Терпіти не можна боротися

Майже кожного дня ЗМІ повідомляють про нові жахливі випадки проявів жорстокості і цинізму з боку представників влади. «Влади» у самому широкому сенсі, уособленням якої вважають себе депутати, працівники правоохоронних органів, так звані «мажори». Відчуття безкарності, яке штовхає їх на нові злочини, має чітке пояснення, що ґрунтується на феодальній системі стосунків і відповідній ментальності. Чи довго це триватиме та чи покладуть цьому край народні повстання?..

Фото: Макс Левин

Ось такий банальний початок. Нічого нового. Обурення «прогресивних» користувачів інтернету, пафосні звернення до громадськості. Ще трохи і можна переходити до закликів «Годі терпіти!», «Виходьте на вулицю!» чи як любить говорити один вітчизняний шоумен – «Вила напоготові!». Проте що криється за цими закликами і чи усвідомлюють їх автори можливі наслідки? Хочу поділитися декількома тезами з цього приводу.

Завжди готові?

Події у Врадіївці серед іншого спровокували появу великої кількості повідомлень про готовність українців брати участь у мітингах та протестах. За результатами соціологічних досліджень більше третини опитаних готові виходити на вулиці і протестувати проти корупції. На мою думку, ця цифра значно завищена. Ні в якому разі не хочу виказати недовіру соціологам (Gallup International Association, безумовно, заслуговує на повагу), але одна справа висловити готовність і зовсім інша – реально зробити.

За останні тижні по всій Україні пройшли акції солідарності з мешканцями Врадіївки проти «мєнтовського бєспрєдєла». Я особисто був серед організаторів подібного заходу в рідному Харкові і можу сказати, що нам вдалося зібрати близька сотні небайдужих. Приблизна така ж кількість громадян, десь трохи більше – десь менше, виходила на вулицю в інших містах.

А, наприклад, коли пан Курченко влаштував у день громадянської жалоби за загиблими харківськими альпіністами грандіозне святкування на честь срібних нагород «Металіста», на площі зібралося понад 100 тисяч чоловік. Чи маємо ми право їх засуджувати за це? Напевно, що ні, проте розібратися в ситуації зобов’язані.

Моя хата з краю

Люди виходять на вулиці, коли вони у відчаї і їм немає чого втрачати. Коли несправедливість, що досягає свого апогею, стосується саме їх. Мешканці Врадіївки вийшли протестувати, бо знали, що в іншому разі вони стануть наступними жертвами свавілля. Мешканці Києва (дивись Харкова, Одеси, Донецька) масово не вийдуть протестувати, бо це не їхній біль. На «святошинські аргументи» можливих опонентів одразу відповім, що особисто для мене між штурмом райвідділу у Врадіївці та на Святошині – прірва. Але зараз не про це. На жаль, комусь з наших громадян не вистачає солідарності, а комусь і далекоглядності, щоб осягнути істину, проте поки спрацьовує пресловуте «моя хата з краю».

Допоки наш соратник Сергій Каплін з однодумцями проводить безпрецедентну акцію – ходу з Врадіївки на Київ, українці вже більше переймаються своєю роботою чи відпусткою, але не Врадіївкою. Народний гнів – стихія, яку дуже важко приборкати і контролювати. Ми не можемо засуджувати людей, не можемо їх силувати, суючи їм партійні прапори. Така політика залишилась в минулому і ефекту від неї нуль. Потрібна нова якість політики, яка підтримує, а не нав’язує ініціативи, яка відчуває і реагує на пориви, настрої, потреби громадян. Громадянська політика online, яка твориться тут і зараз – саме за нею майбутнє!

«Фейсбукові війні» та вибори

В останні роки спостерігається загрозлива тенденція штучного протиставлення «вуличної» політики «інтернету». Начебто інтернет є «громовідводом» для влади, користувачі випускають пару, але ніяк не допомагають боротьбі з режимом. Ті, хто дотримуються такої думки, судячи з усього, припускають лише вулично-насильницький варіант повалення влади. «Вила напоготові» – це про них. Але насправді це дуже цинічна по відношенню до власного народу позиція, бо весь ризик і відповідальність покладається на плечі громадян.

Як на мене, боротися з режимом потрібно на усіх фронтах – у парламенті та місцевих радах, у фейсбуці чи твіттері, на майданах і вулицях. І головне – на виборах. Я переконаний, що навіть найгірший політичний режим – це все ж краще за насилля і загрозу громадянської війни. Тому ніякий інший спосіб для зміни влади, окрім як здобути перемогу на виборах, не повинен бути прийнятним.

Більшість українців вже підтримують опозицію, проте цього недостатньо. Низька явка (на кшталт тієї, що була напередодні зафіксована в Севастополі) може звести всі зусилля нанівець. Тому опозиція повинна своєю постійною роботою на всіх фронтах донести до громадян тезу: «На мітинг можеш не прийти, а на дільницю – зобов’язан!».

Що робити?

Для перемоги на виборах, окрім явки, потрібно звернути увагу на ще декілька моментів. По-перше, максимальна увага до всіх процедурних умов проведення виборів. Я впевнений, що навчена гірким досвідом 2012 року опозиція не наступить на ті ж граблі і не дозволить змінювати «правила гри» (хоч спокуса відмахнутися і сказати: «Ми переможемо Януковича і в один тур» велика, але вся опозиція повинна об’єднатися навколо тези: жодних змін до виборчого законодавства!).

По-друге, не вестися на будь-які провокаційні технології розколу. Та ж Врадіївка ще раз переконливо довела, що питання дотримання прав громадянина, проблема корупції, економічна криза турбують всіх без виключення українців. Не дайте владі розіграти чергову гуманітарну карту для мобілізації своїх заляканих побрехеньками про фашистів прихильників! Як харків’янин скажу ще відвертіше: не здавайте лівий берег!

«Стара гвардія» опозиції, на жаль, нерідко грішила тим, що залишала ледь не половину України (де, на хвилинку, проживає 2/3 населення) на відкуп «регіоналам» та комуністам, зосереджуючи зусилля і концентруючи ресурси на Правобережжі. Переконаний, що нова генерація опозиційних політиків цієї помилки не повторюватиме!

І, нарешті, про ініціативу. Насправді по всіх містах і селах України вдосталь активних, ініціативних людей, з якими потрібно йти на контакт. Вони розрізнені, трохи дивакуваті, але це люди з палаючими очима. Вони – це наше, можливо, й недозріле, але все ж таки наше громадянське суспільство. Працювати з ними «за радянським зразком» планування і підзвітності неможливо, але знайти спільну мову можна без особливих зусиль, бо ми як не як однодумці.

Терпіти не можна. Боротися!

Андрій Адамович Андрій Адамович , голова Харківської міської організації партії УДАР Віталія Кличка (квітень-вересень 2013)
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram