Власне, одним з чинників такого акту став ефект наслідування. Людина доведена до відчаю перейнялась прикладом лас-вегаського стрілка та повторила досвід. На жаль, подібні випадки часто трапляються – ефект наслідування від масових розстрілів у колорадській школі Колумбайн у 1999 році відчувається до цього часу – він навіть перетнув кордони Штатів – і вже цього жовтня 13-ти річний хлопчик розстріляв своїх однокласників у Бразилії.
Безперечно, цей розстріл знову порушить дискусію щодо права володіння на зброю. Більше того, і противники, і прихильники матимуть свої аргументи. Одні – що це шлях до війни всіх проти всіх. Інші – до того, що якби в когось в церкві була зброя, він би міг відразу зупинити злочинця.
Я нагадаю, що це відбувається в країні, де право на зброю закріплено Другою поправкою до Конституції, а 43% домогосподарств мають вогнепальну зброю. А 31% всіх масових розстрілів у світі з 1966 по 2012 рік відбувались у США. І до речі, для хоплофобів – на третьому місці за кількістю масових розстрілів – Росія. Країна, де вогнепальний короткоствол заборонений як і в нас.
Повторю відому фразу: «вбиває не зброя, вбиває людина». Людина, яку довели до відчаю. І техаський стрілок – не виключення. Проблеми в сім’ї та проблеми з роботою та законом. Він – невдаха для кар’єрно-орієнтованого американського суспільства і не виключено, що про це йому говорили щодня. До речі, «невдахами» були більшість масових стрілків. І навіть хлопці зі школи Колумбайн. І невдахами їх робило суспільство, яке щодня нагадувало наскільки вони не відповідали стандартним уявленням про успіх.
І мені здається відповідь і хоплофобам, і хоплофілам має бути одна – зброя не панацея. Ні її наявність, ні її відсутність не захистить і не допоможе тоді коли набирає обертів антигуманізм. Коли життя людини перестало бути цінністю, а є лише статистикою у війні. І не важливо чи це справжня війна, чи терористична. Ми всі стаємо заручниками цього побоїща.
Можливо єдине, що сьогодні утримує українців від масових розстрілів – це те, що велика частина нашого суспільства перетворилась у роздріблену масу «невдах» з комплексом жертви. Майже половина людей кожного року в соцопитуваннях заявляють, що терпіти так більше не можна. І… продовжують терпіти. Бо на фоні інших невдах, на фоні комплексу жертви, все виглядає начебто і не відчайдушно погано.
Та ефект наслідування нікуди не дінеться. І протистояти йому складно. І коли у нас розриваються машини з патріотами, то чого дивуватись, що вибухівку під машину миколаївського бізнесмена закладає його син? Ефект наслідування – він не обов’язково в масових розстрілах.
Власне до чого це? До того, що зупинити насилля можна не через дозвіл на зброю чи заборону її мати. А через єднання суспільства та зневіру в насиллі як методі. І, звичайно, наслідування – якщо влада надаватиме приклад ефективної ненасильницької моделі вирішення проблем, то цей приклад передається і «до низу». Проблема лише у тому, що політичні інтереси в Україні для багатьох важливіші за інтереси національні.