Шоста сніжка
Річі відчув під щокою щось липке. Наче він головою приліг у болото з пустиря, де Кір бився з мергом.
— Отямився? Не бійся, я тебе не скривджу, — чорноока жінка приклала йому до лоба прохолодну руку. — Мене звуть Марса. А ти з Поверхні, сонечко?
У Річі боліло вухо і трохи затерпла шия, а в голову ніби хтось напустив туману. Як-як сказала ця жінка? «Поверхні»? Чорноборці так називають людський світ? Хлопчик спромігся кивнути й підвівся, роззираючись.
Це було довге приміщення, хоча й приміщенням його не назвеш, так — печера зі стінами, вкритими брудно-зеленим мохом. Одна стіна була заґратована. Річі поторсав двері, але було зачинено. То це таки в’язниця? І, виходить, він серед в’язнів? Хлопчик роззирнувся. Крім нього, тут перебувало ще чоловік із двадцять: жінки, чоловіки, підлітки, старі й молоді — всі разом. Ці люди не носили масок і плащів, та й зброї Річі не помітив. І ще одне: на них не було червоного одягу — тільки жовті й сірі кольори.
— Мергові кізяки! Як ви можете коритися цьому негідникові?! Чуєте?! Ви, довбодзьоби з-під хвоста снігожера! — дівчина з довгим рудим волоссям злісно струсонула ґрати.
— Тихо, Ліссо… Цс-с-с… — дівчину обережно взяли під руки двоє чоловіків у сірих довгих жилетах і відвели подалі від ґрат. Лісса пручалася й посипала всіх навколо вигадливою лайкою.
— Де Кір? — Річі схопився, розштовхуючи людей навколо. Чорноока жінка жестом показала, де шукати. Кір лежав під стіною і ледь чутно стогнав крізь зуби. Врешті він перекотився по долівці й різко зірвався на ноги.
— Орос! — Рудий знову промовив слово, значення якого Річі не зрозумів. Але тепер Кіра добряче повело, тож він не договорив. Щоб не впасти, він сперся на стіну.
— З тобою все ок? — Річі підставив хлопцеві плече, і Кір вдячно на нього сперся.
— Ок-ок. Ти як… — Кір усміхнувся Річі й одразу зашипів — щелепа віддала різким болем. Хлопець обмацав підборіддя і схопився за перстень на руці. Ковзнув очима на пояс, проте даґа там не було.
— От крижня! — вилаявся Кір.
До хлопців підійшов голомозий бородань. Він мовчки схопив Кіра за правицю й задер рукав його пальта. На згині Кірового ліктя виднілося татуювання: кілька ламаних ліній, схожих на недомальовану зірку.
— Друзі, це правда! — бородань поштиво вклонився Кіру. — Викрадач повернувся!
— Пусти! — Кір висмикнув руку і поправив рукав.
— Ной каже правду. Це правда. Правда. Правда. Правда. Живий! Він живий! Викрадач… Обраний. Обраний. Обраний… — зусібіч залунали голоси. Вони чулися зі стелі, зі стін, ніби відлунювали від усіх поверхонь і передавали інформацію далі. Хвилею. А тоді повертали відповідь.
— Який ще Обраний?! І що ти такого вкрав? — Річі потягнув Кіра за рукав, але той наче завмер, стискаючи пальцями лікоть із татуюванням.
— «…Обраний пройде в Арку Серця Землі і зійдеться у двобої з вогняним велетом Ґрастарґом. Він викраде Зірку Першого Снігу. І світ чорноборців відродиться!» — процитував Ной, закотивши очі, мовби читав пророцтво, а всі кивали головами, бо чули ці слова мільйон разів. — А якщо Зірка повернеться, війни не буде!
— Тепер усе зміниться, тепер усе буде по-іншому. Ти живий, а отже ми врятовані, — шепіт оточував Річі та Кіра щільним колом.
Річі отетерів. Тобто Кір весь цей час знав, що саме він мусить усіх урятувати? То чого ж він мовчав?
Сам же Кір не надто радів тому, що він «знайшовся».
— Яка ще війна? І в сенсі «живий»? Ясно, що живий, хіба були підстави думати, що ні? — Кір наїжачився, мов кіт, якого запхали під кран із холодною водою.
— Хан розповів, що під час переговорів із мергами вони несподівано напали на вас. Весь супровід загинув, лише Ханові вдалося врятуватися. А ти, мовляв, скористався ключем і втік. Хан закрив дорогу на Поверхню і почав збирати армію проти мергів. Ми думали, ти загинув, — Марса спробувала приголубити Кіра, але той відхилився і сховав обличчя в долонях.
— Війна проти мергів… Якась крижня… — пробурмотів Кір, досі не вірячи почутому.
— Краще б він загинув, а не втік! Кавалок бруду з-під кігтя снігожера! — Лісса відтіснила Річі і стала перед Кіром. — Що ти робив на Поверхні стільки років? Мовчиш? Нема чого сказати? Я так і знала!
— Стоп, Ліссо! Ти не знаєш, що пережив цей хлопець, — Марса стиснула плече дівчини, але та вивернулася.
— А він знає, що пережила я? Марсо, коли цей зрадник утік, ми втратили все. І ти, Ною! — вона повернулася до бороданя. — Ти добре знаєш, що я права! Ви всі знаєте! Зірки немає, а без неї Кристал втрачає силу Хан закрив дорогу на Поверхню. Ми всі опинилися в клітці! І це сталося після того, як наш Імператор зрікся влади і передав її Ханові. А я ж казала, що це не до добра! Ґрастарґ викрав Зірку Першого Снігу — і це було перше знамення. А потім Обраний, що мав би повернути цю Зірку, зник. Хан добряче промив мізки нашим братам і сестрам. Він потихеньку позбувся тих, хто хоч криву думку мав проти нього. Час уже визнати, що ми глибоко в мерговій дупі!
У залі запанувала тиша. Ув’язнені прислухалися до промови Лісси, ретельно виловлюючи кожне слово. Річі здалося, що і в сусідніх камерах теж усі принишкли. Від цього було водночас і приємно, бо ж вони опинилися в центрі подій, і страшно — а що, як охорона почує і всіх їх покарає?
— Тепер усе зміниться. У Хана немає вибору. Він мусить добровільно передати владу над Кристалом істинному Імператорові… — зауважив старший чоловік із сивиною в короткому волоссі.
— О, так! Тільки ти забув крихітну деталь. Зірки немає! Не-ма-є! — Лісса прикусила губу. — І взагалі, невже ви думаєте, що після всього, що наш сонцесяйний Хан зробив, він дозволить цьому хлопчиськові забрати в нього трон? Навіть коли Обраний пройде через Арку в Серце Землі і викраде Зірку Першого Снігу у Ґрастарґа. Якщо йому стане сили…
Кір скривився. Навколо схвильовано гули чорноборці. Їхні слова нагадували бджолине дзижчання чи монотонний шурхіт лап мергів під землею. Ці звуки тисли на вуха і дратували. Знову вся увага спрямована на нього. Знову всі говорять про нього, але не з ним. Хоча він був поруч. Як тоді, у його тринадцятий день народження.
Кір наче знову опинився у минулому, коли всі вітали Викрадача, а головна зала замку була завалена подарунками, через які всі перечіплялися й мало не падали.
Від довгого стояння на одному місці й від тисняви трохи паморочилося в голові. Його перший охоронець — Ворон — здавалося, навчився спати з розплющеними очима. А друга охоронниця — Квітка — дружина Ворона, непомітно штурхала Кіра в бік.
— Хочеш, втечемо звідси? — Квітка вдала, ніби поправляє Кірові комір святкового вбрання: чорного зі срібним.
— А хіба можна? — здивувався хлопець. Квітка ще раз штурхнула Ворона, і той одразу знайшов відповідь, наче й не спав:
— Це твій день народження! Тобі вирішувати.
Вони вислизнули з зали, повної гостей, і піднялися на верхівку Зміїної гори. Ворон і Квітка всілися на краю скелі по обидва боки від Кіра. Чоловік жестом фокусника дістав шматок святкового торта — і вони їли його руками, метляючи ногами над прірвою, наче їм було по п’ять років.
— Отже… — Ворон облизав пальці від крему. — Чого б тобі хотілося?
— Угу, — кивнула, дожовуючи торт, Квітка. — У тебе є бажання?
Кір проковтнув свій шматочок. Тут, під самісіньким кам’яним небом їхнього підземного світу, де не було нікого, крім них трьох, здавалося, що не все так погано. Але одне бажання в нього все ж було. Нездійсненне.
— Я не хочу бути Обраним… — Кір задер підборіддя, щоб змусити вологу сховатися назад в очі. — Не хочу бути сам.
— Є речі, які не ми обираємо. Але… — Ворон дістав маленьку коробочку і передав її хлопцеві. У коробочці лежав срібний перстень у вигляді кігтя.
— Крижезно! — Кір надів перстень на великий палець і покрутив. Подарунок сидів, як влитий.
— Навіть якщо ми мусимо робити речі, яких не обирали, ми не мусимо при цьому були самі.
— Ти ніколи не будеш сам, — тихо додала Квітка.
Вони, його вірні охоронці, обіцяли, що він ніколи не буде сам. А потім… Кір машинально покрутив перстень. Що з ними сталося? Чому він цього не пам’ятає?
Кір потер скроні і виринув зі спогадів.
— Ніхто не знає, чи Викрадач і справді може здійснити свою місію, але я в тебе вірю, — Ной сперся на стіну біля Кіра і зазирнув хлопцеві у вічі. — Я розумію, ти боїшся. І ти, Ліссо, теж розумієш, хоч і не хочеш цього визнати.
— Не розумію! — Лісса хитнула головою, і її волосся ковзнуло по обличчю. — І ніколи не зрозумію! На його місці…
Кір випустив повітря крізь стиснуті зуби.
— Ти ніколи не була на моєму місці! Ніхто з вас ніколи не був на моєму місці! Ви не народжувалися зі знанням, що ваше життя варте тільки того, щоб віддати його в потрібний момент. Викрадач… — гірко видихнув Кір і повторив зі зневагою: — Обраний! Викрасти Кристал у найлютішого вогняного велета — легко! Віддати своє життя за нього — ще легше! Ніхто й ніколи не питав у мене, чого хочу я сам. Я завжди мав робити те, що сказано. Виконувати пророцтво. Я знаю, що мусив це зробити і зрештою зроблю. Але ніхто з вас не має права мене судити поки ви не були мною. Ніхто!
Кір затремтів і з’їхав по стіні на долівку, втиснувши голову в коліна. Річі присів поруч та обійняв себе за плечі. Він уже бачив таке. Коли хтось жертвує собою заради інших. Але навіть так, навіть коли в усіх інших усе добре, це здавалося страшенно несправедливим. Несправедливо! Річі хлюпнув носом. Це ж не фільм, якому потрібен драматичний фінал. Невже не можна вигадати інший спосіб?
— Охолонь, — Ной поклав Кірові руку на плече. Під вагою його величезної долоні Кірові плечі зіщулилися. Тепер Річі ясно побачив: перед ним — не набагато старший за нього хлопець. — Ніхто тебе не судить. По цей бік клітки зібралися ті, хто тебе підтримує.
— Чорноборці не можуть нікому заподіяти зла, — озвалася Марса. Вона ніби міркувала вголос про щось своє. — Але Ханові вдалося задурити голови тим із нас, хто втомився чекати на здійснення пророцтва. Якщо раніше хоча б Ворон і Квітка протистояли Ханові, то тепер ніхто не наважується піти всупереч його наказам.
Ворон. Квітка. У голові Річі з’явився туманний образ, наче він щось знав і от-от пригадає. Але хоч скільки він напружував мозок, пам’ять відмовлялася відкривати відповіді.
— Мої охоронці! Вони теж… — Кір не договорив, наче в нього пропав голос. Наче знав, що почує у відповідь.
Ной похитав головою. Губи в Кіра затремтіли, і хлопець стиснув їх у таку вузьку нитку, що вони й зовсім заховалися на обличчі. Ной притулив пальці до губ, а тоді — до серця:
— Мені шкода…