), на кордоні Китаю, Індії і Бутану. Сторони також обговорили ситуацію довкола КНДР і її ядерних домагань як формату утвердження свого нового геополітичного статусу, розглянули інші світові конфлікти. Про рівень розмов з питань міжнародної безпеки свідчить ухвалена за результатами роботи саміту Сяменьська декларація, де тероризм в різних постановках згадується 17 разів.
Путін використав майданчик Сяменя для чергових комунікаційно-контентних активних дій, спрямованих на підсилення в очах міжнародної спільноти значення в світовій політиці Російської Федерації і її очільника. До його “свіжих” ідей варто придивитися.
Найперше, він пригрозив США висилкою півтори сотні американських дипломатів та ще й наслідками звернення РФ до американського суду за захистом порушених інтересів Кремля. Таким чином, залишив за собою останнє слово на цьому етапі взаємних дипломатичних утисків.
Далі, взявши опосередковано під свою опіку КНДР, заявив про безрезультативність і неефективність застосування санкцій по відношенню до Пхеньяна, маючи на увазі санкції міжнародної спільноти проти РФ. Фактично це вказує на “родинність” режимів і дипломатично-технологічну взаємовиручку в глобальному дискурсі залякування.
І, нарешті, Путін продемонстрував класичний приклад комунікаційно-контентного перехоплення міжнародної ініціативи Києва щодо використання на Сході України миротворчих сил ООН. Слово “перехоплення” тут цілком доцільне, оскільки мова йде не про сутність та логіку правових пропозицій України, а про специфічні наслідки комунікаційно-контентного сприйняття ідей Кремля в міжнародному середовищі дипломатичного дискурсу ООН.
Путін публічно диктує свої умови ООН, які докорінно обмежують і навіть фальсифікують ідею та місію міжнародної миротворчості сил ООН на окупованих територіях Донецької та Луганської областей і зводять до пікантного аспекту - збройного захисту представників ОБСЄ, з одного боку, і, з другого, розширяють публічно право агресивних дій Кремля і його сателітів до перебування цих сил лише на лінії розмежування і ніде в іншому місці. Тут він досить витончено зіштовхує, передусім, в правовій площині, застосування миротворчих сил ООН і ОБСЄ.
До того ж, він зробив ще одну якісно нову спробу легалізувати терористичні організації ЛНР і ДНР як державні утворення, опосередковано заручившись мовчазною підтримкою країн БРІКСУ, заявивши прямо про необхідність узгоджувати місії ООН з ватажками бойовиків-терористів всі дії щодо розведення сил і важкої техніки. При цьому відкрито легалізував загрозу США збільшити терористичну напругу у світі (через транзитне — ЛНР-ДНР - транспортування зброї і терористичних загонів в гарячі точки світу) в разі надання Україні летальної зброї.
Організаційно-процедурною квінтесенцією глобальних комунікаційно-контентних агресій Кремля за результатами сяменьського “виходу у світ” Путіна стало спрямування генсеку ООН Антоніу Гугтеррешу та голові Ради Безпеки Текеде Алему проекту резолюції про розміщення миротворців на лінії зіткнення на Донбасі з одночасним схваленням Путіним самої ідеї за допомогою потужної інформаційної кампанії, яка технологічно та креативно акцентувала увагу світу на сенсації — “колективний путін” згоден на миротворчу місію. Це поховало всі попередні кричущі застереження та ультиматуми міжнародній спільноті і привідкрило вікно нових можливостей.
Зараз, напередодні відкриття роботи Генеральної асамблеї ООН у Нью-Йорку, де із ініціативою введення миротворців на територію окупованих районів Донецької і Луганської областей планує виступити Президент України, такі глобальні комунікаційно-контентні атаки Кремля спричиняють офіційному Києву достатньо незручностей, якщо не сказати проблем. Адже у свідомості світової громади (і частково істеблішменту) ідея введення миротворців на Донбас зафіксувалась як миротворча ініціатива Путіна. При цьому для міжнародної спільноти взагалі не так вже важливо, які акценти зробив очільник Кремля, наскільки вони відповідають сутності миротворчості і чи прийнятні як такі. Іншими словами, цей раунд дипломатично-контентного двобою за Кремлем, незважаючи на оперативність і узгодженість (варто віддати належне) дезавуювання цих заяв Путіна з боку державних інституцій і посадових осіб України.
Підтвердженням цього є заяви Держдепу США, міністра закордонних справ ФРН Зігмара Габріеля та інших посадових осіб німецького уряду про доцільність розгляду ідеї РФ щодо розміщення миротворців на Донбасі в зоні бойових дій.
Технологічно-контентне переключення Кремлем уваги міжнародної спільноти на власні ініціативи щодо урегулювання ситуації на Донбасі апріорі має на меті створення нової парадигми вирішення проблеми, яка, мабуть, вже набила оскомину у європейських і світових політиків та в бізнесових колах. Те, що Кремль раптом змінив “гнів” на “милість” на цьому етапі розцінюється світовим політикумом як явний прогрес. Далі Путін, очевидно, намагатиметься нав’язати нормандській групі (і США теж) власний порядок денний щодо Донбасу і якщо не очолити цей процес (за згоди на введення, де-юре, “миротворців ОКДБ” а насправді, де-факто, російських “миротворців”), то, у всякому разі, відігравати там домінуючу роль.
Втім, ініціатива Путіна може мати і зворотний ефект для Кремля. Це залежить від двох основних факторів — чіткої і цілеспрямованої діяльності України та українства на всіх рівнях щодо відстоювання власного бачення та процедурних норм місії присутності миротворців ООН на Донбасі (через рішення Ради Безпеки або Генасамблеї ООН) та узгоджених і послідовних дій грандів світової політики, зацікавлених в реальному вирішенні ситуації в Україні.
Заявивши на майбутньому засіданні Генеральної асамблеї ООН пропозиції щодо Донбасу, офіційна Україна та міжнародне українство в тандемі мали би активізувати багаторівневу діяльність не лише на зовнішньополітичній арені, але й на внутрішній. Найперше — це прийняття необхідних законодавчих актів, які б давали відповідь, зокрема, і міжнародній громаді щодо сутності всіх явищ і подій, що четвертий рік відбуваються на українських теренах не тільки на Сході, але й в АРК. Вже, мабуть, у народних обранців було достатньо часу щоб опрацювати проект Закону України «Про визнання самопроголошених організацій «Донецька народна республіка» та «Луганська народна республіка» терористичними організаціями», який припадає пилом у ВР з грудня 2014 року та додати до цього переліку адміністрацію окупованої, а потім псевдоанексованої АРК.
Наразі ми не маємо жодного повноцінного Закону України (а краще кодексу безпеки), який би давав юридичні визначення незаконним збройним формуванням на окупованій території України (включно з Кримом), діяльності інших структур окупаційної влади.
Крим на тлі міжнародного дискурсу різноформатної кремлівської активізації теми Донбасу поступово все далі відсуває на другий план уваги і відповідальності міжнародної спільноти трагедію Криму. Власне, це і є однією із задач імперської дипломатично-контентної воєнщини, щоб приховати від світу творення путіністами нових глобальних видів геноциду державництва щодо гібридно окупованих територій і технологічно-креативного тероризування різновидами страхів та насилля населення, зокрема, українців і кримських татар. Не говорити про це вголос на весь світ означає змиритися із тимчасовими реаліями і віддати Кремля Крим і кримчан на поталу.
Не маємо ми необхідної правової бази і щодо унормування діяльності органів виконавчої влади держави, громадських організацій, інших суспільних рухів і об’єднань та ініціатив в умовах гібридно-месіанських агресій проти України з боку путінської Росії тощо.
Оперування терміном “війна”, особливо на законодавчому рівні, однозначно матиме негативні наслідки. Слід враховувати, що крім всього іншого, надзвичайно важливим є зараз розуміння комунікаційно-контентного впливу агресора на світовий інформаційний простір, де дефініція “війна” апріорі зусиллями ідеологічної машини Кремля перетворюється в поняття “громадянська війна в Україні”, “внутрішній конфлікт”, “регіональна зона небезпеки”, “пояс геостратегічної напруги “тощо.
Необхідно гостро ставити питання і доводити очевидність того, що саме путінський режим в РФ, а не хто інший, порушив кордони України, направивши підрозділи регулярної армії, спеціальних служб і структури комерційного найманства для терористичної діяльності гібридного характеру по знищенню миру на Донбасі. Це реальний практикум глобального гібридного тероризму Кремля в геополітичних масштабах.
Сьогодні перемога виграється не лише фізично на полі бою. Бойові дії давно перемістилися у віртуальний простір, де Кремль утримує достатньо підготовлений і технологічно озброєний комплекс комунікаційно-контентних сил. Перемога саме у цьому двобої є вирішальною для України, як, власне, і для світової демократії. І тут не варто займати очікувальну позицію, як у випадку із Сяменем. Потрібно передбачати дії глобального агресора, прогнозувати його резерви, щоб нейтралізувати наступні кроки, наносити випереджальні удари і знищувати саму можливість втілення глобальних задумів колективного Кремля. Тільки так, за умови реалізації всіх безпекових напрямів та потужного комплексу комунікаційно-контентної безпеки держави, ми можемо розраховувати на повну, беззаперечну перемогу над світовим злом — путінською Росією, яка не тільки нищить наше життя, але й давно вже руйнує ціннісну матрицю міжнародного права та мирного способу існування країн і народів.