У кожній країні свої традиції, але загалом там, де університети мають довгу історію, якщо їх іменують на честь когось, то швидше за все це буде засновник або ж впливовий меценат. Усесвітньо відомі американські Стенфорд та Гарвард – яскравий приклад цьому. Перший був заснований каліфорнійським політиком та промисловцем Леландом Стенфордом, який назвав його на честь свого єдиного померлого сина. Другий майже одразу після свого заснування почав носити ім’я священика Джона Гарварда, який заповів тодішньому коледжу свою бібліотеку та кругленьку суму. У Європі теж є такі приклади – Карловий університет у Празі або ж Ягелонський університет у Кракові. Хоча звісно ж бувають винятки, наприклад, паризькі університети-нащадки старої Сорбонни: Університет Париж-Декарт та Університет Париж VII імені Дені Дідро. Вони названі на честь видатних людей, які не пов’язані із цими вишами.
В Україні ситуація трошки інша. Вищих навчальних закладів у нас по вуха, відповідно чимало і таких, які носить чиєсь ім’я – аж 146. Однак старих, дореволюційних університетів не так вже й багато - переважна більшість були засновані урядом чи за радянських часів, чи вже після 1991 року. Отже із фундаторами та меценатами не склалось. Тому цілком виправданих патронів в Україні мають лише чотири університети: Києво-Могилянська академія, Харківський університет імені Василя Каразіна, Кам'янець-Подільський університет імені Івана Огієнка та Львівський медичний коледж імені Андрея Крупинського, який був одним із фундаторів Collegium Medicum у Львові за часів імператриці Марії Терезії.
А що ж решта? Виявляється, решта носять назви просто відомих людей. Часом можна прослідувати якусь причетність до університету. Наприклад, Ілля Мечников колись два роки викладав у Імператорському Новоросійському університеті (нині Одеський національний університет імені Мечникова), а Рейнгольд Глієр вчився скрипці, а потім також викладав у Київському музичному училищі (нині Київський інститут музики імені Глієра).
Інколи буває, галузевий університет названо на честь видатного діяча у цій галузі. Як-от, Академія військово-морських сил імені Павла Нахімова чи Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, чи Національна музична академія України імені Петра Чайковського, чи Харківський університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, так само на честь агронома Василя Докучаєва названо академію у Харкові, а на честь залізничника Всеволода Лазаряна університет залізничного транспорту у Дніпропетровську.
Частіше університети шукають когось, як-то кажуть, за місцем прописки. Особа народилась або ж жила якийсь час у цьому ж місті, де університет, а інколи навіть не у самому місті, а десь поруч. Олесь Гончар народився неподалік Дніпропетровська, а у 2008 році місцевий університет взяв його ім’я, відомий хірург Микола Пирогов помер у Вінниці, а через 40 років там був заснований медичний інститут, якому ще через 40 років дадуть його ім’я. Інший приклад Іван Франко, який провів своє життя у Львові, а у 1940 році радянська влада перейменувала місцевий університет, давши йому Франкове ім’я. Зрештою Франко вчився в цьому університеті саме тоді, коли він носив ім’я свого фундатора - Яна ІІ Казимира. Зараз важко собі уявити, щоб університет повернувся до імені польського короля. Хоча Україні не бракує вишів із монаршим іменем – два ВНЗ названо на честь Данила Галицького, є інститут імені Ференца ІІ Ракоці, є Соломонів університет і звісно ж усім відома Юридична академія імені Ярослава Мудрого.
До речі, у світі є приклади, коли університети зберігають імена своїх патронів, навіть якщо знаходяться вже на території нової, іншої держави. Так, у Канаді та Новій Зеландії і зараз є університети названі на честь королеви Вікторії, а у Неаполі діє університет імені імператора Фрідріха ІІ. Зрештою вже згадуваний Карловий університет у Празі носить ім’я іншого імператора Священної Римської імперії – Карла ІV.
В Україні бувають і досить незвичні ситуації, коли ВНЗ носить ім’я ще живої людини, як у випадку з Донецьким вищим училищем олімпійського резерву імені Сергія Бубки. Можна похвалитись і справжньою екзотикою – університетами з іменами Альфреда Нобеля та Сальвадора Далі. Інколи екзотичний сам зв'язок між вишем та патроном. Хто ж здогадається чому Барський гуманітарно-педагогічний коледж носить ім’я Михайла Грушевського? Можу лише припустити, що єдиний в Україні вищий навчальний заклад з іменем видатного історика, громадського та політичного діяча названо на його честь, бо Грушевський отримав ступінь магістра за роботу саме про Барське староство.
Поза сумнівом найбільшою дивиною є повторюваність патронів. Нікого зовсім не турбує наявність університету, який вже носить чиєсь ім’я. Напевно, навіть у найбільш абсолютній монархії не знайдеться короля, який мав би шість університетів названий на його честь, а пам'ять про Тараса Шевченка увіковічнюють саме стільки українських ВНЗ. На другому місці Іван Франко – його шанують по два ВНЗ на Львівщині та Житомирщині і один на Франківщині. Срібло виборов радянський педагог Антон Макаренко із чотирма вишами названими на його честь. Богдана Хмельницького шанують у трьох університетах. Максим Горький, Григорій Сковорода, Петро Сагайдачний, Микола Лисенко, Іван Огієнко, Василь Сухомлинський, Петро Чайковський, Сергій Прокоф’єв та Петро Могила мають у своєму кошику по два виші.
Феноменально на теренах, де вища освіта не може похвалитись міцною традицією, буяє розквіт університетів із закарбованим ім’ям у назві. Вважається, чим бідніше суспільство, тим більшу роль грають іміджеві елементи. Тут приблизно так само, більшість університетів абсолютно бездумно вибирає собі патронів, аби не бути гіршими за інших. Аби у якомусь інтерв’ю чи на телебаченні ректор міг почати свій виступ зі слів: «Наш університет носить ім’я великого, талановитого та неповторного…». Це дає упевненість і далі вже легше говорити про «передові показники та визначні здобутки» самого університету.