Перша реакція — не дражнити агресора — одразу засвідчила про неготовність європейських країн і навіть США до протистояння з «перезавантаженим» «другом Владіміром» і всією системою агресивних дій ядерної держави, яка до цього більше ніж півстоліття позиціонувала себе як гаранта міжнародної безпеки. Адекватною відповіддю на агресію Кремля в Україну можна вважати введення санкцій. Захід апробований і ефективний, але потребує часу. Цей час не був би проблемою для країн, які оголосили про підтримку санкцій, якби сучасні економіки не були так глобалізовано залежні та тісно пов’язані з безмежним російським ринком. Виникла геостратегічна політична ділема: тотальні комплексні санкції — повна втрата прибутку. А там, де є втрата національного прибутку, апріорі немає консенсусу бізнесу з владою та громадами. Втім, потрібно віддати належне європейським бізнесменам, які намагаються ось уже більше двох років мужньо витримувати такий ритм ведення справ.
Однак є і інший аспект проблем для владних еліт європейських країн. Це залежність терміну перебування у владі від електоральних настроїв. Така залежність виникає не лише в період виборів, як завше відбувається в Україні, а існує постійно, тобто протягом всього періоду перебування на високих посадах. Як не прикро, використання в своїх цілях цієї прямої залежності стало предметом розробок глобально-публічних технологій впливу, які здійснюються путінськими спеціалістами в галузі масових комунікацій. І поки очільники провідних країн, зокрема, Німеччини, Франції, меншою мірою Польщі, Великобританії, виробляли на самітах, конференціях, нарадах та зустрічах політику протидії російському агресору, в їхніх країнах почали діяти спеціально підготовлені пули комунікаційно-контентного домінування. До цих груп входять як прямі російські агенти, що легалізувались на територіях та в громадах, так і симпатики Путіна і Росії з числа місцевих мешканців. Робота ведеться, передусім, через місцеві соціальні мережі, місцеву пресу та електронні ЗМІ, культурні та освітні заходи. Додамо сюди політичні сили та громадські рухи, які фінансуються Кремлем, та побачимо, як вимальовується майже цілісна картина постійного впливу на формування громадської думки в середовищах життя європейських країн в інтересах путінського режиму. І тоді ми отримаємо ситуацію, яку нещодавно перший секретар правлячої Соцпартії (PS) у Франції Жан-Крістоф Камбаделіс охарактеризував як «путінізацію розуму».
Наступної весни (квітень-травень) у Франції відбудуться президентські вибори, а вже у червні - парламентські Наразі прогнозується програш діючого президента Франсуа Олланда. І хоча є сильні претенденти на цей пост із соратників Олланда, не виключається повернення до влади Ніколя Саркозі, справжнього соратника-друга Владіміра Путіна.
На осінь 2017 року в Німеччині заплановані вибори до бундестагу. Канцлер Ангела Меркель не оголошує наразі про своє бажання боротися за цей пост вчетверте і взяла «тайм-аут» до початку 2017 року. Однак на посту глави уряду її бажають бачити лише 42 відсотки німецьких громадян (хоча серед прихильників Християнсько-демократичного союзу, який вона очолює, таких – 70%).
За таких умов і Меркель, і Олланду вкрай необхідно продемонструвати електорату свої успіхи. При досить відносних внутрішньодержавних успіхах, на які суттєво впливають, зокрема, такі фактори як зростання терористичних загроз та міграційна навала, виникає альтернативна потреба зовнішньополітичних досягнень.
Публічний резонансний успіх на міжнародній арені очільникам Німеччини і Франції може принести успішна (навіть наполовину) реалізація Мінських угод по ситуації на Донбасі. Тому найближчим часом, як прогнозують експерти, всі сили «грандів» ЄС будуть кинуті на вирішення української проблеми. Намагання пришвидшеного рішення цих проблем ми спостерігали нещодавно, коли у відповідь на українську пропозицію провести зустріч «нормандської» четвірки на полях G20, світові ЗМІ раптом заговорили про зустріч трійці – Франції, Німеччини та Росії.
Негативний резонанс, зокрема, в українському суспільстві, заставив учасників зустрічі змінити тристоронній формат на окремі двосторонні перемовини, але, як кажуть, осад в душі залишився. Зауважу, що коли про нас говорять без нас, це вже стилістика сили і права сили замість партнерства і рівноправ’я.
На тлі можливого форсування реалізації Мінських угод практично з порядку денного зник Крим. І навіть коли світові ЗМІ обсмоктували подробиці невдачі з нещодавньою провокацією кремлівських спецслужб на півночі Криму, коли Москвою було заявлено про нібито напад українських ДРГ, тема пришвидшення повернення півострова не піднімалась.
Така ситуація не може не викликати тривогу. Це з одного боку. З іншого, тема відповідальності Росії за окупацію АРК в світовому інформаційному просторі має постійно вести Київ. Це питання, з якого мали би розпочинатись як всі міжнародні зустрічі і контакти, які проводить українська влада, так і внутрішньодержавні заходи високого рівня.
Вже не раз керівництвом держави було сказано про необхідність вирішення питання із створенням в Криму національної автономії кримських татар. Сьогодні це може бути, безперечно, найсильнішим ходом української влади щодо деокупації півострова. Спротив, який чинять певні українські парламентські політичні сили та окремі діячі, які прямо чи опосередковано прислуговують Кремлю, лише лишній раз засвідчує правильність такої позиції.
На днях Кабінет Міністрів затвердив Концепцію Державної цільової програми «Відновлення та розбудова миру у східних регіонах України», розроблену Міністерством з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб. Своєчасний та потрібний документ. Але чому нічого подібного не лише не приймається, а й не розробляється по Криму?
Для держави Україна, для всіх українців Крим має бути символом боротьби за незалежність і соборність України, за гідність і перспективу. Якщо Крим стане розмінною монетою великої політики, до чого нас сьогодні нишком підштовхують «зморені» тривалістю санкційного протистояння друзі і явно – вороги, то ми не лише позбудемось значної частини території і громадян, яких ворог взяв в заручники, а й втратимо власну державність – самостійність, незалежність, соборність. Те, про що мріяли покоління українців і заради чого гинули і продовжують гинути кращі сини і доньки Батьківщини.
Тиск, який буде чинитися на всіх рівнях на Україну заради реалізації Мінських угод на умовах, вигідних Європі і Росії, ми маємо витримати з гідністю. І вийти з цього процесу впевненішими у собі, своїх силах і перспективах. У нас є власне бачення майбутнього нашої країни. Ми за нього готові боротися. І Крим – на вістрі цієї боротьби.