Звісно, якщо розглядати такий експорт освітніх послуг виключно в грошових категоріях - чому б і ні. Однак коли міністр Табачник радіє мільярдним інвестиціям від студентів з Туркменістану, Молдови, Росії, Китаю, Індії, Йорданії, Лівану, Пакистану, В’єтнаму, Сирії, Туреччини, Тунісу чи він усвідомлює, що, як покупці освітніх послуг, вони швидше за все не вимагають провідних освітніх стандартів. Зрозуміло, що іноземні студенти здобувають освіту в Україні, бо вона все ж таки переважно краща за ту, яку можуть запропонувати університети на їх батьківщині. Однак чи можуть вони стати потужним імпульсом для якісних перетворень, чи підживлюють вони здорову конкуренцію між українськими університетами? Питання риторичне.
Золоте правило про те, що вимогливий студент є найкращим стимулом для викладача розвивати свій предмет, діє як на мікро, так і на макрорівні. Збільшення кількості студентів з країн, де діють стандарти, що вищі за українські, може неабияк поліпшити рівень українських університетів. Але постає логічне питання – чи захочуть такі студенти обирати гірші університети ніж ті, що мають у своїй країні? Очевидно, що таких буде обмаль – здебільшого молодь, що хоче повчитись саме в Україні, або ті, хто займається україністикою, наприклад.
Це звучить прикро, але іншого варіанту немає – заохотити, наприклад, студентів з Польщі, Чехії чи віддаленіших країн з кращою вищою освітою можуть лише стипендіальні програми. Марно сподіватись, що український уряд започаткує такі програми, натомість набагато вірогідніше, що на такий крок може піти ЄС, в рамках Східного Партнерства чи інших фондів, наприклад, силами програми Erasmus Mundus.
У будь-якому випадку зараз українські ВНЗ можуть розраховувати лише на грошові інвестиції, які, як бачимо, не надто впливають на якість пропонованої освіти. Натомість пошук не лише спроможного заплатити, але й вимогливого студента є не менш важливою складовою боротьби за іноземного студента на світовому ринку вищої освіти.