Мій прадід, Єременок Дмитро Прокопович, був делегатом IV Всесоюзного з’їзду Рад у 1927 році, на якому представляв громаду. Йому було доведено здати хліба в розмірі 100 пудів, 50 пудів було здано, а дещо залишено для їжі і посіву. Але «бригада ударна» прийшла і вимела все під мітлу. Більше того, до плану недоставало 10 пудів і головний із «ударників» на прізвисько Шматок сказав: «Здай хліб! Хочеш, щоб за ці десять пудів ми тебе шльопнули?». Врятували тоді сім’ю рідні, сусіди та односельчани. Даневич Настя Іванівна змушена була свого однорічного синочка віддати чужим людям, сподіваючись таким жахливим способом на врятування рідної дитини від голоду.
Моя родина з 1930 року була членом колгоспу, а в 1932-33 роках постійно проводились рейди по вилученню, навіть, у найбідніших колгоспників, всього того, що можна їсти. Вся сім’я мого родича Даневича Омеляна Григоровича від голоду померла - чоловік, жінка і троє дітей.
Дідусь розповідав, що в селі був чоловік із підводою (Прилипко Андрій Петрович), який щоденно проїжджав по вулицях, збираючи мертвих, трупи в ті роки можна було бачити на дорогах, на залізничних станціях. В кінці травня 1933 року в дім мого прадіда прийшла знесилена і опухла від голоду далека родичка і моя прабабуся дала їй трохи поїсти, але убитий голодом організм не витримав і жінка через кілька годин померла.
Особливо знищували в селі кращу частину селян, які любили землю. За невиконання хлібозаготівок були репресовані трударі Даневич Мирон і Даневич Федір.
Тому в мене немає ніяких сумнівів, що голодомор був геноцидом українського народу. Гадаю, що кожна українська родина має сімейні докази тих жахливих голодних часів.