По обіді постріли потроху вщухли, лише де інде було чутно далекі глухі бахи арти. Це не страшно, це вже не по нас. Наш польовий шпиталь ми розташували в центральному невеличкому чотирикімнатному домі та погребі, що стояв окремо у метрах ста, оскільки кімнат на всіх поранених було замало.
Всі наші важкопоранені стабілізовані, втратили двох. Їх завернули у простирадла та винесли на літню веранду. Полоненого пораненого російського десантника, якого розвідники притягли дві години тому, вдалось відкачати, але без переливання крові на одному фізрозчині навряд чи дотягне.
Пробіг між важких, позбирав телефони рідних. Навіщо не кажу, всі розуміють для чого, всі пишуть. В такій антисанітарії поява гангрени, проблема невідворотня, питання лише "коли?"
Мобільного зв'язку майже немає - глушать тварі, але інколи у самому темному кутку на горищі нашого дому-шпиталю з'являється одна поділка на мобілці і є можливість відправити пакет з декількох СМСок. Прошу Реактора, який часто навідується до пораненого Еста та має нерозряджену мобілку, набрати повідомлення й тобі, моя Мала. Рукавички останні, в запеклій крові, тому сам набрати не зможу, якщо зняти - фіг натягну цілими.
Треба щось несумне і щоб було зрозуміло від кого, що живий.
"Жив здоров - пасу коров" диктую я текст повідомлення і твій телефон, єдиний який знав напам'ять. Багато б віддав щоб почути твій голос.
Реактор здивовано дивиться на мене, наче намагається визначити наявність контузії, мав би звикнути до моїх шуток-прибауток ще в учебці. Посміхаюся йому у відповідь. Зрозумівши що я в адекваті - пішов відправляти.
Що тут дивного? Живий, здоровий... це головне...."пасу коров" - сільським пейзажем мабуть нівіяло веселу риму. Мабуть зрозумієш, мабуть зрадієш, мабуть...
Підійшов Дід з підрозділу "Купол". Поранена долоня лівої руки, але ж бачу, що перемотував сам.
- Док, треба комусь до росіян сходити. Гал з ними перемовини веде, по рації передав, що вони вимагають лікаря, для поранених, кажуть свого в них нема.
- Комусь... Добре сходимо, чому б не сходити. - награної безшабашності вистачає лише на пару фраз.
- До кого підійти?- перепитую в Діда.
- Гал у полі стоїть на нейтралці, чекає.
- Ок. Зараз знайдемо того Когось. А з рукою що трапилось? Чому не показував?
- Та в мене по мєлочі, не хотів вас відволікати.
- Плюс.
"Плюююс... Сходити... Яцик вже сходив, на ті перемовини. Забрали і з кінцями. Танкіст ходив за двохсотими - вбили" - це я вже сам до себе. "Кого ж я відправлю? Дівчат - ні. Міхтей - за доктора не прокатить. Тєрапєвт - йому знову може кришу зірвати... ну от і добре. Залишаюсь тільки я. Командиру Чубу було б доповісти, але ж хтозна де вони втрьох зараз воюють. От і ладушкі... Сходю кудись до когось"
Заходячи у дім-шпиталь, з напускною веселістю знімаю перчатки, вигружаю з карманів усе "зайве". Залишаю у кишені брюк під аптечкою серед бинтів гранату ргдшку. Якщо там будуть казачкі або чеченці в полон не піду. Від використаного бинту відриваю собі довгий білий шматок, щоб був без крові та бруду.
Мері з Міхтеєм змінюють пов'язку Камазу. В нього знову кровить.
- Мері, ти за головну. Я трохи відійду. Гал викликав.
- Добре, тільки не довго. - відповідає тендітна й зовсім мала дівчина. Вона сконцентрована, зараз головне зупинити кровотечу. Є ціль і це надає їй сили.
Виходити на вулицю без автомата якось дивно й незвично, наче щось забув. Його реально не вистачає. Проходжу повз наші пости, зморені хлопці вже почали окопуватись. Впевнено крокую до одинокої фігури Гала. Вже майже підійшовши до нього, чую за спиною крик Лавра.
- Док! Ти куди?! Дооок…
«Бляха, засвітився. Як прийду, то мабуть від Чуба отримаю на горіхи, що не доповів. Було б добре… як прийду»
Роблю вигляд, що не чую Лавра, і впевнено, наскільки це можливо по ріллі, підходжу до Гала. Він стоїть посеред поля без зброї, немолодий дядько років під п’ятдесят, явно з офіцерською виправкою, без зброї, в руках лише рація. Один з небагатьох офіцерів батальйону, кому пощастило вижити за останні тижні.
Цікаво скільки на нас зараз стволів направлено?
• Док, ти хіба ж лікар?
• Ну такоє… Лікар чи ні, а подивитись точно зможу.
• Тоді слухай. Треба підійти до першого їх окопу, вони прямо на пів-другої від мене, бачиш? між двома деревами та кущами, - вказує очами напрям Гал, не піднімаючи рук - вони винесуть туди своїх трьохсотих, кажуть що у них є один наш, також поранений, може й віддадуть.
Мовчки прямую за орієнтиром, лише кивнувши у відповідь. Сили відповідати вже немає.
Дивний сьогодні день, ще й не весь вийшов, а вже стільки трапилось. Комусь на все життя б вистачило. Йти по перепаханому полю досить незручно. Відійшовши від Гала метрів на двадцять, піднімаю руки догори і прямую до окопів росіян. Навалюється депресняк, вперше за сьогодні. Так враження, що всі депресивні кров'яні клітини були зібрані у долоні і піднявши руки я їх розігнав по усьому тілу. Спочатку гаряча хвиля наче накочується в голову, потім плечі й спина, останні ноги… Навіть просто йти стало важко, кожен крок роблю через силу.
Починаю помічати речі які здавалися несуттєвими. Глибоке блакитне небо. Запах гарі змішаний з ароматом ріллі понівеченої траками ворожої техніки поля. Незвична тиша.
Підняті руки миттєво мліють і йти стає ще важче. Але зупинятися не можна.
Шкіра ніг починає нестерпно зудіти в тих місцях де брюки просочені запеклою кров’ю поранених, тобто майже вся.
Ото цікаво, чи у всіх так воно зудить, чи то особиста нова алергія? Може мені ще й профнепридатність хто випише?
Блін, і білий прапорець забув. Мабуть в кишеню за ним вже лізти не варто.
Здолавши поле, зупиняюся на дорозі в двадцяти метрах від ворожого окопу. Назустріч виходять двоє. Один з них явно офіцер.
- Доктор?
- Да.
Обшукують геть не професійно, але на прицілі тримають впевнено, один одному не заважають.
- Руки можно опустить?
- Опускай, но не дергайся. Сейчас наших принесут.
На край бруствера виносять дві пари носилок. Обидва важкі але при свідомості, у формі російскої армії. Нашого не принесли, мабуть збрехали. Значить й не відпустять... попандос. Добре що хоч армійці.
Дістаю к нижнього карману штанини аптечку та починаю огляд. В очі відразу впадає інша техніка бинтування та замотування поранених кінцівок у додаткові шматки тканин, ще совєтського зразку. Навіщо ці простирадла їм? Один явно вже не жилець, без реанімації не витягне і до ранку, другий хоча важкий, але стабільний.
- Им что-то кололи? - питаю у солдатів.
- Противошокое дали, больше нечего, наши доктора отстали от колонны, обломались по дороге… суки…
- Ну что я могу сказать? Все сделали правильно. Рецепт выписывать не буду. Первому, как минимум, нужно срочное переливание, второго просто в больницу надо везти, чем скорее тем лучше. Ближайшая ваша в Харцызске. Мы туда всем местным рекомендовали ехать, если они от эвакуации отказывались.
Кажу з напускною недбалістю, яка в мої уяві притаманна усім лікарям районих полікліник.
- Ну я пойду? Или у вас еще кто-то есть?
- Может им уколоть еще чего надо, док? - питає геть молодий хлопець, що притягнув ноші. Він явно нервує більше за всіх, метушиться поряд з пораненим товарищем.
"Да вижеве твій дружбан. А той що проруч - вже навряд" - подумки заспокоюю я його.
Трохи тримаю паузу.
- Та можно и уколоть... но у нас же ничего не осталось вашими стараниями, - відказую наче й ні до кого, дивлячись собі під ноги.
Зараз кмітливий пацієнт на прийомі у лікарні вже все б збагнув й поліз у кишеню за грошима. Знову пауза.
- Тут ваш один в доме крайнем канает. Мы знаем, что он там, но в дом не заходим. Там бабка местная вокруг него скачет...
А ось хто у них за старшого. Підіймаю очі вже до нього.
- Так бы сразу и сказал.
З аптечки дістаю дві склянки з цефтріаксоном, розводжу ампульною водою, обійдуться без лідокаіну, його вже майже нема. Добряче трушу ампули, перевіряю на світло. Не поспішаю. Колю через одяг та засовую пусті ампули у кишені «пацієнтів».
- В больничке обязательно покажете ампулы принимающему врачу.
Міряю пульс кожному, задоволено киваю наче сам до себе.
Чомусь згадую старий анекдот про лікаря, який не встиг застати пацієнта живим, та запитав у рідних чи спітнів він перед смертю. Йому відповіли, що так, трохи спітнів. "Це дуууже добре... дуже..." - сказав доктор та пішов додому.
Мабуть росіяни цей гумор не сприймуть, залишу його при собі.
Звертаюсь до їх старшого.
- Теперь тут все ок. Пошли за моим.
По дорозі, щоб не думати про ствол конвоїра направлений у спину, почав рахувати: цефтріаксон гривень 15 коштує у аптеці, разом з водою і шприцем - 25, на двох - полтіннік. Дивна ціна за життя людини.
Я зміг забрати нашого пораненого не відразу, його стан був занадто важкий, для того щоб тягти самому на руках. Вже пораненого хлопця, з позивним Полтава, під час розстрілу колони у полі переїхав російский бмд. Врятував його добрий бронік, та сира земля. Перебинтував, оглядаючи поранення та замінюючи свіжими бинтами пов’язки бабці, які вона наробила із порваної несвіжої постільної білизни. Довелося повертатися за ношами. У пам'ять запав очманілий погляд російського солдата, коли я переступивши через їх окоп, зі словами: "я за насилками. сейчас вернусь" - попрямував до наших позицій, навпростець, через нейтралку вже не піднімаючи рук.
Допомогти донести взявся зовсім молодий хлопець родом з Донецька на псевдо Казимір, якого знав ще з учєбки, але той шлях я вже робив на повному автопілоті, геть не пам'ятаю його.
Повернувшись, ноші передав першому ж бійцю на нашій території. Сил вистачило лише дійти до першої хати, розтрощеної танковими пострілами. Привалився до стіни закрив очі.
Знову тихо, незвично тихо.
До речі, Мері просила недовго, а я звалив на години півтори.
Треба бігти.
Потроху піднявся. Пішов.
Автор: Сергій Міщенко, батальйон «Донбас»
Матеріал створено в соціальному проекті “Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО”. http://voiceofwar.org/ Проект реалізується ГО “Інтерньюз-Україна” та Міжнародною організацією “Internews” за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади та Міжнародного фонду “Відродження”.