Тарас Тополя: «Стосовно політичного українства – я тільки за» (аудіо и текст)

Гость сегодняшней передачи "Диктофон" с Павлом Казариным - украинский музыкант и певец Тарас Тополя. Родился в 1988 году в Киеве. В школе создал группу, которая позже получила название «Антитела». Так называлась песня, с которой Тарас Тополя выступил на школьном выпускном в 2004 году. В 2007 году группа «Антитела» прославилась благодаря выступлению на телешоу «Шанс» на канале «Интер». В 2008 году вышел первый альбом группы. Сегодня «Антитела» выступают по всей Украине, они записали пять альбомов и сняли полтора десятка видеоклипов. При этом Тарас Тополя часто бывает в зоне АТО, он записал песню в поддержку украинских воинов и помогает бойцам как волонтер.

Ниже текстовая и аудиоверсия интервью, вы также можете скачать подкаст с гуглдиска, чтобы послушать его позже. Вопросы ведущего - на русском языке, а ответы - на украинском, и из разговора будет понятно, почему.

Тарас Тополя
Тарас Тополя

Программа "Диктофон" — программа об интересных людях, которым есть что сказать. В этом и следующих двух выпусках мы говорим с известными украинцами о Крыме и об Украине после аннексии полуострова. Все выпуски программы слушайте на сайте dictaphone.org.ua, на MixCloud, в Facebook и ВКонтакте. Вы также можете получать программу по почте и смотреть слайдшоу на YouTube.

Как Тарас Тополя изменился за последние три года?

Ну, як мінімум, я почав на побутовому рівні всюди використовувати українську мову. Зроблю ремарку. Я народився в столиці, виріс в Києві, на Подолі. Ну і не є дивиною, що кияни двомовні, здебільшого дома вони спілкуються українською, а за дверима своєї квартири усюди використовують російську мову – на заправках, в магазинах. Ну а я тепер - виключно українською мовою. Я органічно це зробив, без всіляких знущань над собою. Це перше.

Друге - я відчув і сам є провідником українського тренду, він останні декілька років вже є в суспільстві і від нього не сховаєшся. Ну економічно, звичайно, важче стало жити, не хочу бравірувати і розказувати про якісь речі, яких немає. Холодильник став пустішим. Але в мізках і в серці натхнення таке українське все одно є у всіх. Здебільшого у всіх.

При этом вы начали заниматься волонтерством. Почему?

Ну там все просто так само. Навіть з позиції соціуму, якогось такого суспільного аналізу волонтерство необхідно, тому що коли багато людей збираються і допомагають одному, двом або трьом людям, коли ти це робиш, ти однозначно розумієш, що коли стане важко тобі, то підтримають і тебе. Але причиною мого волонтерства стало не це. Причиною мого волонтерства стало те, що ми з Сергієм Вусиком почали займатися по суті такою технічною функцією – акумулювати кошти i на них закуповувати обладнання.

Причиною стала війна і перша хвиля мобілізації - під роздачу потрапили наші друзі, вони звернулися до нас з останньою надією, тому що ніхто з офіційних кол, хто міг би і мусив би їх забезпечити, не допоміг їм тоді. І вони звернулися вже до таких публічних людей, як ми, з проханням: «Зберіть гроші, будь ласка, та привезіть нам 50 бронежилетів». А потім, коли ми привезли, то вже пішло.

По-перше, ми психологічно відчували, що вже не маємо права зупинятися, бо нас читають і слухають багато людей, і нам простіше збирати кошти, ніж людям, які не мають такої публічності, як ми. А, по-друге, до нас постійно зверталися. І настільки то було важливо на той момент, тому що зверталися по суті за речами, які рятують життя. І ти або привезеш їх, а вони потрібні на позавчора, або не привезеш, і з великою ймовірністю той, хто звертається, не повернеться додому живим. Або якщо і повернеться, то скаліченим. Тому, власне, це була мотивація, яка сподвизла нас на волонтерську діяльність, і потім це все вже переросло, формалізувалося в благодійний фонд, який досі працює, допомагає на сході.

Часто говорят, что страна за три года очень сильно изменилась. Но страна это всегда люди, а люди относятся всегда к очень разным социальным группам. Есть студенты, есть волонтеры, есть добровольцы, есть IT, есть предприниматели и так далее. А особняком - эстрада, исполнители, шоу-бизнес. Украинский шоу-бизнес за эти три года поменялся, по-вашему?

Кардинально. По-перше, з'явився мур на кордоні з Російською Федерацією. Звільнився простір для українських виконавців. І я констатую, що український формат, україномовна музика почала свій ренесанс. Ми це побачимо не одразу. Для когось щоб це побачити, потрібно буде півроку-рік, як для мене, для когось п'ять років, щоб звикнутися з цією реальністю. Але те, що україномовна музика скоро міцно встане на ноги, це однозначно. Я це вже бачу.

У вас сейчас тур по случаю нового альбома. При этом нас очень долго приучали к мысли, что разные регионы Украины предпочитают разный контент – в том числе и музыкальный. Концерт в Херсоне и концерт в Черновцах отличаются?

Я не знаю, як у інших колективів, я не хочу казати за всіх, але знаю за «Антитіла». Це великий подарунок від народу українського, від Бога, що ми збираємо тисячники в Харкові, в Дніпрi. Не буду брехати, в Чернівцях тисячники не збираємо, але своїх 600-700 людей ми отримуємо завжди на концерти. І так само і на півдні України. Нарешті нас почала сприймати Одеса. Крайній наш тур це показав, був повний зал. І наразі ми їдемо по півдню України з цим туром, так само і на схід. І буде декілька прифронтових міст: Краматорськ, Сєвєродонецьк, Маріуполь, буде в тому числі Херсон. І, наприклад, в Херсоні ми бачимо по динаміці, по тому, як продаються квитки, що ми приїдемо далеко не на пусте місце, ми приїдемо до багатьох сотень людей, які будуть нас чекати.

Я думаю, що це не просто якийсь подарунок нам, а це так само результат праці і системної роботи, але треба віддати належне – Україну об’єднує те, що на сході, заході, півдні і півночі, всюди, якщо хороша лірика, мелодика, музика, яка дійсно справжня, чесна, то її сприймають нормально, незалежно від політичних поглядів чи якихось інших вподобань.

После 2014 года в стране появились «политические украинцы» - те, кто стал гражданином не по фактору «крови и почвы», а в силу ценностного выбора. А что на твой взгляд делает украинца украинцем?

Я скажу на своєму прикладі просто. Моя мати з Вінниччини, центральна Україна, мій батько з Полтавщини. Тобто я з центральної України, народився в центрі, в Києві. Я російськомовних багато чув і сам говорив, і україномовних ідей і поглядів через себе пропустив багато. Тому в російськомовному здебільшого Києві навіть синів я виховую українською мовою, в нас це вже був свідомий вибір. Найголовніше – в піснях це був свідомий вибір співати здебільшого українською мовою, хоча російською мовою я так само без проблем користуюся і пісні пишу. У нас є декілька пісень російською мовою, одна з них взагалі в чартах «Нашого радіо» в Росії дуже довго стояла. І, в принципі, зараз є в ротаціях. Тому для мене це свідомий вибір.

Я приймаю той факт, що Україна різна по своїм поглядам, по ментальності. У нас унітарна держава, але народ, який в цій державі живе, він різний, кардинально, від заходу до сходу, оцих півтори тисячі кілометрів різниці грають свою роль, і це треба враховувати. І так саме в Криму українці мають свої погляди, які відрізняються від центральної, східної чи західної України. Все це є, але поруч з тим багато є того, що нас об’єднує. І на цьому треба акцентувати.

Стосовно політичного українства – я тільки за. Я не хочу заглиблюватися в причини, тому що в багатьох людей причина - не любов до України, а власне протиставлення себе Росії, а Україна - це той форпост, який наразі протиставляє себе всьому тому, що уособлює Росія. А, будемо чесними, Росія уособлює авторитаризм, загальну відсутність прав людини, відсутність правосуддя, феодалізм у сучасному форматі, дрімучість, яка приправлена великими фінансами від нафти, яка може існувати в форматі, коли забитий холодильник, а навіть якщо він і не забитий, то забита пропагандою голова.

Власне, Україна протиставляє себе цій історії. І я людина формату європейського, я за космополітизм, за глобальний світ, за об’єднання народів, за права людини, і всього цього немає там, на сході. І тому багато людей, в тому числі які втекли з Криму, вони однозначно колись ще повернуться, я дуже в це вірю. Я за свідому інтеграцію в український простір ментальний, і за інтеграцію, яка є здебільшого протиставленням себе Росії.

Якщо людина підняла над собою український прапор, неважливо, російською мовою вона говорить чи суржиком, чи українською, якщо людина щось робить для того, щоб українська держава вистояла і втрималася, особливо в ці непрості часи, я обіймаю таку людину і я за неї. І я поруч з нею.

То есть идет война ценностей?

Це світоглядна війна, а проекцією цієї світоглядної війни є, звичайно, абсолютно конкретна війна з жертвами на сході. Це війна двох парадигм, по суті, які сходяться тут, у нашій державі. І тепер уже і по Біларусі починає бити. Це війна імперіалізму i феодалізму проти ідей і цінностей всього глобального демократичного світу.

Часто говорят, что мы много времени потратили на бесплодные споры о самих себе.

Ми 25 років нічого не робили, щоб Крим був українським. І в той час, коли Росія вкладала шалені кошти в розбудову своїх культурних центрів, в пропаганду, в економічну підтримку свого військового контингенту і всіх супутніх галузей, які його підтримують, в той час, коли постійно йшла пропаганда по телевізору, у всіх медіа, що Крим - це Росія, Україна нічого не робила для того, щоб Крим був українським, щоб люди, які живуть в Криму, почали ототожнювати себе з Україною.

Крим - це був такий проросійський окремий «континент», в який час від часу проривалися українські паростки, і то це була приватна ініціатива. На державному рівні кожен новий прем’єр приходив, торгувався за військову базу. Виторгували і все – більше нічого не цікавить. І це злочин української державної еліти, починаючи з Кравчука, Кучми, Ющенка, Януковича – всі винні в тому.

Потім, коли весною 2014 року почалися ті процеси в Криму, в принципі, я нічого світлого не очікував від того, тому що я розумів, що мало хто буде проти ментально, окрім кримських татар, які і то себе не ототожнюють сильно з Україною, бо це окрема народність, яка в силу різних причин перебувала під юрисдикцією України і жовто-блакитним прапором. Я пам’ятаю, скільки їм випало, коли їм не давали землю, можливість будувати хатини, були якісь самозахвати, вони повертались на свою землю, і вся ця історія була не під Росією, а під Україною, розуміти треба. І от, власне, коли сталася ця анексія, коли все це почалося, то зі 100% населення, яке там проживало, може відсотків 5-7 підтримували українські ідеї, унітарність держави, дехто боявся війни і так само підтримував це все, але здебільшого Крим був проросійським. Власне, він так вільно, без бою і відійшов туди. Це перше, що ми не зробили за 25 років.

А за последние три года страна о самой себе успела договориться?

Ну я суспільного договору не бачу. Особливих зрушень в політичному процесі не сталося. Система працює здебільшого така саме, як і була. Є зміна публічності - ми стали набагато публічнішими, тобто менше закритості, вся інформація доступна, всілякі скандали, різні розслідування – все це є, єдине, що результату від цього немає. Судова система не змінилася, в принципі система не змінилася.

І я думаю, що ми все-таки починаємо приходити до якогось певного суспільного договору і усвідомлення, що ніхто крім нас нічого не змінить, але не тому, що ми свідомо до цього прийшли, а тому, що ми дивимося, що Європі абсолютно все рівно стає, у них свої проблеми. У них, починаючи з Брексіту, з Греції, мігрантів - своя внутрішня криза, яка все більше розколює Європу. І ми бачимо, що Америка носа від нас відвернула на Близький Схід, і ми не є пріоритетом. І коли ти сидиш на цьому театрі бойових дій, на геополітичному театрі, і бачиш, що тут нема плеча і тут нема, по суті який вихід тільки? Самим робити.

Цей договір, який я вже спостерігаю, все більше людей починають сприймати: ну а чого ж ми самі, мабуть, самим щось треба робити. Ми вимушені, бо від нас починають відвертатися, не такий наголос роблять на наші проблеми наші партнери світові. Ну, можливо, це і добре, коли забирають під час гарячки анальгін, димедрол і парацетамол, то імунітет такий – опа, а я ще є, і починає працювати. То, можливо, в цьому є позитив якийсь. Головне, вигребти і не згоріти в цій гарячці.

Чему, на твой взгляд, украинцам нужно было бы научиться и к чему привыкнуть за ближайшие 10 лет?

Ну, по-перше, це “ніхто крім нас”. І нам треба доводити всі справи до кінця. Навчитися об’єднуватися заради ідеї, заради чогось, а не проти чогось. Дуже класні майдани ми збираємо проти когось - коли є точка, у яку остаточно впертися, і трощити все. А коли немає у що впертися, коли є якась ідея світлого, доброго, то може хтось інший буде це робити замість мене?

Не знаю, можливо, потрібно, щоб покоління переросло, яке б не знало, що таке совок, соціалізм, комунізм і вся така штука, де відповідальність лежить на всіх, а не на комусь особисто. І це нас побило, тому у нас завжди винні всі, крім себе, всі повинні щось дати. Це я зараз кажу не про категорію людей свідомих, суспільно активних, я кажу про більшість українського народу, 80%, які такі “ждуни”. У кращому випадку він “ждун”, а у гіршому випадку він критикан, який постійно готовий проти когось слиною бризкати. А якщо сказати – а давай разом зробимо оце, давай підніми свою п’яту точку і не дай хабаря, не вкради те, що тобі не належить – то на цьому етапі у багатьох людей ініціатива закінчується.

Программа "Диктофон" Программа "Диктофон" , Истории об активных людях, которые сами управляют своей жизнью
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram