Отож, виходимо з того, що вибори й відбудуться в жовтні 2014-го, та пройдуть вони за пропорційно-мажоритарною системою. В такому разі прошу вважати цей блог попередженням на невизначене майбутнє. Адже коли віднедавна почали циркулювати розмови про можливість впровадження іменних виборчих блоків, я вирішив для себе, що не можу не вказати на це як на велику дурницю.
Бути «імені когось» – це, вочевидь, закладено у пострадянської людини на рівні підсвідомості. Жодна інша ідеологія, окрім радянської, не супроводжувалась таким масовим освяченням цілком побутових, навіть тривіальних речей звучними іменами. Звичайна фабрика олівців могла бути «імені Сакко і Ванцетті» – маловідомих навіть в Есесесерії італійських товаришів, які боролися за звільнення місцевого пролетаріату. «Кондитерка» носила ім’я Карла Маркса, аж ніяк не дотичного до шоколадної справи. І навіть звичайна бензопила була не просто «бензопилою номер такий-то», як позначили б нову модель у цивілізованому світі, вона гордо виблискувала прізвиськом «Дружба», оскільки дата випуску її майже співпала з 300-річчя єднанням України та Росії.
І бензопилу «Дружба», і намагання дезавуювати індивідуальність речі, вписавши її у неправильний вербальний ряд, і спробу вип’ятити наперед якусь ідеологічно вивірену вивіску, – все це треба вивчати на курсах психіатрії. Я зараз не про це. Я про іменні блоки, тобто про блоки імені Тимошенко, Кличка, Дарта Вейдера, Віллі Вонка чи Йог-Сотота. Чим вони небезпечні для України і для тих, хто піде під їхнім прапором на вибори?
Востаннє іменні блоки брали участь у виборах 2006-2007 рр. Тоді ми мали їх безліч – на будь-який смак: були блоки Тимошенко, Литвина, Олійника і Сироти, Кармазина, Вітренко, Костенка та Плюща. Окрім одного-двох, ці блоки не були успішними й не здолали прохідний бар’єр. Той, хто вирішив обійтися малої кров’ю й «купити» виборця та своє ім’я, поплатився за власну лінь: упаковка не спрацювала, а до того, що в середині, ніхто й не намагався дістатися. Ані виборець, ані фігурант процесу.
Всередині ж мали бути лише дві речі: конкретна (а не захмарна) мета й покроковий алгоритм її досягнення. Тим, хто прагнув мандату, було «в облом» писати справжню програму (обов’язкові відписки для ЦВК до уваги не беремо), було лінь її популяризувати та розтлумачувати. Куди як простіше замовити кільканадцять бігбордів зі своїм улюбленим фейсом і почивати на лаврах до дня голосування.
Виборець так само не напружувався у прагненні докопатися до суті. Голосував на відчіпного – не завжди за гречку, радше саме за «фейс»: якщо він прийнятний, то й людина, швидше за все, нормальна. А, отже, нехай іде до Ради, може, буде толк й з неї … Жодного здорового прагматизму, суцільний шкідливий романтизм. А тепер уявимо собі, що на вибори йшли би партії без імені лідера у назві. Приміром, Меркантильна партія України. Раціоналістично-соціалістична. Партія «Бравий сектор». І більше – жодних підказок. Чи було б цікаво електорату бодай на йоту глибше проникнути у суть їхніх замислів та ідей? Думаю, що так. Бодай з одвічного інстинкту мисливця – вполювати для себе щось вартісне. Й спробувати його «на зуб».
Звичайно, все могло б піти й за іншою схемою. Причмелений надміром партій та блоків виборець міг лише поцікавитись, хто, власне, лідер тієї чи іншої політичної сили, і на цьому поставити крапку. А далі – все за тим самим сценарієм. Я, мовляв, не знаю, права ця партія чи ліва, не відаю, що вона пропонує в царині оподаткування, війська, абортів, смертної кари, без’ядерного статусу, але у неї на чолі – крутий чемпіон або просто гарна жіночка. Тому голосую «за». Не мозком. А мозочком, котрий, як ми пам’ятаємо зі шкільної анатомії, відповідає за координацію рухів: прийшов, взяв, поставив «галочку», вкинув, пішов.
Для партії чи блоку, котра в подібних умовах виграє вибори, нічого гарного у такій перемозі нема. Щоб еволюціонувати, треба конкурувати, а коли нема конкуренції, нема й стимулу для розвитку. Бо продавати обличчя лідера не означає вступати в інтелектуальну боротьбу. Динозаври теж були великими та симпатичними, але програли ссавцям, бо не змогли (на відміну від останніх) пристосуватися до нових умов. Партія, завжди орієнтована на лідера (причому не на будь-якого лідера, а на завжди одного й того самого!) приречена спочатку бігти вперед, потім йти в ногу з іншими, потім понуро плентатися позаду, а потім впасти в калюжу й еволюційно померти.
Інакше просто не буває, бо тут діють закони навіть не політологічні, а біологічні. Потрібна свіжа кров й схрещення з новими сородичами свого підвиду, а не постійний і безнадійний інцест. Хто з лідерів партій, котрі бездарно програли вибори, добровільно залишив своє крісло? Може, зі своєї посади пішов Олександр Мороз, коли у 2007-му СПУ під його чуйним керівництвом зійшла з дистанції? Може, не хапався до останнього за керівництво «Нашою Україною» Віктор Ющенко, спочатку за фактичне керівництво, а потім за завуальоване словосполученням «почесний голова»? Може, не відмовилась від стерна «Батьківщини» Юлія Тимошенко, двічі підряд (!) програвши президентські вибори?
Чи знайшовся в українському істеблішменті бодай один Шрьодер чи Саркозі, котрий, проваливши свою місію, визнав би чесно: я старався, панове-браття, але хтось із наших лав буде, напевно, старатися дужче за мене? Ні, не знайшовся. Бо подібний казус зруйнував би таку комфортну практику перебування у довічному «політбюро», котре ти милостиво очолюєш десятиліття підряд. Це «політбюро» не має власного бренду, воно паразитує на твоєму імені, і вам обом добре від такого симбіозу, бо ти знаєш, що тобі необов’язково напружуватися, а коло твоїх соратників знає, що заздалегідь пробачить тобі усі твої недолугості (або, якщо стане зовсім нестерпно, переповзе під чиїсь інше крило).
Іменні політичні блоки в Україні – це назва без суті. А ще це удар по партійному будівництву, котре, не встигнувши вирости й змужніти, перейшло відразу до старечої деменції. Це тримання електорату у повзунках недорозвинутості. Це взагалі вкрай інфантильна річ – прикриватися іменем лідера, котрий в свою чергу теж є інфантилом, бо не бажає визнавати відповідальність за перебіг подій. А відтак невідомо, сумувати чи радіти з приводу того, що ніякої, мабуть, пропорційної системи з відкритими списками на цьогорічних виборах не буде.
Не доросли ще. 23 роки – це повноліття за будь-якими канонами, але аж ніяк не зрілість. Почекаємо, доки Україна перехворіє на підлітковий «вождізм» і буде готова до ламання звичної матриці.