Роззувайка раз. Ми українці. Живемо не в Азії, не в Австралії, а у Європі. Водночас у мізках пересічного громадянина немає свідомого «Я європеєць!». Чому? Бо продукти його мислення формуються здебільшого за рахунок такої влади та преси, які вкорінюють до рівня підсвідомості месиджі типу «завтра заживемо як у Європі», «європейська демократія в Україні», «будівництво європейських доріг» тощо.Парадоксально, але ті ж медійники, переважно освічені та свідомі люди, цілком свідомо закопують самоідентичність українців, які не асоціюють себе з жителями Європи. То про що ми тоді говоримо? Куди ми рухаємося? У те місце, де самі знаходимося, але самі цього не усвідомлюємо? Чи може нас манить гарна буква Є чи пафосна абревіатура ЄС, при згадці якої одразу ж думаєш про добробут. Дійсно, там на собі, мабуть, відчувають не «стабільність і добробут, апгрейднуті «пакращенням», а ті ж самі, але не вихолощені поняття. Однак хто сказав, що українців там чекають із теплими віденськими сосисками чи фуа гра? А може варто озирнутися, а ще краще поглянути під ноги і дати собі відповідь на запитання – де я? І, осяяний прозрінням і з роззутими очима сказати: Так, я у Європі, я топчу європейську землю, і вона може виявитись нічим не гіршою за уявну і розпіарену «по-європейську».
Роззувайка два. Це ж яким пофігістом у рожевих окулярах треба бути, щоб стверджувати, що ми потрібні політичній Європі зі своїм перехідним менталітетом, який лише протріскує залізобетонні радянські стереотипи. Ми по-іншому думаємо, по-іншому сприймаємо оточуючих людей, по-іншому живемо. Живемо, думаємо і діємо не завжди найкращим чином. Потрібні приклади? А ви проїдьтеся у метро, маршрутці чи прогуляйтеся нічними безлюдними вуличками. Або ж спробуйте отримати навіть за гроші якісне обслуговування. І усі відповіді на запитання знайдуться самі собою. І змінювати це треба не там, у них, а тут, у нас. Я не хочу протиставляти європейський та український типи мислення. Але, на прегіркий жаль, так вже сталося, що більшості пересічних українців не притаманні такі якості, як усвідомлення верховенства справедливості та життя, як найвищої цінності; повага до людини, яка стоїть поруч у маршрутці та мимоволі наступає вам на ногу etc. Нам ще зарано туди. Поки нема з чим іти.
(Прошу патріотів України не ображатися на не зовсім позитивні характеристики нашого народу. Моє особисте переконання, в тому числі базоване на власному досвіді: самобатожіння – найбільш результативний для українського менталітету рушій. Для всього: свідомості, дій, самоаналізу та самовиховання)
Роззувайка три. Безперечно, посилення співпраці з об’єднаною Європою потроху затискатиме розхлябаний український політикум у лещата справедливості та відданості народу (чи принаймні на це варто сподіватися). Ми також отримаємо спрощені візи. Але й на цьому, очевидно, усе. Бо, повертаючись до своїх не зовсім лояльних висловів, пересічному українцеві це не потрібно. Він, скоріше за все, ані теоретично, ані з прикладної точки зору, не розуміє наслідків – позитивних чи негативних – від асоціації з ЄС. І це зовсім не його провина. Справа в тім, що євроінтеграторам байдужа думка населення. Максимум, на що вистачило можновладців чи навіть громадських організацій – соціологічні опитування із запитаннями типу «А де краще, в ЄС чи МС?». Та це ж примітивно, люди. А де аналіз освіченості громадян по європознавству та проведення за його результатами масштабної пропагандистської кампанії з переваг і недоліків асоціації. Де відкриті лекції та семінари? Хтось щось таке чи подібне бачив? І звідки взятися тому розумінню Великої Європи? Особисто мені цього не вистачало і не вистачає зараз, бо вважаю, що замало знаю про Європу, щоб вже зараз іти туди з якимось інтелектуальним багажем.
Єдиним вагомим аргументом, якого дотримуюсь і я особисто, є можливість відходу від імперіалістичних замашок російського президента. Однак чи стане Європа антиросійською парасолькою для України? Питання риторичне.
Безперечно, асоційована Україна дасть пересічному громадянину, не кажучи про владу, попрацювати над собою, підштовхне до зміни світоглядних орієнтирів – відштовхне від споживацького життя і дасть змогу похитнути принцип «моя хата скраю». Та на це потрібен час, звитяжна праця та сприятливі умови – економічні та політичні.
Вибір, який не шукають. Україні потрібні внутрішні поштовхи. І не лише політичних лідерів, а й духовних. На жаль, їх не підпускають до важелів впливу, вони сьогодні на політичній периферії. І за нинішніх реалій лише ця інтелігенція здатна донести до громадян, висловлюючись Грушевським, «хто такі українці і чого вони хочуть».
Та зрештою рушійна сила в нас самих, у бажанні змінюватися і ставати добрішими, комунікабельнішими, поступливішими, толерантнішими, нарешті розумнішими. Україна має значний потенціал. Але треба багато змінити й переосмислити, щоб відправити його борознити європростір.
Лише коли з’явиться тверде бачення самих себе як унікальної нації і, відповідно, унікальної країни на мапі Європи, маємо знову задати собі запитання: а чи треба мені за бугор, коли мене оточує правова держава, відкритий бізнес, добрі люди, прекрасна родина, а з дитячої лунає щасливий сміх – і ти впевнений, що це все назавжди чи принаймні дуже надовго.