Після оприлюднення рішення Конституційного Суду у цій справі всі сподівання на професійність, незалежність та врешті-решт здоровий глузд суддів єдиного органу конституційної юрисдикції помножились на нуль - оскільки такого «креативного» тлумачення положень Основного Закону важко було очікувати.
На думку суддів Конституційного Суду України, які «застосували» системний, логічний і цільовий спосіб тлумачення «Верховна Рада України може передбачити в Регламенті Верховної Ради України можливість прийняття законопроекту про внесення змін до Конституції України як закону на пізнійшій черговій сесії Верховної Ради України». Простіше кажучи, голосувати за проект закону про внесення змін до Конституції України можна на будь-якій черговій сесії ВРУ, яка має місце пізніше за часом після тієї сесії, на якій відбулось його попереднє схвалення. Тобто наступна чергова сесія після другої – це не третя, як вважалось донедавна, а, можливо, четверта, або й дев’ята, як вже вийде, головне, щоб вона відбулась пізніше у часі.
Такі висновки Конституційного Суду України, аж ніяк не грунтуються на системному, логічному та цільовому способах тлумачення норм Основного Закону.
Адже в Конституції України поняття «наступний» застосовується не лише в ст. 155, приписи якої і стали предметом тлумачення, але і в інших нормах. Наприклад, у ст. 96 Основного Закону передбачено, що «Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожного року подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік». Переслідуючи таку логіку суддів Конституційного Суду України можна зробити висновок, що Кабінет Міністрів України може 15 вересня 2016 року подати на розгляд Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет не на 2017 рік, а на 2018 рік, оскільки цей рік також, цілком справедливо, буде вважатися пізнішим у часі, по відношенню до 15 вересня 2016 року.
В контексті понять системності і послідовності, варто зазначити, що усі процесуальні кодекси України вимагають від судів загальної юрисдикції дотримуватися принципу єдності судової практики, оскільки ухвалювати за аналогічних обставин різні рішення – недопустимо і несправедливо. Шкода, що такого принципу не передбачено в Законі України «Про Конституційний Суд України». Адже норми Основного Закону, щодо яких цей Суд дав тлумачення у своєму рішенні від 15.03.2016 у справі № 1-21/2016 вже досліджувались ним раніше і його висновки були абсолютні інші, а саме у рішенні від 17 жовтня 2002 року у справі №1-6/2002 Конституційний Суд України зазначив, що «питання про внесення змін до Конституції України має бути розглянуте і вирішене на двох чергових сесіях Верховної Ради України послідовно». Таким чином, у 2002 році судді Конституційного Суду України вважали, що проект про внесення змін до Основного Закону має бути ухвалений на наступній саме за номером сесії ВРУ.
У своєму рішення щодо тлумачення поняття «наступна чергова сесія», яке міститься у ст. 155 Основного Закону, Конституційний Суд України зробив ще один висновок, про який його і не питали – пояснив і зміст ст. 158, відповідно до якої «законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту».
Конституційний Суд з цього приводу зазначив таке: «якщо законопроект про внесення змін до Конституції України був попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, але не розглядався Верховною Радою України на її черговій сесії, то на нього не поширюється вказане положення ст. 158 Основного Закону України». Із такого пояснення вбачається, що включення законопроекту про внесення змін до Конституції України до порядку денного сесії ВРУ, прийняття постанови про направлення його до Конституційного Суду України для отримання висновку, попереднє схвалення законопроекту після повернення його із таким висновком – це все не розгляд законопроекту. Розглядом вважається лише остання стадія - винесення його на остаточне голосування після попереднього схвалення.
Таке пояснення виглядає вкрай дивним, адже ні в кого не викликає сумнівів, що до розгляду законопроекту включається і етап його прийняття за основу, і етап голосування за нього в цілому як закону. Аналогічна ситуація мала б бути і з проектом закону про внесення змін до Конституції України...мала б бути, проте Конституційний Суд, застосовуючи лише йому відомі методи тлумачення, вирішив по-іншому.
І на завершення варто зазначити, що такі рішення Конституційного Суду України свідчать лише про одне – в Україні немає незалежної судової гілки влади, яка здатна самостійно приймати рішення, керуючись при цьому принципом верхованства права і духом закону. «Платон мій друг, однак істина дорожча», на жаль, не про суддів Конституційного Суду України, які підтримали рішення у справі про офіційне тлумачення поняття «наступна чергова сесія».