Окрім того, для переможця президентських виборів важливо мати низький антирейтинг, бо це шанс отримати кредит довіри суспільства для прийняття управлінських рішень, реалізації реформ, об’єднання країни. Якщо президентом стає людина із високим антирейтингом, це одразу породжує несприйняття і відторгнення влади суспільством.
За результатами згаданого соцопитування, лідером президентського антирейтингу залишається Петро Порошенко: 48,3% українців, які збираються йти на вибори, не проголосували б за нього за жодних обставин. У порівнянні листопадом атирейтинг чинного президента скоротився на 3,1%, хоча й три місяці назад Порошенко очолював цей зріз. Таке скорочення відбулося за рахунок потужної піар-кампанії Порошенка, розгорнутої навколо отримання Томосу Українською православною церквою. Однак наразі його ресурси як кандидата в президенти виглядають обмеженими. Навряд чи Порошенко зможе забезпечити країні нові здобутки, подібні отриманню Томосу. Реальної боротьби з корупцією вже не демонструє, та вже навіть і не обіцяє цього.
Друге місце в антирейтингу займає Юлія Тимошенко: її кандидатуру на президентських виборах не підтримали б за жодних обставин 31% виборців. У порівнянні з листопадом антирейтинг лідерки «Батьківщини» зріс на 3,5%, що свідчить про проблеми з перезавантаженням її образу. Схоже, свободу для маневру Тимошенко обмежує надто важкий її політичний багаж.
Володимир Зеленський закриває трійку антирейтингу кандидатів у президенти із показником 10,3%. Як для новачка в політиці, який ще нічого не встиг у ній зробити, такі цифри є досить високими. Вони свідчать, що Зеленського починають сприймати як політика, оцінювати його дії критично. Можна спрогнозувати, що його антирейтинг може і надалі зростати за умови допущення нових помилок з його боку або потужної інформаційної кампанії опонентів.
Звертає на себе увагу той факт, що серед п’ятірки лідерів-кандидатів у президенти найнижчий антирейтинг у Анатолія Гриценка – 4,7%. Низький антирейтинг – це платформа для електорального зростання, за умови додаткових політичних і технологічних чинників. Для Анатолія Гриценка важливу роль у цьому плані могло б зіграти продовження об’єднавчих процесів у демократичній опозиції, створення центру тяжіння для опозиційного патріотичого виборця.
У згаданому опитуванні цікавими є дані щодо запиту суспільства на зміни. Так, 69% українців вважають, що Україні потрібні радикальні зміни. Лише 12% виступають за те, щоб усе залишилося так, як є, аби не було гірше, і 14% опитаних дотримуються думки, що краще повернути так, як було раніше. Причому запит на рішучі зміни переважає у прихильників усіх кандидатів – лідерів президентського рейтингу. Навіть серед прихильників Порошенка запит на зміни суттєво перевищує, аніж запит на збереження status quo. Такі дані свідчать, що існуючий стан справ у країні влаштовує вкрай малу частину населення.
Очевидно, у своєму виборі 31 березня маємо відштовхуватися від того, чого ми найбільше вимагаємо – рішучих змін у правильному напрямку. Мислити критично, думати, хто з кандидатів на найвищий пост в державі зможе принести ці зміни. Бо від нашого вибору залежатиме, чи рухатимемося далі, чи тупцюватимемо на місці щонайменше п’ять років. Останнє може означати втрату шансу на подолання ключових внутрішніх проблем, які стримують розвиток держави та роблять Україну вразливою до зовнішніх викликів.