Нагадаємо державним мужам класику світового конституціоналізму:
“...дійсна конституція країни – це фактичне співвідношення сил, що існує в країні і писана конституція лише тоді має міцність, коли відповідає реальному співвідношенню суспільних сил”, Ф.Лассаль, або:
“Конституція здійснюється на практиці тільки тією стороною, що має найбільшу силу поза стінами парламенту”, Дж. Ст. Мілль.
Як відомо, згідно з соціологічними опитуваннями, ані влада, ані псевдо-опозиція не мають ніякої сили поза стінами парламенту.
З огляду на ці визначення сутності конституції, поважних вчених, конституціоналістів та інших потенційних учасників асамблеї пошили (вибачте) в дурні... Їм не пояснили, для чого переписувати Конституцію. Адже підготовча робота до масштабних і швидких реформаційних змін насамперед передбачає бачення інституціональних, управлінських та інформаційно-технократичних перетворень, що в перекладі на доступну мову означає - технічне завдання, ідеологія та мета прийняття нової конституції, або внесення змін до діючої.
Для всіх це сьогодні загадка, хоча ми готували відповідні документи для попередніх президентів та до президента діючого. Нажаль, розуміння Конституції як інструменту посилення особистого впливу свідчить про хуторянське мислення і повну відсутність потенції до державотворення. Як наслідок – створення допоміжного органу з функціями експертної групи і невідповідною назвою - конституційна асамблея. Можливо, в адміністрації президента не володіють юридичним понятійним апаратом (не плутати з понятійним парламентським сленгом), але в світі прийнято вважати, що конституційна асамблея, або конституційні збори є органом установчої влади, що обов’язково створюється за участі виборців, оскільки є інструментом прямої демократії. Про це, до речі, сказав один з найавторитетніших конституціоналістів Центральної та Східної Європи Володимир Шаповал.
Безліч політологів, експертів та політиків вже висловили свої критичні зауваження та відмовились працювати в такому органі. Правда, не всі заяви виглядають аргументованими та кваліфікованими. Так наприклад, паркетний опозиціонер А. Яценюк заявив, що Асамблея повинна працювати при Верховній Раді, тим самим в черговий раз продемонструвавши свою юридичну безграмотність і кон'юктурність.
В Рішенні Конституційного Суду від 11 липня 1997 року записано: ”Отже, прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття. Це підтверджується пунктом 1 статті 85 Конституції України, яка не передбачає права Верховної Ради України на прийняття Конституції України, а також статтею 156 Конституції України, згідно з якою законопроект про внесення змін до розділів, які встановлюють засади конституційного ладу в Україні, після його прийняття у Верховній Раді України має затверджуватись всеукраїнським референдумом".
Рішення від 5 жовтня 2005 року: “Чинна Конституція України прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей (преамбула Конституції України). Тобто при прийнятті 28 червня 1996 року Конституції України суверенна воля народу була опосередкована Верховною Радою України. Із нормативно-правового змісту положень частин другої, третьої статті 5 Основного Закону України, за якими народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні та народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, випливає, що народ має право приймати нову Конституцію України".
В ті часи Конституційний Суд був ще незаангажований і приймав адекватні рішення, з яких випливає, що тільки народ має право приймати нову конституцію, а не Верховна Рада чи Президент. Делегітимація законодавчих та виконавчих органів влади позбавляє їх не тільки юридичного, але й морального права торкатись Конституції України. А скликання народних конституційних зборів буде проводитись з урахуванням міжнародної практики конституціоналізму за сприяння й під контролем світових держав та визнаних демократичних інститутів.
Конституція - це занадто серйозно, щоб довіряти її політикам.