Нахабні дії директорки Арсеналу викликали широкий суспільний резонанс, і не лише у довкола-культурному середовищі. Було важливо якимось чином окреслити цей резонанс, зробити певні висновки, публічно задекларувати спільну позицію, а також спробувати знайти шляхи колективного вирішення ситуації. Для цього декілька діячів культури вирішили скористатися світовою практикою проведення асамблей, як одним із неавторитарних підходів до вирішення спільних питань. У рамках масштабних страйків у західних університетах збирається по 500-1000 людей. Водночас, окремі радикальні учасники вважають, що цей метод не дає змоги виробити якісь рішення чи стратегію. У випадку України він був доречним, оскільки, щонайменше, відповідав прагненням дати людям змогу висловити різні позиції та бути кожному почутим.
Щодо цензури в Арсеналі було проведено дві асамблеї творчих працівників. Попри те, що на них збиралося досить багато людей, конкретної позиції вироблено не було: одні підозрювали художника в самопіарі, інші пропонували йти в суд. Звернення до суду було б індивідуальним жестом, а в контексті асамблеї хотілося виробити новий механізм взаємодії – як з інституціями, так і всередині художнього середовища і в суспільстві вцілому. Зважаючи на авторитарну позицію керівництва Арсеналу, базовану на суміші менеджерства з пострадянською бюрократією, -- годі було сподіватися на конструктивний діалог. Цензуру вони не визнавали, реставрувати роботу відмовлялися; Арсеналу було вигідно зам'яти конфлікт, а митцям продовжити працювати в зручних для себе напрямках. Багато художників засуджували те, що трапилося, але зв'язків із інституцією, що заплямувала себе цензурою, розривати не поспішали, намагаючись не втратити свої позиції в культурному середовищі. Частина діячів культури зробила виразний політичний жест – бойкот «Арсеналу», ним і обмежившись. Подальшої потреби продовжувати громадське обговорення в широкому колі не ініціювалося ніким. Єдиним результатом цих асамблей стала публічна демонстрація позицій кількох сторін конфлікту.
Можна зауважити, що надалі, в ході проведення інших асамблей, цим терміном позначали вже не лише сам процес чи зібрання, але і їх учасників. Цей рух не можна було назвати спільнотою; була певна кількість зацікавлених активних людей. Знайомі один з одним чи ні – вони діяли разом у режимі, відмінному від режиму «тусовки», менеджерського «проекту» чи корпоративних планувань. Учасники визначали цілі з конкретним підходом і правилами ведення розмови. Акцент на асамблею також ставився для того, щоб відрізнятися від традиційних пострадянських форм зустрічей, на яких маленькі групи або їх лідери вирішують лише технічні завдання, але майже немає місця для обговорення загальних питань і стратегій.
***
Після випадку в Арсеналі минуло три місяці, почались події Майдану. Спроби консолідації лівого руху було зломлено з перших днів протесту. Ультраправі побили одного комуніста, розтрощили кілька транспарантів типу “свобода, рівність, сестринство”. Слова “лівий”, “комуніст”, “червоний прапор” табуювалися на Майднані ультраправими та людьми, яких у минулому персонально (або їхні сім’ї) зачепив більшовицький терор. Водночас, попри неприйняття “комуняк”, брати участь в житті Майдану без провокативної символіки й агітації було можливо. Наприклад, існувала ліберальна освітня ініціатива Відкритий Університет, сцена якого стояла скраю Майдану біля Лядських воріт, і в якому ліві час від часу проводили різні заходи. До того ж, на Майдані постійно були присутні деякі анархісти.
Анархісти брали участь у нічних чергуваннях на барикадах, спілкуючись з усіма, не надаючи комусь особливих переваг. Деякі активні учасники відвідували зустрічі в наметовому містечку. Кілька разів вони робили спроби залучити лівих до цієї низової активності Майдану, інформували їх про зустрічі в наметах, на ті ж нічні чергування. Однак, ліві такі запрошення практично завжди ігнорували. Можливо, вони були налякані, оскільки доволі небезпечні напади ультраправих на них траплялися задовго до Майдану. Відігравав роль і снобізм: багато хто не бачив приводу взаємодіяти з тією величезною частиною так званого ними “натовпу” майданівців, які не були пов’язані з ультраправим середовищем, натомість були максимально залучені як в активність усередині Майдану, так і в протести за його межами. Ці люди постійно жили в наметах і в разі чого могли б стати на захист активістів.
Позиція багатьох лівих була якась непевна, складалося враження, що основна їхня “стратегія” – “аби не замазатися”. Таке відсторонення можна сприймати не лише як уникання радикально організованих чи спонтанних патріотів, але й як небажання знайомитися і зустрічатися з “простими” та “неосвіченими” людьми.
Більш активнішими ліві були “в тилу” Майдану, наприклад, у волонтерських ініціативах в лікарнях (інколи це було доволі небезпечно через рейди міліції та напади “тітушок” – проплачених спортсменів-бандитів) або ж у текстах, фото та відео описового характеру в медіа. Можна навести приклад невдалої спроби організувати “анархічну” сотню з сумнівною назвою “Чорна сотня”, що перекликалася з “чорносотенцями” початку минулого століття. Щойно вони зібралися, як моментально були розігнані мілітаризованою групою ультраправих. Проблема в тому, що більша частина охочих вступити в цю сотню брала участь в житті Майдану поверхнево, або взагалі ніяк. Можливо, на той час їх привабила романтика з “#коктейлями Грушевського”.
На території наметів активність вирувала цілодобово. Відбувалися зустрічі, спілкування, спроби вирішити, як консолідувати загальну платформу з нуля, на горизонтальних відносинах. Зібрання часто були хаотичними, люди перебивали один одного, частково через відсутність налагодженого способу спілкування. Дуже не вистачало практики модерації та використання принципу консенсусу, що могло б значно посилити конструктивність бесід в процесі низової самоорганізації всередині Майдану.
***
Тим часом у середовищі активістів, переважно анархістів та студентів, які до них примкнули, виношувався план захоплення одного з київських університетів. Основна мета була – створити штаб для координації студентських протестів, відстоювати права студентів, вимагати автономії університетів. Була ідея і потенціал: багато студентів проводили акції в місті, активізувалися студентські організації, які, в принципі, могли би підключитися до захоплення приміщення вишу. Окремі авторитетні серед студентства організації ідею захоплення не підтримали, вважаючи, що важливіше перебувати саме на Майдані. Як приклад – Студентська координаційна рада (СКР), у якої переважала інформаційна діяльність. Акцент вони ставили на друк і роздачу листівок, на участь в акціях із плакатами й гучномовцями, що ніби було й потрібно, але дуже нагадувало піар-кампанію. СКР ініційовували збір коштів та речей, допомагали з харчами на Майдані (щоправда, іноді заявляючи, що організована ними кухня – лише для студентів). СКР не у всіх викликали довіру, їх вважали “прирученими”, ангажованими керівництвом університетів. Можна сказати, що СКР займала осібну позицію.
Коротше кажучи, захоплення університетів не відбулося. Було кілька спроб, але щоразу за ніч до початку давався відбій через побоюювання, що не буде достатньої студентської підтримки. Також, під час обговорень загальне спрямування збивали деякі персонажі, які в моменти прийняття рішень глузливо заявляли, що 20-30 осіб – це дуже мало, щоб утримати будівлю. Не маючи практики захоплень, вони не враховували, що з групи з двадцяти осіб протягом дня можуть вирости сотні, потрібна лише відвага почати. Через подібні “обломи” подальші заяви про ідею створення потужного ядра, координаційного центру протестних рухів студентства видавались безглуздими.
***
Загалом, рух притих приблизно на місяць (на час різдвяних свят), – доки 16-го січня Верховна Рада не прийняла ряд «законів про диктатуру». Розпочався бунт на Грушевського, у місті почастішали напади «тітушок». 20-го січня студенти окупували сходи в холі головного корпусу Києво-Могилянської академії. Проводили вечірні асамблеї, малювали плакати для акцій, транслювали з проектора стрім із Майдану та Грушевського.
У Президента Києво-Могилянської академії (КМА) – Сергія Квіта – вимагали дозволу створити на базі університету штаб, у якому студенти б чергували цілодобово і могли б у разі потреби надати допомогу, в тому числі медичну. У місті справді було небезпечно, часто затримували й арештовували саме студентів. Квіт був категорично проти нічних чергувань. Головним його аргументом було – “не підставляти академію”.
Незважаючи на це, однієї ночі студенти зважилися на спробу окупувати аудиторію. Після цього адміністрація КМА посилила контроль: стали ретельніше перевіряти студентські на вході, заборонили пускати студентів інших навчальних закладів; деякі аудиторії, які раніше не зачиняли, тепер замкнули на ключ; заборонили перебувати в академії після 18:00, а потім – після 16:00, мотивуючи, звісно ж, небезпечною ситуацією в місті. Типовий приклад ущемлення прав і свобод під приводом загрози ззовні (університет потерпав від сильного тиску з боку тодішнього міністра освіти). Потім навчання взагалі перевели в дистанційний режим і в Могилянку не пускали взагалі.
***
Після вбивств на Грушевського захопили Український дім. З'явився новий простір для ночівлі, аптек, хірургії, секонд-хенду, їдальні. Зайняв собі офіс Автомайдан, було організовано бібліотеку, церкву, загальноосвітні та художні ініціативи, звідкілясь принесли піаніно. Простори цих ініціатив то звужувалися, то розширювалися, все рухалося, модифікуючись збірними перегородками, яких в Укрдомі було вдосталь.
Активісти Студентської Асамблеї (СА) (саме тоді з'явилася ця назва) зайняли собі місце з першого дня. Цілодобове чергування включало в себе координацію студентів, проведення асамблей, освітню програму, ведення інформаційної бази, зарядку телефонів, побутову взаємодопомогу між «сусідами». Підтримували контакти з іншими майданівськими ініціативами. Усі охочі допомогти СА могли покласти гроші на витрати в коробку, яку активісти встановили поруч на столі.
Комендантів Українського дому було двоє, від БЮТ і від ультраправої «Свободи». Свободівець одразу наголосив на своїй партійній приналежності і – у зв’язку з цим – на негативному ставленні до «гендеру». Попри це вирішувати з ним побутові організаційні питання було простіше, ніж з авторитарним БЮТівцем. Жорстких ідеологічних конфронтацій не траплялося напевно тому, що Укрдім не контролювала якась одна сила (крім «Свободи» там були й афганці, і радикали з УНСО, та ін., які «свободівців» недолюблювали), хоча ультраправі іноді кидали репліки, що «тут розвели лівий розсадник».
Однак, без конфліктів не обходилося. Були спроби коменданта стягнути якийсь процент із зібраних на потреби СА коштів, організатори “Відкритого університету” постійно намагалися монополізувати час у загальному графіку культурно-освітньої програми. На жаль, не вдалося організувати загальну асамблею Укрдому і в такий спосіб узгодити, як розподіляти час і місце.
СА організовувала лекції, презентації, консультації юриста. На великій плазмі крутили новини і Твіттер, відеопроектор та надувний екран від проекту «Без кордонів» використовували для Кіноклубу Асамблеї. У програму кіноклубу включали зокрема соціальні і протестні фільми. Принциповим було проведення обговорень після показів. Говорили про важливість відносин між людьми, можливих способах самоорганізації, про те, як спільними зусиллями протистояти тиску влади.
На асамблеях вирішували питання координації студентів, проведення нових акцій. Ідеї захоплень, страйків в інших університетах та на підприємствах обговорювали поза загальними зборами в закритих робочих групах. Щодо київських лівих – складалося враження, що більшість з них підтримували СА, але в основному віртуально. Час від часу ці активісти приходили на лекції та презентації журналів, послухати, роздивитися, “постібатися” з козаків з оселедцями і, ніби не зрозумівши, що там далі робити, зникали. Однак, вони були переконані, що СА в Укрдомі – це досягнення «лівих», хоча там насправді майже не було учасників, які б відверто називали себе «лівими».
Ідея організації загальної асамблеї Майдану виникала, звичайно ж, не тільки серед учасників СА. Деякі активісти з наметів Майдану також були до цього готові. Вони мали необхідну практику організації загальних зборів, громадянських рухів, захоплення території, однак, не могли, на жаль, розірватися, цілодобово працюючи на підтримку життєдіяльності Майдану. Польова кухня, дрова, одяг, локальні зустрічі та ініціативи займали весь вільний час. Прикро, що і студентській асамблеї теж не вистачило фізичних ресурсів, а можливо, -- усвідомлення важливості дій на території наметового містечка Майдану. Їхня активність переважно була зосереджена в Укрдомі. На зборах СА пропонували провести для початку загальну асамблею Українського дому, але далі ідеї це не зрушилось. Збиралися все рідше. Люди втомлювалися від постійної напруги, чергувань, зимових інфекцій, хтось зникав на тиждень-два, на якийсь час все поглинула якась незрозуміла буденщина.
18-го лютого на Укрдім напали менти. Речі, апаратуру розграбували. Розпочався період вбивств майданівців. Частина студентів вийшла на барикади під вогонь, кулі та газ. Коли президент утік, крісла уряду зайняла опозиція. СА в Український дім не повернулась, натомість захопила Міністерство освіти і науки (МОН). Там сформувалася Студентська Самооборона – з нічними чергуваннями, постами біля воріт (була небезпека нападу ультраправих і «тітушок»).
***
До захоплення МОН приєдналися ліві активісти, анархісти, а також студенти різних вишів. Хоча серед студентів було багато таких, що лобіювали інтереси певних політичних партій, учасники СА описують цей період, як один із найпродуктивніших в плані самоорганізації, проведення асамблей, прийняття рішень. Активно обговорювали вимоги до нового, поки що невідомого, Міністра освіти, на умовах підписання яких студенти звільнили би Міністерство. Насамперед – це аудит Міністерства, введення відкритої бухгалтерії і прийняття нового закону про вищу освіту із врахуванням запропонованих студентами поправок. Обговорювали й побажання щодо кандидатури нового міністра. Багатьох активістів із Могилянки кандидатура С. Квіта не влаштовувала. Всі пам’ятали “закручування гайок”, штучно створене, маріонеткове студентське самоврядування в КМА і взагалі його співчування правим ідеям. Однак, студентам інших вишів Квіт, безумовно, видавався прогресивним. У принципі, питанню персоналій багато уваги не приділяли: проти якихось одіозних фігур готові були протестувати, але зосередилися на системних змінах. І коли Кабінет міністрів призначив Квіта – особливих заперечень не виникло. Основним завданням було домогтися від нього виконання висунутих вимог.
Увечері після свого призначення Квіт приїхав в МОН і намагався переконати студентів негайно звільнити приміщення Міістерства. Переговори тривали кілька годин. Студенти твердо стояли на своїй позиції: не йти, допоки не будуть задоволені конкретні вимоги. Напевне, саме завдяки цьому вдалося наполягти на введенні відкритої бухгалтерії, яку Квіт спершу не сприймав (варто зазначити, що на час написання цього тексту відкритий доступ до бухгалтерії надано лише частково, і це не дає чіткого і ясного уявлення про фінансові потоки в МОН). Новий міністр був і за проведення аудиту, і за реформування законодавства. У свій час він входив до групи, яка розробляла проект закону про вищу освіту, так званий “проект Згуровського”. Однак, студентам важливо було домогтися, щоб максимально було враховано їхні поправки до цього проекту. Список поправок довго обговорювали: спершу в робочій групі, потім на загальній асамблеї, потім на окремій зустрічі учасників робочої групи з міністром. Тільки після цього МОН звільнили.
***
Через кілька днів після окупації МОН у мережі з'явилася лаконічна інформація підтягуватися для окупації Міністерства культури. Студентська Самооборона і декілька десятків діячів культури відкрили задні двері будівлі Мінкульту, зайняли хол і напівпідвальне приміщення, в якому почали проводити асамблеї. Чиновників всередину не пускали, заявляючи про необхідність спершу провести аудит та інвентаризацію. Учасники назвали себе Асамблея діячів культури України (АДКУ). Буквально за кілька днів з'явилися Асамблеї в Харкові, Львові, Сумах, Одесі, Запоріжжі. Назву «Асамблея», як вірус, усі дружно підхопили. Тут, знову ж таки, проявилася тенденція називати асамблеєю як процес, метод, збори, так і певну групу людей. Час від часу піднімалося питання юридичної легітимації шляхом створення ГО, але більшість учасників це не підтримували. Одні вважали, що «поки ти не названий – ти невловимий», інші не бажали бути хоч якось пов'язаними із бюрократичною системою. Недоброзичливці також підозрювали ініціаторів АДКУ в корисливих цілях зайняти крісла в Мінкульті. Такі підозри відрповідають кращим антидемократичним традиціям, коли все вирішується через приватні феодальні зв'язки між особистостями і маленькими наближеними до них групками, замість того, щоби відкрито та спільно вирішувати проблеми та визначати, що є благом для всіх.
АДКУ висували пропозиції від найбільш радикальних – якщо не спалити будівлю, то ліквідувати Міністерство як інституцію, оскільки саме воно було створене в період СРСР для насадження єдиної ідеології; до більш-менш конструктивних: переформатувати Мінкульт у координаційний центр із відкритим доступом для спілкування, обміну контактами, вільним поширенням інформації. Пропонували ліквідувати творчі спілки (застарілі структури, що опікуються хіба що збереженням і передачею майстерень собі подібним), захопити Спілку художників, подолати ортодоксальність Академії мистецтв, прибрати штучно створені за Януковича ручні Громадські ради, замінивши їх експертними радами, створивши некорупційні схеми їх формування. Були ідеї, розробка яких потенційно могла б змінити і ставлення до культури, і ліквідувати корупцію. Наприклад, замість Міністерства пропонували створити окремі агенції, які виконували б аналітичну та координаційну функції: агенція зі збереження (спадщини), агенція з розвитку/модернізації та агенція з інновацій; а розподіл фінансування відводився б окремій незалежній структурі.
Спершу на Асамблею діячів культури приходили 100-200 людей, велися активні дискусії, дебати. Багато хто нетерпляче чекав негайних реакцій на свої особисті “першочергові” потреби, і, не побачивши їх, розчаровувався й ішов геть – “займатися реальними справами”, не бажаючи зрозуміти, що найважливіше – все-таки певне сратегічне рішення: відсторонитися від старих феодальних принципів і розглядати культуру не як продукт торгівлі, а як відносини, як те, що дає змогу розкритися іншому, на перший погляд чужому, різному, з інших контекстів. Скептики заявляли, що консенсус не є ефективним. Деякі активісти одними з головних завдань вважали виявлення конкретних фактів корупції та відсторонення конкретних чиновників. Замість обговорювати, шукати, розвивати нові погляди і підходи – учасники АДКУ зосередилися на боротьбі проти бюрократичної системи або ж намагалися інтегрувати в культурні процеси ліберальні менеджерські схеми.
Якщо порівнювати АДКУ і СА, основних відмінностей було дві. По-перше, в СА робочі групи створювали за функціональним принципом або ad hoc – під конкретні ініціативи, тоді як в АДКУ ідея робочих груп вилилася у форму «цехів»: кіно, цирк, дизайн і т. д., тобто відбувся поділ за галузевим принципом, ледь не за шаблоном самого Міністерства культури. Це призвело до того, що люди збиралися для вирішення внутрішніх проблем «галузі» замість того, щоб розробляти загальні принципи формування культурної політики, механізми впливу громадськості на владу та ін. З часом учасники усвідомили неефективність такого підходу і прийняли рішення об'єднуватися навколо ідей та ініціатив, незалежно від приналежності до «цехів». Але повністю «цеховий» підхід викорінити не вдалося, багато хто продовжував мислити, виходячи з поділу культури на галузі чи жанри.
У СА спочатку ті чи інші функції намагалися закріпити за конкретною групою активістів. Це затягувало процес координації між такими групами і послаблювало інтерес учасників до решти ініціативам і до загальних зборів, оскільки кожен відчував, що і так «робить свій вклад». Проте, склад активістів не був стабільний, а функції комусь треба було виконувати постійно – одні відходили, з'являлися інші; тому такого жорсткого поділу, як в АДКУ, не відбулося і вдалося зберегти акцент на досягненні саме загальних цілей.
Друга відмінність – авторитет учасників. У студентському середовищі всі були більш-менш рівні. Звичайно, студенти від організацій, які співпрацюють з адміністраціями університетів чи партіями – намагалися представити себе як більш компетентних, але більшість – цього не сприймали. В АДКУ спершу повелося представлятися у формі короткого резюме, загострювати увагу на досвіді, досягненнях і загальновідомості. Це підривало ідею рівності учасників, акцент зміщувався з ідей / пропозицій на особистості. Та ж тенденція, до речі, часто виникала й на Майдані: міряти цінність голосу заслугами людини.
Багато діячів культури щиро покладали надії саме на особистість «правильного» міністра. Коли формувався новий Кабмін, представники пострадянських творчих спілок, наближених до “державних корит”, написали публічне звернення про своє бажання бачити Міністром культури ведучого сцени Майдану (сцена була під контролем парламентської опозиції, за роботу ведучий отримував зарплату). Його й проштовхнули, прикрившись АДКУ.
Насамперед новий міністр гордо заявив про свою місію боротьби з корупцією і «шароварщиною» та підписав з АДКУ Меморандум, визнаючи її легітимність. Меморандум передбачав проведення люстрації керівних кадрів Мінкульту, фінансовий аудит Міністерства, створення системи відкритої бухгалтерії, розробку інноваційної схеми організації роботи; все це – в тісній співпраці і під наглядом АДКУ. Проте, за якийсь час цей міністр призначив кількох своїх підлеглих посередниками між Асамблеєю та Міністерством – і зник. Посередники з часом теж зникли, а діалог з міністерством зайшов у глухий кут бюрократії. Чиновникам притаманний особливий тип мислення: вони не уявляють, як можна діяти по-іншому, окрім як підкоряючись наказам начальства. Без волі цих людей до змін, залишалося хіба що не підпускати їх до роботи, а на тлі військового конфлікту на сході України подібні спроби сприймаються неоднозначно. Уряд же, за допомогою медіа, зосереджує всю увагу на війні, але ніяк не на соціальних і культурних змінах в країні. Усе, крім війни – несвоєчасно.
АДКУ збиралась щоденно близько двох місяців, потім – раз-двічі на тиждень, з літа зібрання припинилися. Тим не менше, важливо, що люди отримали практику зустрічей такого штибу, це лише початок процесу політики. Рік тому важко було навіть уявити, що настільки різні учасники зможуть зібратися для спільного обговорення.
Кілька тижнів, а то й місяців ліберальні медіа вели активну роботу з дискредитації Майдану. Перед Днем Незалежності провели так званий “суботник”, організований владою, і насильно зачистили площу, прибрали палатки. Залишилась сцена, що належала незаангажованому власнику. Він збирався було її прибрати, однак несподівано з’явилися 30-40 захисників сцени, які почали проводити там щоденні зібрання. Дуже багато було підозр, мало не в кожному бачили провокатора. Звісно, там були люди, пов’язані з владою, або такі, що просували чужі інтереси, але параноїдальна підозріливість була перепоною для вільного спілкування. Кияни на збори не приходили, залишилися останні мешканці розігнаного Майдану. Троє-четверо активістів із СА, АДКУ приходили і намагались налагодити комунікацію. За кілька днів на замовлення властей, найняті “тітушки” і нацисти, розвалили сцену й доламали останні на Майдані намети.
Зараз люди очікують завершення військових дій і повернення активних протестів до Києва. Після війни ситуація залишиться така, як і була. З одного боку люди звикли індивідуально “вирулювати” в хаосі бюрократії й безчинства, з іншої – не вірять в існування систем, в яких важливим є принцип рівності. Навіть на асамблеях модератору важко не піддаватися спокусі дати собі чи своїм фаворитам слово без черги. Найкраще – коли модератора немає взагалі, а його функції виконують самі учасники, але для цього потрібна практика.
Без практики конструктивного обговорення часто відбуватимуться неаргументовані ігнорування ідей та ініціатив учасників асамблеї зі стандартними відмовками на зразок: “Чудово! Знаходь однодумців, створюй робочу групу! Роби!”; в той же час відкидаються будь-які спроби обговорювати і разом визначити пріоритети. Без усвідомлення, що фундаментальний для асамблеї принцип консенсусу – це не формальність, але інструмент для визначення спільних пріоритетів, постійно траплятимуться неаргументовані спроби блокувати рішення, які не відповідають чиїмось приватним інтересам. У таких умовах асамблеї видаються місцем висловлення індивідуальних позицій, і не є процесом колективної дії.
Майдан нагадав запах свободи, шляхом асамблей іде пошук політики. Асамблеї дали імпульс для розвитку деяких наступних ініціатив, які наразі рано оцінювати. Ініціативи ці були не чисельні і не захопили весь Майдан, який стояв хоробро, але не сформулював чіткої стратегії. На фоні відсутності практики спільного висунення політичної позиції захоплення влади опозицією не стало несподіванкою. Зараз в країні тривають політичні пертурбації, є бажання освоювати нові практики, контролювати владу, аналізувати її діяльність. З’явилося багато нових форм об’єднання, післямайданних ініціатив; далеко не всі застосовують принцип консенсусу, але серед них є такі, що схильні бути більш відкритими, наприклад, публікувати свої рішення, вести прозорий бюджет. З’являється тенденція ставити питання “як” замість “чому”. У цьому контексті асамблеї – одна зі спроб вирішувати такі питання. Поки що їх експериментально задіювали в основному у сферах культури й освіти. І це ще питання, чи готові учасники вийти зі своїх гето на інші, незнайомі території.
Серпень-вересень, 2014