Система колективної безпеки, яка формувалась після Другої світової війни зусиллями не одного покоління європейських політиків і керманичів держав континенту водночас впала. Під уламками міцної (як здавалось) архітектури будівлі європейської безпеки опинилась не лише Україна. Загроза нависла над всією Європою, а тепер вже зрозуміло, що і над світом.
Однак, виявилось, що для багатьох світових лідерів бачити загрозу і вчиняти дії щодо її унеможливлення — це занадто різні речі, які вони не бажають пов’язувати між собою. Тому що путінсько-терористична загроза — це десь далеко, а вибори, влада, симпатії традиційно демократично-фрондерського електорату — це занадто близько.
Втім, звинувачувати європейських чи інших очільників провідних країн з нашого боку досить недоречно — кожен живе своїми проблемами і відповідає за свої обов’язки і обіцянки. Тож цілком логічним буде все ж звернутись до аналізу дій власних політиків і керманичів держави.
Найпершим обов’язком їх (апріорі) є захист держави. В прямому сенсі. Поради закордонних друзів, звичайно, річ цінна і навіть необхідна, але покладатись варто на власне розуміння процесів, сили і відповідальність перед народом і совістю.
В умовах несподіваної комбінованої військової агресії в Україну — Крим, Донбас — російських окупантів є кілька чинників, які мають застосовуватися одночасно. Це організація збройного опору ворогу, формування дієздатної війської сили для забезпечення цього опору, сучасна функціонально-креативна, а не лише традиційна мілітарна мобілізація суспільства з метою консолідації зусиль всіх прошарків населення, направлена на перемогу, організація дієвої міжнародної адвокації та допомоги, створення об’єктивної громадської думки щодо подій в Україні в країнах світу та втримання міжнародної публічно-дипломатичної уваги, потужна міжнародно-правова фіксація злочинів проти людяності путінсько-терористичних агресорів для наступних судових процесів над ними.
Не вдаючись в черговий аналіз всіх перерахованих питань (тут достатньо вже сказано різномасштабними експертами), хотів би зупинитись на останньому пункті. Перше, потрібно вирішення питання ратифікації Україною Римського Статуту. Юридична фіксація мала би вестись з першого дня проявів гібридно-месіанських агресій. Якщо, за запевненням багатьох посадових осіб, на момент вторгнення армії РФ на територію України у нас дійсно не було достатніх сил для організації опору, то для комплексної фіксації їхніх дій кілька десятків грамотних юристів (зрештою, добровольців) знайшлось би однозначно. Тут варто згадати військового журналіста капітан-лейтенанта Дмитра Лабуткіна, який до останнього фіксував за завданням командування дії терористів в Дебальцево, і загинув під час виконання цієї місії. Однак це був ситуативний випадок, а не повнофункціональна системна дія уповноважених органів.
Юридичний супровід агресії по кожному дню з геофіксацією та деталізацією до конкретних прізвищ військових злочинців давав би державі незаперечні докази злочинно-терористичних дій Кремля для майбутнього суду в Гаазі.
Таку фіксацію доцільно було б покласти на першому етапі на Військову службу правопорядку Збройних Сил України, а з серпня 2014 року — і на новостворені військові прокуратури у складі Прокуратури України, спільно з органами внутрішніх справ, СБУ, Мінюсту і ін. Однак, про такий аспект діяльності цих підрозділів в суспільстві чути не доводилось. У зв'язку ліквідацією функції нагляду за виконанням і застосуванням законів в органах прокуратури, органи виконавчої влади мали б взяти на себе створення і функціонування для вказаних заходів компетентної комісії із залученням всіх необхідних органів і служб. А якщо схожа робота ведеться, про це мало б бути відомо суспільству.
Натомість цією справою перейнялися іноземці. Депутат польського Сейму, заступник керівника комісії з міжнародних питань Малгожата Госевська за сприяння експертів - двох польських відставних поліцейських з досвідом оперативно-слідчої роботи - та українських волонтерів підготувала доповідь, а точніше «Рапорт про російські злочини у Східній Україні в 2014 році». Польськими експертами було опитано понад 60 осіб, які побували у полоні. На підставі цього зафіксовані такі злочини як вбивства, пограбування, позбавлення волі, фізичні і психічні тортури тощо.
Робота ця зайняла кілька місяців і вже у грудні 2015 року документ був опублікований у Польщі. Найближчим часом ця доповідь вийде друком ще у кількох європейських країнах. На початку квітня пані Госевська має намір презентувати документ у Верховній Раді України.
Хотілося б запитати у народних обранців, а заодно у вищих чиновників держави — вам не соромно буде слухати доповідь польської колеги про злочини проти людяності російських військових в Україні? Хіба ця робота не мала би вестися українськими слідчими? Чи не варто заслухати військову прокуратуру саме за цією тематикою? Зрештою, навіть при втраченому часі ще не пізно активізувати таку роботу, запросивши до комбінованих груп фахівців (прокурорів, слідчих, юристів-міжнародників, спеціалістів з прав людини тощо) ще й волонтерів, які б надали величезний обсяг інформації та допомоги.
Польський депутат Малгожата Госевська має намір передати до Гааги зібрані документальні свідчення. Але не як просту фіксацію злочинів путінських «туристів». Це буде додаток до позову, який вона подає до Міжнародного кримінального суду.
Було б доцільно разом з польським позовом подати і український — повноцінний, аргументований, з беззаперечною доказовою базою. Але залишається питання - чи є бодай дещиця таких функціонально-спроможних матеріалів в Україні?
P.S. Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ) періодично оприлюднює доповіді про ситуацію з прав людини в Україні. Одна з останніх доповідей стосується періоду кінця 2015 - початку 2016 року. Представники ООН намагаються неупереджено донести реальне відображення подій в нашій країні, зокрема, на окупованих територіях. Оскільки робота міжнародної місії на окупованих територіях обмежена, то досить часто предметом досліджень стають факти порушень прав людини з боку українських Збройних Сил та інших силових формувань.
Саме таку інформацію вибирають з доповіді деякі псевдоукраїнські ЗМІ і потім масово тиражують. Чи могли б вони бути носіями «неупередженого» погляду, якби Україна вела справжній оперативний юридично-правовий супровід всіх подій, що відбуваються на Сході країни? Чи ми знову стикаємося з питанням неіснуючого законодавчого забезпечення?