А ви вчитайтесь у програми. Зазвичай вони написані без надмірної конкретизації. Щось на кшталт «за все хороше проти всього поганого». Інколи з них можна винести навіть базові позиції і погляди, з якими йде кандидат, та напрямки, в яких він планує рухатись у разі своєї перемоги.
Однак, якщо діло доходить до того, щоб розповісти про конкретні цілі, методи і етапи їх досягнення – ось тут вже виникають проблемки… з текстів програм зазвичай не зрозуміло, якого результату і в які терміни планує досягнути кандидат. Тому після перемоги важко, а то й взагалі не можливо, оцінити реалізацію його програми.
От, візьмемо всім відоме гасло «Покращення життя вже сьогодні». Ви думаєте, Янукович не виконав цієї обіцянки? Бо ваше життя не покращилось ані вчора, ані сьогодні?... А з чого ви взяли, що він говорив саме про ваше життя??? Можливо, він мав на увазі, наприклад, своїх синів?... Та і що вважати «покращенням»? Адже з цієї фрази, на справді, таких елементарних речей не зрозуміло… от і виходить, що ми не можемо довести, виконав він свою передвиборчу обіцянку, чи ні… вона позбавлена конкретики.
До чого я веду? До того, що оцінка програм потребує певного підходу, методології. Наприклад, для написання чи то бізнесових, чи то громадських проектів, і загалом у практиці управління використовується так звані SMART-критерії.
Абревіатура утворена зі слів (англ.) specific, measurable, attainable, relevant, time-bound - конкретна, вимірювана, досяжна, актуальна, доречна, визначена в часі. Вважається, що відповідність наведеним критеріям значно збільшує імовірність досягнення мети. І, що важливо для нас як для виборців, ми зможемо оцінити ефективність роботи над її досягненням.
Моя позиція незмінна вже багато років - голосувати треба не емоціями, а розумом. А розум каже мені, що головним критерієм для вибору має бути Програма. І зараз я оцінюю програми основних кандидатів за методикою SMART. І це буде об´єктивно.
Лірику, художні відступи, програмні тези, що вже втілені або втілюються в життя без участі кандидата, і інше «бла-бла-бла» до уваги не братиму. Одразу зазначу, що аналізуватиму я програми лише тих кандидатів, які не є відверто технічними і відкрито не виступають проти незалежності нашої держави.
Такими, на мою думку, є:
1. Ольга Богомолець
2. Анатолій Гриценко
3. Олег Ляшко
4. Петро Порошенко
5. Юлія Тимошенко
6. Сергій Тігіпко
7. Олег Тягнибок
8. Дмитро Ярош
Спершу загальні враження від програм. По-перше, жоден кандидат не пропонує якихось дійсно нових ідей. Жодна програма не змінює Систему влади кардинально. У програмах згадані більшість актуальних проблем, але боротись пропонується зазвичай з їх наслідками, а не причинами.
Жодна програма не відповідає критеріям SMART повною мірою. Найбільше їм бракує визначеності в часі. Лише деякі кандидати мають розуміння того, коли вони зможуть реалізувати ті чи інші кроки, скільки часу їм може на це знадобитись.
Другою великою проблемою програмних засад є досяжність. Дуже незначна кількість обіцянок має хоча б приблизний план кроків по їх реалізації. З конкретними показниками – цифрами, відсотками тощо – кандидати не дружать взагалі. Зустріти в програмах цифри – велика вдача… тому з конкретністю також ситуація не вельми райдужна.
З чим у більшості кандидатів все склалось – так це із відчуттям актуальності і доречності. Більшість програмних тез відповідають цим критеріям. Але маємо те, що маємо, тому я зробив порівняльний аналіз того, що було подано до ЦВК.
Я мав великі сподівання на героїню Майдану – Ольгу Богомолець. Вона справляє враження розумної людини з новими ідеями, однак, аналізуючи програму, це враження не підтвердилось. Її програма багата на лірику та гасла. Вони у більшості випадків правильні, актуальні і доречні. Однак, як і коли вона збирається всього цього досягнути – не зрозуміло.
Ба більше, програма позбавлена конкретики, а отже її пункти можна розуміти по різному. З десяти її обіцянок, жодна не відповідала критеріям конкретності, вимірюваності, досяжності та визначеності у часі, і лише вісім можна назвати актуальними. Тому перевірити виконання такої програми практично не можливо, а отже, не можливо зробити чітких висновків щодо ефективності її роботи на посаді.
Не порадував і Анатолій Гриценко. Всі шість тез його програми відповідали критерію актуальності. На жаль, жодним іншим критеріям вона не відповідає. У своїй програмі Анатолій Степанович робить акцент на власні особистісні якості та на власний досвід, однак від розуміння того, яким чином і коли буде виконано програму – не зрозуміло. Як і те, як зрозуміти, що програму виконано.
Він міг би бути чудовим антикризовим менеджером, який країні потрібен вже сьогодні, щоб виконати роль головнокомандуючого збройними силами, щоб захистити нашу територію, відвернути загрозу подальшої російської окупації і звільнити вже окуповану територію. Однак для ролі Президента на тривалий термін, схоже, він не підходить.
Олег Ляшко до написання своєї програми підійшов відповідальніше. Він дає значно більше обіцянок. Я нарахував шістнадцять, з них виконання дванадцяти можна якось виміряти, по шести можна щось говорити про досяжність, одинадцять є актуальними, у восьми є певна конкретизація і аж дві тези (і це я без сарказму – це дійсно порівняно значне досягнення) – визначені у часі.
Що особливо запам’яталось, так це те, що Ляшко «Запропонує парламенту ухвалити закон, щоб робота у підсобному селянському господарстві і на базарі давала людям право на отримання пенсії». По-перше, не зрозуміло, чому він не може зробити це зараз у статусі нардепа, по-друге, дивно, чому він вирішив попіклуватись лише про ці дві категорії громадян.
Чому, наприклад, не згадати про фрілансерів, про сферу мережевого маркетингу і багато інших категорій громадян, що працюють без трудових книжок?... І по-третє, взагалі то мінімальна пенсія чекає на будь-якого громадянина, навіть на того, хто жодного дня ніде не працював… Коротше кажучи – це звичайний популізм.
Іще один цікавий пункт програми: «Передбачу в бюджеті кошти на повернення громадянам України вкрадених у них комуністами заощаджень в Ощадбанку колишнього СРСР». Ніби не погано виглядає така обіцянка, якби не одне але: передбачати – це все ж прерогатива пророків і екстрасенсів, але не Президентів.
У Петра Порошенка ситуація значно гірша. З десяти програмних засад реалізацію семи можна якось виміряти. По трьох пунктах можна говорити про якісь ознаки досяжності. Сім тез можна вважати актуальними, цілих чотири – визначені у часі, і лише дві – більш-менш конкретні.
Програма переповнена міркуваннями на кшталт «слід забезпечити», «можна створити», «я за якнайшвидше збільшення», «найближчим часом», «бізнес має платити» і ще багато речей у такому ж дусі. Однак слід розуміти, що подібні формулювання ні до чого не зобов´язують. Не відомо, що таке «найближчий час» - тиждень, місяць, рік, століття?... якщо кандидат говорить, що «можна створити», це аж ніяк не означає, що він обіцяє щось створити. Він просто розмірковує…
Що цікаво, Порошенко чомусь вважає українців – «національною меншиною» і планує надавати особливу увагу їх захисту. Також, на його думку, «Можливість вільно подорожувати до Європи дасть якнайшвидше запровадження безвізового режиму з ЄС»… Дивно, я чомусь вважав, що все має бути навпаки… напевне, я чогось у цьому житті не розумію.
І завершується ця програма символічно: «Жити по-новому – це покладатися перш за все на власні сили. За нас нашу роботу ніхто не зробить!». А навіщо ж він іде в президенти?... щоб ми знову йшли на Майдани і робили за нього «нашу роботу»?...
Натомість Юлія Тимошенко – абсолютний рекордсмен по кількості програмних кроків – 37 штук (і це враховуючи, що частина була забракована і не бралась мною до уваги). З них 26 можна виміряти. У багатьох позиціях зазначені конкретні цифри, що є рідкістю для інших кандидатів. Вісім цілей можна вважати досяжними, тридцять – актуальними, дев´ятнадцять містять конкретику, однак лише одна – визначена в часі.
Тимошенко виявилась єдиним кандидатом, у якої принаймні один пункт програми повністю відповідає критеріям SMART. Тепер ми точно знаємо, що у разі перемоги, Юля зобов’язується «Підписати вже до кінця 2014 р. в повному обсязі Угоду про Асоціацію України з Європейським Союзом».
Також варто підкреслити, що Тимошенко обіцяє «Побудувати дружні відносини з непутінською, демократичною Росією». Але, щоб будувати стосунки з непутінською Росією, необхідно знищити путінську. І це логічно, адже «Звільнити Крим від російської окупації» можна буде лише тоді, коли буде знищено Російську неоімперію.
Проблема її програми – у безсистемності. Багато важливих пунктів, порівняно деталізованих і конкретних, викладені у хаотичному порядку без суттєвих логічно-наслідкових зв’язків. Мушу зазначити, ця ж проблема притаманна усій бюрократичній системі нашої держави…
На цьому фоні Сергій Тігіпко виглядає повним лузером. З 11 пунктів програми лише шість можна вважати актуальними, і лише два – вимірюваними. Решті критеріїв програма не відповідає. Однак, мушу зазначити, що це дійсно найкреативніша і найсмішніша програма. Автору однозначно слід спробувати себе у гумористичних проектах.
Починається програмний документ епічним твердженням: «Україна в небезпеці». Майже як у «Зоряних війнах», тільки наш кандидат не мислить масштабами галактики. Дарта Вейдера явно бракує цій кампанії.
Далі програма поділена на два розділи: «позачергові завдання», і «після вирішення позачергових завдань». І знову асоціація – з легендарним жартом про три прочитані книги «буквар, вторая і сіняя». Логіка приблизно така ж.
Наступне, що мене розвеселило, це «шкідлива діяльність уряду». Тут мені одразу згадалась промова Януковича зразка 2004 року про «шкодлівого кота Лєопольда».
У сфері державного устрою Сергій Леонідович обіцяє створити «ефективну компактну армію». Правда, на скільки компактною вона має бути – не уточнюється. Напевне така характеристика нашій армії потрібна для того, щоб можна було завжди носити її з собою?
І наостанок – Тігіпко вирішив залізти на електоральне поле крайніх правих, пообіцявши «відновлення територіальної цілісності країни в дотеперішніх кордонах». Дотеперішні кордони, я так розумію – це кордони Української Народної Республіки – «від Сяну до Дону». Якщо я правильно зрозумів цей пункт – Тігіпко крутий чувак!
Олег Тягнибок також виступає за «Велику Державу», однак у яких межах – теперішніх чи дотеперішніх – не уточнює. Натомість, Тягнибок пропонує «Визначити європейський україноцентризм стратегічним курсом Держави», тим самим реалізує гасло відомої націоналістичної пісні «Ми збудуємо державу від Ла-Маншу до Уралу». Слід віддати йому належне, це єдина програма, яка містить не лише тактичні, але і стратегічні пункти.
Загалом же програма Тягнибока – це досить великий і об’ємний художній твір, однак мені все ж вдалось виокремити з нього двадцять програмних положень. З них 17 – певним чином можна виміряти, 11 можна вважати актуальними, 8 – відносно конкретними, і 1 – відповідає критерію досяжності. Натомість по жодній позиції немає визначеності у часі.
Що цікаво, за задумом пана Олега, саме ми маємо «Вимагати від країн-членів НАТО вигідних для України умов», а не навпаки, як відбувається нині.
Дмитро Ярош має дещо спільне зі своїм ідеологічно близьким суперником. Всі одинадцять пунктів його програми не мають визначеності у часі. Однак на цьому схожість завершується. Адже всі одинадцять пунктів програми є конкретними, десять – актуальними і досяжними, дев’ять – вимірюваними.
Його програма практично позбавлена ліричних відступів і іншої «водички». Вона чітка, логічна і послідовна. Нічого зайвого, натомість є цифри і показники. Ми можемо погоджуватись чи не погоджуватись із певними пунктами, але ми точно можемо зрозуміти, що ця людина робитиме на своїй посаді, і зможемо контролювати і оцінити його роботу. Але, на жаль, без прив’язки до конкретних термінів. Тобто, програма не ідеальна, її варто було би серйозно доопрацьовувати, однак сам напрямок абсолютно правильний.
Програма Яроша має багато актуальних новаторських ідей, як то закон про лобіювання, електронне урядування, зменшення податків до трьох, формування бюджету «знизу до гори». Тобто, про це багато говориться, зокрема і у інших кандидатів, але в цій програмі вони написані концентровано і конкретно, однак без деталізації.
Іще одна цікава річ – Ярош обіцяє «всебічну підтримку кримськотатарському народу», що повністю нівелює будь-які звинувачення у «фашизмі».
В ідеалі, на виборах президента українці повинні обирати не обличчя і не характер. Вибори – це не кастинг на телешоу і не шлюб. Ми маємо обирати програму розвитку нашої держави на наступні 5 років. Виконавець цієї програми – це питання другорядне.
Я свідомий того, що на цих виборах такий принцип не буде визначальним. Чому? А гляньте на того, з кого я розпочав цю статтю – на Юрія Луценка. Якби він вірив у те, до чого закликає, то підтримав би зовсім іншого кандидата. Але ідею оцінки передвиборчих програм і боротьби ідей варто просувати вже зараз. Щоб на наступних виборах такий принцип вибору кандидата і політсили був головним.
Мій вибір ґрунтуватиметься на даному аналізі. Сподіваюсь, він буде корисним і для вас. Щоб змінити країну, треба змінити себе. Змінити на краще.
Обирати не серцем, а головою.