Пропрацювала вона рівно рік — з квітня 2015 року. Провела за цей час низку різноманітних заходів — конференцій, круглих столів, еспертних засідань. Нічого з того, що було предметом річної роботи, - «визначення напрямів та пріоритетів науково-технічного та інноваційного розвитку держави; опрацювання моделей майбутнього розвитку, обґрунтування загальнодержавних (національних) і регіональних програм та прогнозів їх реалізації; підготовку питань щодо стратегічного бачення розвитку України, а також щодо найбільш актуальних проблем держави і можливих шляхів їх розв’язання» - так і не було заявлено як результат діяльності. Звіт комісії Верховна Рада взяла до відома.
Такий результат, на жаль, був очікуваним. Як, власне, і діяльність багатьох інших таких же комісій, форумів, проектів законодавчого органу, а також органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Причина формалізованого підходу до вирішення вкрай важливих для країни питань лежить, як не дивно, в площині усталених регламентів і процедур, які перейшли до незалежної України з її радянського минулого. І якщо навіть за формою ці регламенти вже нові, то досить часто за змістом вони такі ж самі, як і попередні. І країна продовжує борсатися в межах минулих стандартів, які душать все нове і продуктивне.
Основна вада старого-нового функціоналу — відсутність динамічно- щільної публічної персональної відповідальності за діяльність посадової особи, підпорядкованого підрозділу, структури загалом як державно-суспільного інституту.
Дублювання функцій — ще одне системно-технологічне породження бюрократії у процесі розмивання відповідальності. Кілька років тому в одному з міністерств силового блоку перейнялися проблемою дублювання функцій. Започаткували хорошу ініціативу з їхньої ліквідації. Кілька місяців тривала робота спеціальних груп і комісій. Висікалися іскри під час дискусій, доводилися позиції сторін, виносилися на загал проблемні питання. Нарешті робота завершилась і кінцевий документ ліг на стіл керівнику відомства. В цей момент змінюється міністр — і все залишається на місці. Це, мабуть, був перший і останній експеримент, де намагалися привести управлінську структуру державного інституту безпекового сектору у відповідність до якісних стандартів функціональної ефективності і позбутися баластів галузево-корпоративних управлінських бастіонів минулого.
Певні надії і сподівання на зміну бюрократично-управлінських регламентів старої влади жили в суспільстві після перемоги Майдану. Однак вже за кілька місяців стало зрозуміло, що цього не буде. На жаль, події, які послідували за Майданом, — окупація Криму та агресія Росії на Донбас — завадили українцям вимагати негайного оновлення (аж до модернізації) влади та її функціональних обов’язків в ефективних моделях.
А згодом стало зрозуміло, що в цій сфері годі чекати змін. І не тому, що в країні тривають бойові дії, в боротьбі з путінськими терористами гинуть громадяни України. А тому, що за своїм змістом вся вертикаль влади залишається попередньою. Цінності Майдану, його світоглядні принципи не стали, на жаль, цінностями і принципами людей, які зайшли у владні кабінети. Ми стали свідками, як «герої» періоду первинного накопичення капіталу просто змінили риторику задля того, щоб продовжити цей «солодкий» процес номенклатурно-тіньового збагачення.
Не відбулося якісної зміни управлінського персоналу першого ешелону, тож нема кому продукувати нові сенси і змісти зростання, формувати нові перспективні тренди в глобальних динаміках надій і сподівань.
Дехто вже почав говорити про необхідність третього Майдану. Ці активісти закликають до радикальних дій, не думаючи про наслідки, які можуть бути катастрофічними для країни. До того ж у суспільстві Майдан асоціюється з революцією, явищем короткочасним і радикальним. Але Майдан не був революцією в жодному сенсі. Він був каталізатором процесу якісних змін у всіх сферах життя і виведення партнерської довіри і відповідальності на перший план, який започаткували громадяни нашої держави, таким він і залишається. Майдан як процес, як суспільно-громадянський вимір не вичерпав своїх можливостей і має надзвичайно потужний потенціал сьогодні і завтра. Ось такий Майдан — тривалий у часі, якісний у формах і змістах, всеосяжний за участю всіх громадян, громад, середовищ життя — не завершувався і не завершиться аж до повного оновлення суспільства, держави і, мабуть, глобального світу. Питання в тому, чи зрозуміють це нинішні очільники держави і чи стануть вони гіперактивною і гіперефективною для України частиною цього процесу? Якщо так, то ми зможемо досить швидко рухатися вперед, фінансові транші нам не будуть потрібні, а ми самі перетворимося на різноформатних інвесторів глобальної мирної цивілізації щастя і свобод. Якщо ж вони цього не усвідомлять (що прогнозується), то Майдан-процес триватиме значно довше і болючіше, але однозначно матиме потужніший ефект — суспільство формуватиме нові регламенти взаємовідносин із владою, вимагатиме (аж до витискання) якісних функціональних змін управлінського апарату, нових інституційних і світоглядних концепцій-перспектив для України.
У травні цього року нарешті набув чиності закон про державну службу, що зафіксувало початок реформування державного управління. Одним із позитивів, про який писали всі ЗМІ, є скорочення кількості держслужбовців. Загалом тематика зменшення кількості держслужбовців протягом усіх років існування незалежної держави слугувала індикатором заявлених реформ і змін у країні. Практично кожний президент і прем’єр-міністр виставляв цю тезу як щит в боротьбі за світлу перспективу. Ось і тепер укотре гучно заявляють про скорочення держапарату як про спосіб розв’язання всіх наших новітніх проблем та відповідь на виклики.
Не заперечую, скорочення держслужбовців як тренд — необхідний процес. Варто лише порівняти дані, наприклад, 1999 року, коли чиновників різного гатунку налічувалося трохи більше 183 тисяч, і, скажімо, 2015 року, коли їх вже було понад 380 тисяч. Погодьтеся, різниця вражає.
Зараз називаются різні цифри щодо кількості чиновників - і 200 тисяч, і 150. У мене особисто немає думки щодо того, якою є потреба країни у держслужбовцях. Та й не статистика, як на мене, має це визначати. Найперше, це має бути закладено в закон — які посади належать до державної служби. Наприклад, у Великобританії це лише працівники секретаріату уряду. А Німеччині до цієї категорії належать і медики, і вчителі, і поліцейські тощо. Новий закон про держслужбу нібито теж дає чітку градацію цього поняття. Але вже доходять чутки про зареєстровані зміни до закону, в яких народні депутати намагатимуться повернути цей статус окремим категоріям осіб, які постраждали від його втрати, наприклад, своїм помічникам.
А взагалі кількість держслужбовців визначається досить просто — наявністю глобальних функцій, які залишає за собою держава. Є функція —потрібна структура, яка її забезпечує. Тоді елементарно вираховується кількість посадовців, необхідних для виконання цієї функції на різних щаблях виконавчої влади. Немає функції — то й навіщо нам якийсь контрольний орган для відслідковування процесів за межами виконавчої влади?
Проблемою влади (і не лише нинішньої) є намагання вирішити окремі проблеми сьогодення без бачення загальної картини майбутнього країни. Масштабне стратегічне мислення в реаліях динаміки глобального світу щоразу стає каменем спотикання для урядів, президентів і парламентів. «Ось зараз вирішимо конкретні питання, знімемо напругу в суспільстві, а потім подумаємо про майбутнє», - приблизно так заявляють щоразу очільники країни і щодо питання інфраструктурної модернізації, і стосовно конституційних змін тощо. А це «потім» та ніколи й не настає, бо вкотре змінюється ситуація або й самі очільники.
Нерозуміння того, що майбутнє неможливе без системної сьогоденної роботи над перспективами, стає проблемою номер один для всіх гілок влади (продовжується домінування галузевих над функціональними підходами в державному управлінні). І тоді влада сама стає проблемою, яку має вирішувати суспільство.
В багатьох розвинутих країнах Комісії майбутнього працюють на постійній основі, вони не залежать від партійно-парламентських кон’юнктур, бо відповідають за самореалізацію нації в державних та суспільно-державних моделях мотивацій приорітетів та перспектив. Вони формують фундамент завтрашніх успіхів. Досить часто результатом їхньої роботи є не просто нестандартні, а доволі шокувальні інноваційні речі, які здаються фантастикою. Але згодом ця фантастика стає реальністю. Це — розуміння майбутнього.
… Нещодавно у США черговим бестселером стала книга письменника і футуролога Кевіна Келлі “Неминуче: 12 технологічних напрямів, які формуватимуть наше майбутнє” (Kevin Kelly, The Inevitable: Understanding the 12 Technological Forces That Will Shape Our Future). Автор прогнозує явища, які стануть буденністю вже в цьому столітті. Від змін в економіці, де виробництво стандартних і звичних продуктів замінить індивідуальне замовлення кожного, до побудови системи-матриці, де людина перебуватиме у віртуальній реальності, а аналіз інформації і даних відбуватиметься в автоматичному режимі, що уможливить формування індивідуальних сервісів.
Щоб забезпечити перспективу розвитку України, ми вже сьогодні маємо думати про стратегічні моделі та функціонально-технологічні рішення, які дійсно «формуватимуть наше майбутнє”. Це єдиний, як на мене, шлях залишитися в історії державою, яка відбулася, а не країною failed state.