Але відразу хочу передбачити дії «доброзичливців» - не пишіть, мовляв, Данилишин закликає відмовитися від співпраці з міжнародними організаціями. Цей уявний заклик існує тільки в уяві «доброзичливців». Я завжди підтримую таку співпрацю за умови, що вона максимально враховує інтереси розвитку України. Тим більше, що наші офіційні кредитори надають збалансовані комплексні рекомендації, готові вислухати точку зору української сторони і йти на компроміс. Але ми не завжди вміємо чи не хочемо відстоювати своє.
Те ж саме і тепер, як завили «реформатори» з колишнього Уряду та структур, які попрацювали пів року, розвалили все, що ще якось працювало, а тепер ще і поради дають як дальше «реформувати». Ось приклад: у квітні (без 5 робочих днів до кінця місяця) план доходів за податковою виконується на 22%, за митницею - на 48% (від плану попереднього бюджету). Фактично весь прибуток НБУ «з‘їдений» за місяць невиконанням плану по податкових та митних органах. У новому бюджеті план за податковими надходженнями зменшено на 17%, але ризики його невиконання залишаються високими.
Але я до свого. Отже, погодьтеся - це ж майже чудово, коли хтось стверджує, мовляв, бідні країни є такими тому, що їм не вистачає лише якогось фактору X (або Y або Z - не настільки важлива буква). Варто забезпечити цей фактор Х і матеріальні блага поллються на жителів цих країн з рогу достатку. Одні кажуть - забезпечте непорушність прав власності і все у вас буде чудово. У відповідь я хочу запитати - якщо у нас все буде з правами власності так, як в Німеччині, то це призведе до того, що в Україні з'явиться цілий розсип успішних підприємців? Негативна відповідь очевидна. Інші кажуть - цим фактором Х є кредити за низькими ставками. Знову запитаю - якщо кожному підприємцю дати кредит по екстранизькій процентній ставці, то лише від цього процес розвитку економіки і її зростання піде сам собою? Це бажана умова, але аж ніяк вона не гарантує позитивний результат.
Що нам найчастіше в останні 7-8 років рекомендують? Мало скорочення імпортних тарифів, а в ідеалі їх скасування зовсім, тотальну приватизацію і мінімізацію мало не нульового рівня ролі держави в економіці. Економічні успіхи нам здатні принести тільки корінні інституційні зміни. Але говорити Україні (або іншим бідним країнам) про те, що їй потрібно створити у себе такі ж інститути, які існують в Німеччині або США, рівнозначно твердженню, що єдиний спосіб розвиватися - це стати розвиненою. На проведення таких змін в розвинених країнах пішло по 5-6 століть. А нам жити тут і зараз. Не думаю, що в нашій країні є багато людей, які готові жертвувати інтересами 3-5 поколінь українців, заради можливого світлого майбутнього. Соціальні зміни відбуваються вкрай повільно, навіть в нинішньому турбо-столітті. Серед прихильників домінуючого акценту на побудові інститутів є фахівці, які тверезо оцінюють тяжкість і тривалість роботи. Безперечно, інституційні зміни вкрай важливі, але не можу погодитися з тим, щоб зміни перетворилися в наддовгий порядок денний, в кілька-віковий марафон. Ще один недолік таких порад в тому, що їх автори виходять з сумнівною посилу - всі країни, що розвиваються мають однакову хворобу і вимагають подібних рецептів дій. І, звичайно, порадникам точно відома природа хвороби і як її лікувати для того, щоб задіяти амбітні, довгострокові і витратні заходи. Ось тільки тут як у Л.Толстого - «... кожна нещаслива сім'я нещаслива по-своєму».
Але що мене найбільше турбує - концентрація переважно на інституційних змінах може служити залізобетонним виправданням в тих випадках, коли не виходить досягти помітних результатів.
Ще одна група порадників - прихильники превалювання торгової політики над промисловою політикою, які бачать чудодійні рецепти стабільного економічного зростання виключно в приєднанні до різних зон вільної торгівлі. Вони вважали, що вже тільки одним цим фактом ми забезпечимо відродження економіки України. Сувора реальність посоромила їх наївність (хочу вірити, що це була саме наївність, а не безграмотність і тим більше не зловмисність). Один прихильник вільної торгівлі, відповідаючи на питання, чому зони вільної торгівлі не дали серйозного імпульсу для зростання української економіки, сказав - «справді, вільної торгівлі самої по собі недостатньо для економічного зростання - потрібні також макроекономічна і політична стабільність, а також безліч інших заходів». Невже це стало зрозуміло, лише через 5 років після підписання ЗВТ з ЄС? Втім, обнадіює, що цей фахівець (не буду називати його прізвище) усвідомив - немає одного чарівного заходу, яка вирішить всі наші проблеми.
Апофеозом «продуктивних» порад є дуже популярна думка, що активно тиражується - мовляв, краще, що можна зробити, це забезпечити, щоб держава не стояла на шляху розвитку, що зароджується знизу. А те, що в Західній Європі цей самий шлях розвитку був пройдений за 500-700 років, та ще й при активній ролі держави, порадників не хвилює. У нинішніх умовах можна витратити життя багатьох поколінь, чекаючи, коли розвиток почнеться само собою, при цьому воно може і не розпочатися. Не кажучи вже про те, що в жодній розвиненій країні роль держави не зведена до нуля. Особливо в перехідні і кризові періоди.
Контрдоводи цих порадників наводять на висновок - одержувача поради завжди можна звинуватити в тому, що він зробив щось неправильно або просто зробив недостатньо багато.
Що ж робити, запитають читачі? По-перше, не вірити в те, що всі питання можна вирішити виходячи з приказки - «одним махом сімох побивахом». По-друге, перестати слухати тих, хто закликає мінімізувати роль держави в економіці. Спочатку потрібно запропонувати їм вивчити досвід промислового розвитку навіть найбільш економічно ліберальних країн - США чи Великобританії, наприклад. Почитати істориків економіки - Дж.Мокіра, Р. Аллена, Е.Фелпса, наприклад. Вивчити дії Д. Трампа, які він робив навіть до кризи - повернення промислового виробництва до США, заходи податкової політики, жорстке відстоювання інтересів у зовнішній торгівлі. Якщо і це не допоможе, просто перестати слухати тих, хто пропонує усунути державу від участі в економіці - нехай спілкуються всередині своєї ультраліберальної тусовки – десь там в якійсь школі чи дитсадку з економіки, або в ще якійсь бурсі. По-третє, Правлінню Нацбанку визнати власне хронічне запізнювання із заходами щодо пом'якшення монетарної політики і почати впроваджувати ці заходи своєчасно. Це особливо важливо зараз, під час кризи. По-четверте, переагітувати тих, хто палко виступав за виняткову роль торгової політики - буде добре, якщо вони з таким же запалом почнуть займатися пропагандою промполітики. Адже навіть найсприятливіші умови торгівлі не допоможуть, якщо ми не навчимося виробляти конкурентоспроможну продукцію. По-п'яте, проводити активні інституційні перетворення, але віддавати собі звіт в тому, що їх відчутними результатами зможуть скористатися в кращому випадку наші внуки (радше - правнуки). Тому необхідні заходи, які прямо зараз дозволять економіці зростати і якісно розвиватися - маю на увазі проактивну роль держави в економіці. Слаборозвинені країни з сильним втручанням держави в економіку, починаючи з 1960-х років, зробили величезні ривки в економічному розвитку - Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Малайзія. Вони і повинні служити орієнтиром. З коригуванням на поточний момент і наші особливості.
Про конкретні заходи. Необхідні і побудова інститутів, і забезпечення прав власності, і доступні кредити. Але не добитися нам успіху, якщо Україна не буде розвивати науку, промислову освіту і виробничу культуру, змінювати ставлення людей до праці, якщо наші промисловці і чиновники не матимуть амбіцій у створенні конкурентоспроможних товарів для світових ринків і якісної національної господарсько-правової системи (інституційні заходи дуже важливі, але вони самі по собі, без створення сучасної промисловості, дадуть результат дуже нескоро). Стимулювати нашу промисловість можна за допомогою субсидованих кредитів, як в Південній Кореї або податкових стимулів, як в Тайвані. Потрібно задіяти і експортні субсидії, за прикладом тих же Південної Кореї, Тайваню, а також В'єтнаму - якщо у нас створено експортно-кредитне агентство, воно має реалізовувати цей захід.
А поки ми все цього не робимо, не варто дивуватися свіжим даним Держстату - за січень-березень 2020 року порівняно з січнем-березнем 2019 року промислове виробництво в Україні скоротилося на 5,1% (не все потрібно списувати на карантин, з трьох перших місяців року карантин склав два тижні). А промислове виробництво - це мільйони працівників та їх зарплати, експорт, податки до державного та місцевих бюджетів. Якщо ми будемо слухати порадників щодо вільного від держави розвитку економіки, то вільне падіння нашої економіки, особливо в нинішній кризовий період, буде забезпечено.