ГлавнаяБлогиБлог Аліни Ільницької

Venceremos!

Добігає кінця 2012. Разом з ним закінчується ще один політичний сезон. Верховна Рада шостого скликання вже стала історією. Випита чарка «на прощання» колишніми народними обранцями, «обмита» перемога наступними. Все тихо й спокійно начебто в країні все гаразд і немає жодних проблем, немає економічної кризи, немає політв’язнів. Наче так і треба…Вже ніхто не пам’ятає і не збирається пригадувати чисельні фальсифікації, порушення, вкрадені перемоги на виборах та мітинги під стінами ЦВК.

Фото: EPA/UPG

Я потрапила на площу біля ЦВК в перший день зібрання і була неочікувано вражена тим, що в людей знов палають очі. Мітинг однозначно не був схожий на заходи останніх років з привозними активістами та проплаченими студентами . Гарний результат політичних сил, які назвали себе опозиційними, непроходження «мильних кульок», яким влада вкинула кістку у формі грошей, дали привід українцям знов повірити у власні сили і в те, що вони ще мають вплив на процеси, які відбуваються в їхній країні.

Заява про обнуління списків задля боротьби з витівками режиму – стала гучним вибухом та остаточним поштовхом до мобілізації люду. Можливо не всі усвідомлювали, що це означає юридично, але розуміли одне – три лідери готові об`єднатися та поступитися особистими інтересами, пожертвувати мандатами та ситим п’ятирічним життям заради інтересів народу.

Але згодом вияснилося, що лідери блефують. У їх спонсорів, які доречи в них різні, виявились зовсім інші плани. Чого і слід було очікувати – так звана опозиція погодилась на умови гри влади. Не допомогло навіть Юлине голодування, здавалося, її давно зкинули з рахунку та не помічають за розподілом нових портфелів. У свою чергу українці теж не погодились боротися за 5 округів, як пропонувалося – не той стимул і зовсім не та мотивація задля якого Україна готова була б повстати. Шкода… Політична псевдоеліта провладна і опозиційна вкотре використала свій народ.

Сейчас оппозиции предстоит зайти в парламент, принять присягу, а потом блокировать работу, добиваясь освобождения Тимошенко, добиваясь выполнения решения Высшего суда народа Украины, который большинством голосов признал: Тимошенко невиновна, никаких уголовных преступлений она не совершала.

— Юрий Луценко

Та не будемо втрачати оптимізм. Я щиро вірю в те, що український народ здатен робити сам свою історію. Можливо знайдеться багато скептиків, які посперечаються зі мною щодо цього вислову. Щоб довести свою позицію хочу пригадати події хоча б останніх десяти років української історії.

З чого починалось для України століття? 15 грудня 2000 рік – з’являється перший намет «Україна без Кучми». Не відразу вдалося скинути Кучму, який на той момент вже остаточно втратив страх та совість. Але те, що у 2004-му відбулися його перевибори і не було третього терміну, припинився «бєспрєдєл» 90-х – заслуга саме цієї акції. Тодішня влада зрозуміла – часи безкарного панування завершені, Україна не підпорядковане стадо. Особисто у мене ті часи асоціюються картиною, коли в темне приміщення зі затхлим повітрям несподівано, вибиваючи скло, вривається свіже повітря. Хазяї швидко підриваються, намагаються на деякий час тримати віконні рами, але вже пізно, скло назавжди розбите - режим тріщить по швах. А ще асоціюється з барабанами, з різнобарвністю прапорів, та з молодим польовим командиром Луценком, який водив за собою тисячні натовпи людей різних по віку, соціальному статуту, мешканців Сходу та Заходу, та абсолютно різних за ідеологічними переконаннями. У всіх була спільна ідея і спільна віра.

Шкодую тільки про одне – українці не помітили, або пробачили пасивну, боягузливу позицію майбутнього «месії» Ющенка під час цих подій. А потім був 2004-й . Був Майдан… Можна по різному ставитись до тих подій. Хоча чому по різному? Те що Україна була поділена навпіл – то є штучний продукт іноземних політтехнологів. Революція була одна на всіх – революція свідомості, на яку піднялася вже вся Україна, не залишаючи жодного байдужого. Її виграв не окремий політик, а безкінечна щирість почуттів та надія. Її виграли отакі ось вуличні ватажки. Саме за ними тоді йшов народ, саме вони були здатні перетворити натовп в революційну дієву масу.

Нажаль в майбутнє не можна зазирнути, не знали тоді українці, кого вони ведуть до державного трону. 2006- й рік - остаточно розчаровані новообраним президентом, втративши віру в позитивні зміни, українці отримали постріл в спину – прем’єра Януковича. Ющенко назавжди втрачає довіру і владу. Українці Сходу і Заходу розуміють: ними скористалися, на їх почуттях грали, їх штучно розколювали, стикали лобами, коли брат йшов на брата, батько на сина, а два політика, просто сіли і домовилися проте,як їм поділити ту нещасну Україну і сфери свого впливу.

Можливо надовго б затаївся волелюбний український дух, якби знов не Луценко, який покликав український люд самооборонятися від політиків-зрадників. Яскраво пам’ятаю початок 2007-го – в обласних центрах та крупних містах країни на місцеві майдани знов виходять тисячі небайдужих. Тисячі очей запалюються під мандрівську «Не спи, моя рідна земля!», тисячі сердець б`ються в такт з барабанним дробом, тисячі рук тягнуться привітати свого лідера, коли він без жодних коливань і охоронців сходе просто через натовп зі сцени.

А навесні була перемога – Ющенко був вимушений розігнати ту Верховну Зраду, та призначити перевибори. В результаті двом тодішнім українським гетьманам довелось поступитися частиною влади на користь тодішній українській королеві. Пройшло два роки, перебуваючи на посаді Вона працювала - працювала, та так і не напрацювала собі нормальної, дієздатної, вірної команди, яка б призвела її до перемоги у 2010-му. І ось тут вже не схотів піднятися український народ. Йому вже було байдуже… Байдуже скільки відсотків їй не вистачило – три, чи один, чи п’ять. Коли нема віри, відсотки нікого не цікавлять.

І загула біло-голуба машина, зжираючи все на своєму шляху, та підтверджуючи тезу – кожен наступний правитель гірше попереднього. Кого ж вона проголосила своїм першим ворогом? Всім відомо, хто став першим політв’язнем режиму. Хто є справжній, а не штучний. Хто єдиний здатен підняти український народ, як він робив це понад десять років. Хто є самим вільним, хоч і знаходиться в неволі, адже свобода – це свобода духу.

Сьогодні йому виповняється 48 років. З Днем народження, Юрію Віталійовичу! Тільки такі люди як Ви, здатні творити історію України. Venceremos!

Аліна Ільницька Аліна Ільницька , журналіст
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram