Тоді я, як у воду дивився. Після оприлюднення тексту КУ з’ясувалось, що блок соціальної політики виявився, мабуть, найгіршим. Жодних кардинальних реформ в соціальній сфері коаліціантами не передбачалось. Хоча існуюча соціальна політика, в тому числі система соціального страхування, не тільки не дозволяє захистити соціальна права громадян, в першу чергу, найменш захищених верст, вона, по суті, є грабіжницькою, продукує корупцію, погіршує умови для ведення бізнесу.
Можна вважати просто апофеозом абсурдності, що ніхто в державі не знає, скільки в Україні отримувачів соціальних трансфертів. Держава щорічно витрачає сотню мільярдів гривень на соціальні платежі, навіть не знаючи, хто і скільки з цих коштів отримає, і наскільки законні підстави для цього.
Слід зазначити, що урядовці та політики протягом всіх років української незалежності кивали в бік країн ЄС, обґрунтовуючи свої кроки в сфері соціальної політики. Але при цьому ніхто з них не міг пояснити, наскільки таке посилання на європейський досвід є коректним. Я ж навпаки завжди був впевнений, що намагання розбудовувати в Україні європейську модель соціальної політики є відверто шкідливим.
Далеко не впевнений, що соціальну модель більшості європейських країн взагалі можна вважати вдалою. Вона надто соціалістична, тому провокує інфантилізм та утриманство з боку громадян. Вони можуть роками не працювати, живучи фактично за рахунок тих, хто працює та створює матеріальні блага.
Але річ не тільки в цьому. Можливості держави забезпечити певний рівень соціального захисту залежить, в першу чергу, від розміру створюваного національного доходу на душу населення, від рівня продуктивності праці та витрат ресурсів на одиницю ВВП. В Україні всі ці показники в рази менше ніж в європейських країнах. Тому спроба забезпечити такий самий рівень соціального захисту для всіх верств населення є не тільки нереальним, а і відверто шкідливим. Держава не повинна брати на себе зобов’язання, які не зможе виконати.
По-перше, взяття державою соціальних зобов’язань, які виконати неможливо, породжує системну недовіру до неї. По-друге, чим бідніше країна, чим менше вона може собі дозволити з точки зору соціальних виплат, тим більше ймовірно, що ними в першу чергу скористуються ті, хто знаходиться біля влади. Хоча частіше за все це далеко не найбільш нужденні. По-третє, намагання збільшити податкове навантаження на бізнес з метою виконання державою надмірних соціальних зобов’язань лише провокує перехід бізнесу «в тінь», породжує можливості для корупції з боку податківців. По-четверте, чим більше держава намагається перерозподіляти створений національних дохід, чим більшим є фіскальний відсоток ВВП, тим менш конкурентними є вироблені в країні товари та послуги.
Для бідних країн та країн, що розвиваються, критично важливим є забезпечення своєї конкурентоспроможності саме за рахунок якомога меншого перерозподілу державою створеного національного доходу. Ці країни, як правило, не можуть похвалитись високою продуктивністю праці, низькими витратами ресурсів, високим рівнем науково-технічного розвитку. Саме низький рівень перерозподілу державою національного доходу є найбільш ефективним методом забезпеченням конкурентоспроможності для бізнесу, зменшенням корупції, який цей перерозподіл супроводжує.
Доволі показовим у зв’язку з цим може бути Китай. Не всі знають, що конкурентоспроможність китайської продукції не в останню чергу пов’язана з тим, що в них немає як такої солідарної пенсійної системи. Підприємства не роблять ніяких внесків на пенсійне страхування найманих працівників. Це суттєво здешевлює виготовлені товари. Утримання китайських пенсіонерів – це питання обов’язку їхніх дітей та зроблених власних заощаджень.
Фонди соціального страхування – можливості для корупції, зловживань та розкрадання коштів
Окремої розмови потребує система обов’язкового соціального страхування, яку з несамовитою впертістю з гаслом «ми робимо так, як це в Європі» намагаються розбудовувати в Україні. По великому рахунку, нікого і не від чого ця «обязаловка» не страхує. Всі ці фонди соціального страхування є продовженням намагань державних чиновників перерозподіляти створений національний дохід, не забуваючи в першу чергу про власні інтереси.
Постійні скандали, пов’язані з корупцією та розкраданням коштів цих Фондів, є лише наочним підтвердженням, хто головний вигодонабувач їх існування. І це не питання поганого контролю за їх діяльністю. Це відображення того, що там де держава, чи державою утворені структури, займаються перерозподілом зібраних коштів, там ймовірність їх неефективного використання, зловживань, та банального розкрадання є звичайною практикою.
Аргументи, що, мовляв, ці Фонди управляються не тільки державою, а ще і союзами роботодавців та профспілками, нікого не повинні обманювати. Якщо держава створює монополізовані структури з обов’язковими внесками до них, то це державні утворення, з усіма притаманними їм негативами.
Очевидно, що чим менше держава опікуватиметься питаннями перерозподілу коштів, чим меншими будуть обсяги цього перерозподілу, тим краще. Суб’єкти господарювання та громадяни завжди зможуть куди більш ефективно розпорядитись доходами, що зароблені ними.
З наявних в Україні Фондів соціального страхування доцільним залишати лише Пенсійний фонд, при цьому суттєво зменшуючи розмір обов’язкових внесків до солідарної пенсійної системи з відповідним зменшенням зобов’язань по розміру пенсійних виплат. Таке зменшення внесків та виплат є найбільш складним для держави питанням. Вирішення якого, є єдиним, як на мене, що потребує довгострокового зовнішнього фінансування.
Ліквідація інших фондів соціального страхування не означає повну відмову від зобов’язань перед громадянами в разі їх тимчасової непрацездатності, нещасних випадків на виробництві, виплати допомоги безробітним. Так, замість здійснення внесків до Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань необхідно зобов’язати підприємства страхувати ці ризики в приватних страхових компаніях. І в цьому випадку держава повинна залишити за собою лише питання встановлення обов’язкового мінімального розміру відшкодування найманим працівникам в разі настання страхового випадку.
Такий же підхід слід реалізувати при впроваджені обов’язкового медичного страхування. Перехід до обов’язкової страхової медицини є давно назрілим питанням. Але впровадження страхової медицини повинно базуватись не на обов’язковому державному страхуванні та створені чергового квазідержавного Фонду соціального страхування, що гарантовано породить новий вал корупції та зловживань, а на забезпечені трьох свобод застрахованих осіб: вільному виборі страхової компанії, вільному виборі лікарні та вільному виборі лікаря.
Внески до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності слід замінити зобов’язаннями роботодавців перед найманими працівниками по виплаті зарплат протягом їх хвороби. І тоді держава повинна буде лише встановити мінімальну кількість робочих днів, яка буде оплачена найманому працівнику в разі хвороби протягом року.
Якщо йдеться про виплати допомоги на випадок безробіття, то їх, взагалі, є сенс здійснювати за рахунок бюджетних коштів. При цьому покладаючи на тимчасово безробітного зобов’язань по виконанню громадських робіт.
І наостанок.
Мені неодноразово доводилось бачити реакцію державних чиновників та урядовців на пропозиції по кардинальному скороченню соціальних витрат, переходу до виплат соціальних трансфертів виключно в грошовій формі, визначенням тих, хто їх отримає, виключно на основі наявних реальних доходів на члена родини. Кожний раз, коли ці пропозиції проголошувались, в них мінялись обличчя, в очах з’являвся неприхований страх. Ні, казали вони, це неможливо. Нас просто знесуть. І я розумію природу цього майже неприхованого страху.
Для того, щоби суспільство погодилось на кардинальне скорочення соціальних трансфертів, підвищення тарифів ЖКГ, воно повинно повірити, що урядовці поводяться абсолютно чесно по відношенню до них.
Всі зменшення соціальних видатків уряд матиме моральне право робити лише в разі кардинального скорочення державних функцій та відповідного скорочення чисельності державного апарату, максимально прозорого та виключно конкурсного використання бюджетних коштів, приватизації абсолютної більшості державних підприємств, відмови від політики дотування вугільної галузі, громадського транспорту, сфери ЖКГ, переходу до політики єдиної оптової ціни на газ та електричну енергію, закриття дірок в податковій сфері в частині трансфертного ціноутворення та особливої системи оподаткування в аграрному секторі.
Але саме до цього, як показує весь досвід української незалежності, не готовий наш політикум. Тому і виникає у політиків страх перед власними громадянами. Тільки здійснюючи чесну політику в інтересах всього суспільства, а не окремих політиків та бізнесменів, можна без страху дивитись в очі власним громадянам, не боячись їхнього незадоволення.
На жаль, як я вже писав раніше, укладена політичними силами Коаліційна Угода не дає впевненості щодо їх готовності до кардинальних реформ. Надто вже великим залишається вплив приватних інтересів бізнесу та політиків при керуванні економікою країни.
За таких умов дуже мало моральних підстав пропонувати скорочувати соціальні платежі, відмовлятись від занижених комунальних тарифів. Не вдасться бути чесним по відношенню до громадян власної країни.
Ось тому я і не погодився би стати Міністром соціальної політики в цьому уряді, хоча знаю і розумію, що потрібно робити.