Ірина Каць, Кременчук.
В нас був міжнародний проект з бельгійською організацією, яка в Брюсселі займається розвитком закинутих територій. Ми заходили в один пострадянський простір і робили там бюджетний ремонт. Сенс був у тому, щоб поглянути на цей простір інакше. Якщо там були великі вікна і стояли грати, ми звільнялись від грат і робили терасу. Ми робили цей радянський закритий від мешканців міста простір максимально відкритим. Але за рахунок того, що в нас не було ресурсів на капітальний ремонт, головна мета була згуртувати людей довкола цього процесу – такий парцитипативний захід і показати, що деякі речі можна використовувати другий раз і вони іноді виглядають навіть краще, ніж перший.
Щоправда, не всі місцеві мешканці зрозуміли такі трансформації. Вони не розуміли, чому ремонт не доробляють. Коли ми пояснили, що ми звільнили колони від штукатурки, ми залишили їх живими. Спочатку ми зробили стіну і стільці з картону, теж мало хто це оцінив. Справа в тому, що Кременчук – це пострадянське місто і наші зміни ми почали з художнього салону, якій є підприємством Спілки Художників. А це централізована структура Міністерства культури. Ще з радянських часів зберігається ця вертикаль. Тоді цим спілкам надавали на пільгових умовах приміщення комунальні, щоб вони там робили підприємства чи майстерні. В нас в Кременчуці цей салон в радянські часи був дуже популярним, багато туристів приїздили, і всі купували там місцеві вироби, Але з часом цей простір почав занепадати: з’явилась конкуренція і за рахунок відсутності бюджету салон став непопулярним. Але цікавий факт, що кременчужани пам’ятали цю історію, і тому досить болісно реагували на наші “експерименти”.
Але все вирішилось тоді, коли цей простір почав заповнювтись людьми і активностями молоді. Як тільки туди прийшла молодь і почала генерувати події дуже цікаві, люди відчули цей простір інакше. Вони зрозуміли, що так, тут комфортно і неважливо, чи є тут євроремонт. Тоді почали змінювати ставлення.