Що кардинально відрізняє позицію Міністерства фінансів щодо пенсійної реформи від того, що пропонувалось раніше? Основна відмінність полягає у тому, що такий підхід до пенсійної реформи ґрунтується на принципово іншому розумінні солідарності. Якщо говорячи про неї, раніше розумілась солідарність поколінь, якої бути не може в умовах довгострокових негативних демографічних тенденцій, значних масштабів зовнішньої трудової міграції, то зараз мова про солідарність та рівність внесків на індивідуальні накопичувальні рахунки передусім держави, а також робітників та роботодавців. Якщо пригадати останні законодавчі ініціативи, то, наприклад, у законопроєкті №2683 передбачались внески до накопичувального рівня лише найманими працівниками і роботодавцями. Вже на цьому тлі, можна побачити принципову відмінність між проголошеною позицією міністерства фінансів порівняно з тим, що пропонувалось раніше.
Простими словами вперше за багато років держава говорить громадянам наступне: «Ми готові потурбуватись про ваше майбутнє на паритетних засадах для всіх і кожного, хто працевлаштований та отримує офіційну заробітну плату, з якої сплачуються внески на індивідуальний накопичувальний рахунок!» Такої щедрої пропозиції з боку української держави за всі роки незалежності, щось я не можу пригадати.
Основний задум в такій логіці реформи полягає у тому, що ми залучаємо досить суттєвий внутрішній резерв потенційних вкладників пенсійної системи, які сьогодні такі внески не сплачують. Згідно з офіційними оцінками Держстату загальна чисельність неофіційно зайнятих найманих працівників у віці 15 років й старше у 2021 році становить біля 3 млн осіб. Ще близько 1,5 млн осіб є безробітними. Залучення до сплати внесків неофіційно працевлаштованих працівників є основною умовою збалансованого функціонування системи пенсійного забезпечення в майбутньому. За таких обставин неофіційно заняті працівники матимуть вагомі стимули для офіційного працевлаштування. За простими підрахунками детінізація фонду оплати праці 1 млн осіб, які отримуватимуть хоча б мінімальну заробітну плату (зараз нагадаємо 6000 грн/міс), додатково приносить до держбюджету 12 млрд грн податкових надходжень від сплати ПДФО і біля 16 млрд грн від сплати ЄСВ щороку. У разі більших масштабів детінізації ці суми зростатимуть пропорційно. Отже, позитивні як говорять економісти «екстерналії» саме такого підходу до пенсійної реформи, полягають у тому, що створюються передумови для детінізації фонду оплати праці, який за оцінками віце-прем’єра пана Любченка становить 500 млн грн на рік. Значний резерв вкладників‑бенефіціарів накопичувальної пенсійної системи на озвучених засадах складають наші співвітчизники, що працюють за кордоном. За різними оцінками їх кількість складає від 1 до 3 млн осіб, які щороку пересилають до країни близько $12 млрд.
З огляду на це, заохочуючи до участі на засадах солідарності внесків до обов’язкової накопичувальної пенсійної системи тих, хто сьогодні податки і внески не сплачує, вже протягом декількох років держава здатна акумулювати значні кошти, які можуть бути використані на рефінансування і реструктуризацію державного боргу, або на масштабні інфраструктурі проєкти, які нададуть додатковий поштовх для розвитку економіки. Все це і багато інших важливих нюансів потрібно обговорювати в експертному середовищі, з усіма стейкхолдерами, але очевидно, що без запуску накопичувальної обов’язкової системи другого рівня, яка б мала запрацювати років 15 тому назад, сьогодні та більше вже в найближчому майбутньому не обійтись. Адже, з урахуванням прогнозів по демографії вітчизняних науковців за умови збереження системи пенсійного забезпечення в її нинішньому вигляді, дотації з державного бюджету пенсійному фонду у 2030 році становитимуть 85% його власних доходів, у 2040 - 113% і далі по наростаючій.
Обов’язковою умовою запуску та ефективної роботи другого накопичувального рівня вітчизняної системи пенсійного забезпечення має бути створення надійної системи адміністрування та захисту цих вкладень. Передбачаю, що саме тут може бути найбільше поле для дискусій, оскільки обговорення попереднього варіанту реформи, представленого законопроєктом №2683, показало, що ні в політичному, ні в економічному експертних середовищах немає єдиної думки щодо цього питання. Незважаючи на це компромісне рішення має бути винайдене. У підсумку потрібно створити таку систему, яка забезпечує рівень захисту не менший від того як Національний банк дбає про збереження золотовалютних резервів України. Ймовірно ще більша увага з боку держави має бути приділення збереженню і примноженню активів такого фонду – національного пенсійного добробуту. Якщо держава не зможе це забезпечити пенсійної системи в Україні не буде ніякої, оскільки повернути довіру наших співвітчизників, які ще пам’ятають омани із заощадженням радянських часів, відверто невдалу приватизацію 1990-х рр., буде вже неможливо.
Таким чином, пенсійна реформа, яка передбачає запровадження обов’язкової накопичувальної системи, не лише потрібна, а й не має альтернативи. Її необхідність зумовлена низькою фундаментальних демографічних, макроекономічних, соціальних, політичних та, навіть, безпекових чинників. Відкладаючи її реалізації ще не рік, два, три, ми лише тугіше затягуємо зашморг на власний шиї. Поряд з цим, слід визнати, що важко знайти прецеденти у світовій історії, де стартові умови для пенсійної реформи були складнішими, проте реалізовувати її однозначно потрібно з урахуванням розуміння реального поточного стану справ. Тому більшість експертів є одностайними в тому, що пенсійна реформа на часі. Гарячі дискусії і навіть суперечки завжди розпочинаються навколо деталей : черговість, зміст заходів, порядок комунікацій з суспільством, куди вкладати, хто буде керувати і ті. Все важливо і може бути предметом дискусії, проте пенсійна реформа на умовах солідарності держави, роботодавців та працівників - можливо єдиний шанс на порятунок системи пенсійного забезпечення в цій країні. Адже, з-поміж іншого вона закладає достатні передумови відновлення довіри в суспільстві, спадкової відповідальності на довгострокову перспективу в системі державного управління заради суспільного блага, а не пошуку в ході «реформ» приватних вигід для обмеженого кола осіб.
І де б держава не шукала ці кошти для майбутніх пенсіонерів, міністру фінансів точно видніше. Це питання складне, але точно другорядне порівняно з концептуальною готовністю держави стати співучасницею майбутнього добробуту своїх громадян. Заради такої ідеї, в неї можна й варто повірити! Врешті-решт, ми живемо в світі очікувань і сподівань, то чому б такі позитивні очікування не перетворити в реальність.