ГлавнаяБлогиБлог Вадима Васильчука

100 років Акту Злуки – тримаймося за руки

Цього року з друзями провели на мосту Патона в Києві водинадцяте Живий Ланцюг Соборності без жодної партійної або іншої символіки, лише з прапорами України. Сама ідея в 2008-му і виникла, як спротив пістрявості політичних партій, які, борючись за свій електорат, шукали, що роз’єднує нас, українців, у нашій багатобарвності, чим ми відмінні між собою, проживаючи в тому чи іншому адміністративному регіоні країни. З однодумцями тоді визначилися, що всім нам в державі слід усвідомити: День Соборності України є надзвичайною історичною нашою цінністю, святкування цього Дня має бути надихаючим, цікавим, животворним, а не заформалізованим. То ж ми зробили уже традицією щорічно в обрамленні українських прапорів відмічати Акт Злуки на мосту Патона у вигляді Живого Ланцюга Соборності. Таким чином символічно продовжуємо ту безпрецедентну акцію, що відбулася 1990 року, коли люди взялися за руки та створили безперервний ланцюг від Львова до Києва, на знак вшанування подій першої Української революції, демонструючи єдність східних і західних земель України. Ми, однодумці, розуміли тоді, що нам не під силу організовувати святкування цього важливого Дня Злуки в масштабах всієї країни, то ми і обрали святкування у формі «живого» ланцюга між берегами славного Дніпра, символічно об’єднуючи береги ріки на реальному мості Патона душевним мостом єднання наших рук і сердець, сценічно відтворюючи тепер уже сторічної давності подію проголошення Акта Злуки між Українською Народною Республікою і Західноукраїнською Народною Республікою. Цим ми щорічно нагадуємо у вирі радісних облич єднального «живого» моста, що українці єдині, що це самі українці об’єдналися в одну державу в 1919 році, а не Сталін нам приніс це об’єднання, чи комуністична партія нас ощасливила, як було вписано у підручниках з історії в радянські часи.

Фото: надане Вадимом Васильчуком

Цього року наш захід був приурочений круглій даті – 100-річчю проголошення Акта Злуки. Вважаємо, що за всі одинадцять років проведення Живого Ланцюга Соборності на мосту Патона в цьому році зібралося людей найбільшою кількістю – хто підраховує, що нас було більше тисячі, хто – біля двох тисяч людей. Понад 1000 людей було точно. Це понад півтора кілометра на відстань, не всі люди стояли по одному в ряду. Але кількості людей вистачало на півтора кілометра, людей, які, тримаючись за руки і тримаючи українські синьо-жовті прапори, об’єднували обидва береги Дніпра.

Оскільки акцію ми проводимо вже багато років, то є напрацьовані певні речі. Інколи важко кожного разу щось нове привнести, якусь родзинку, але ми стараємось. Минулого року, на 10-річчя нашої акції і 100-річчя створення УНР, сюрпризом на заході був броньовик «Петлюра», який нагадував про історичний час Української Народної Республіки. Цьогоріч, на 100-річчя Акта Злуки, ми організували своєрідні такі свічки, які простиралися до неба – блакитно-жовті дими. Свічки в тих тонах, в яких є наш прапор. І, уже традиційно, запалювали ми свічки пам’яті, пам’яті про тих, хто загинув за нашу одну, єдину, соборну Україну. Запалювати свічки пам’яті ми почали з 2014-го. Тоді був Майдан. Після диктаторських законів Януковича ми з командою розуміли, що буде дуже важко зробити цю акцію, оскільки люди бояться, нам заборонили збиратись. Паралельно на Європейській тривало «вогнехреще». Тривала боротьба з силовиками. Ми вирішили, що мусимо все одно провести акцію Живого Ланцюга Соборності на мосту Патона для того, щоб продемонструвати, що не боїмося цих диктаторських законів. Що цінність Соборності України є більшою, ніж ті безглузді закони на той момент, які забороняли нам збиратися разом.

І, на жаль, під час проведення акції до Дня Злуки ми дізналися, що є перші убиті на Майдані. Цей День Соборності був скраплений кров’ю перших Героїв Небесної Сотні, кров’ю наших побратимів вірменина Сергія Нігояна та білоруса Михайла Жизневського, які впали від куль «Беркуту», віддали своє життя за нашу свободу. Потім стало відомо, що в цей же день знайшли тіло ще одного Героя Небесної Сотні львів’янина Юрія Вербицького, зі слідами тортур, в околицях одного із селищ Бориспільського району Київської області. Юрія викрали з офтальмологічного відділення Жовтневої лікарні в Києві і жорстоко закатували 21 січня 2014-го. Починаючи з 2014-го, хвилиною мовчання кожного року на акції Злуки ми вшановуємо пам’ять про всіх, хто віддав своє життя за Соборну Україну. Російсько-українська війна не закінчилася, вона продовжує збирати кровавий свій «урожай». Ми не маємо права забувати тих, хто виборював і виборює можливість нашого єднання. Маємо пам’ятати, щоб цінувати.

Завжди приємно бачити знайомі обличчя, людей, які вже роками з нами. Бачив на цьогорічному заході знайомого фотографа, який займається велоспортом, робив велопробіг, нам допомагав, він і досі з нами… Зустрів Могилянців, які з нами з часу перших акцій. Для них це стало також традицією. Зустрів хлопця, якого я знаю, і був здивований, що, виявляється, на одній із наших акцій Живого Ланцюга Соборності він познайомився з дівчиною, а згодом з нею одружився. Ми, як з’ясувалося, не лише об’єднуємо береги, але і люди, завдячуючи нашій акції, поєднують свої долі, утворилася нова сім’я. Приємно було бачити людей різного віку – поважного, дорослих, молодь, навіть маленьких дітей. Важливим є об’єднувати покоління. В чергове бачимо, що ми не є різними, як нам намагаються нав’язати. Ми є різноманітними. Але ми – єдині.

Щорічно проводимо конкурс розмальованих облич в кольори українського прапора. Досі пам’ятаю, як на одному із заходів, в одного хлопчини досить майстерно був намальований в національних тонах на обличчі і на голові трипільський горщик. Цього року теж порадували учасники заходу своєю творчістю. Були визначені переможці конкурсу розмальованих облич масовою підтримкою учасників заходу. Призи в різні роки ми вручали різні, але вже увійшло в традицію дарувати переможцям конкурсу книги про події двадцятих років минулого століття, про часи, коли 22 січня 1918-го відбулася незалежна Українська Народна Республіка і коли 22 січня 1919 року був проголошений Акт Злуки між Українською Народною Республікою і Західноукраїнською Народною Республікою, створеною 13 листопада 2018-го. А ще ми даруємо переможцям конкурсу українські прапори, пошиті переселенцями з Криму і Донбасу. На прапорах вказано, що саме переселенці їх пошили. Після подій на Майдані, анексії Криму і початку російсько-української війни на Донбасі ми познайомилися з надзвичайними людьми, з дуже гарним колективом волонтерів-переселенців, які тут, на підконтрольній Україні землі, шили українські прапори. То і ми вирішили дарувати конкурсантам прапори від переселенців. Це теж дуже символічно.

Я щиро радію з того, що поступово ми всі в загальному змінилися в баченні ставлення до цього особливого для нас свята. Щасливий, що засоби масової інформації нам стають в поміч, нас підтримують. Коли вони транслюють подію, коли показують, що святкувати єдність можна разом яскраво і цікаво, то таким чином в унісон відгукуються інші міста, відгукуються навіть в інших країнах українці, вони творять подібні акції там, де живуть за кордоном. Це тільки підкреслює важливість такого святкування, тримаючись за руки. Це дає можливість ще більше радіти з того, що наша ідея шириться, що ми на правильному шляху.

Сьогодні і держава підтримує ці урочистості в такому ключі, як ми це започаткували. А саме, відбулося загальне розуміння, що важливим є показувати, реконструювати події саме 1919-го року. Як це тоді було. Значуще, що синьо-жовтий прапор є тим об’єднавчим прапором, або тими кольорами, які дають нам можливість зшивати нашу країну, відчувати, що вона є єдиною. Важливим є те, що змінилося сприйняття цього Дня, що це свято є насправді великим. Люди радіють єднанню. 2014-й рік додав до нашого часу трохи болючого нам, але, як не гірко це усвідомлювати, та розуміння Цінності Єдності почало особливо ширитися через біль. Ми втрачаємо своїх громадян, які гинуть, ми втрачаємо громадян, які, на жаль, живуть на окупованій території. Ми розуміємо, що не такі вже були в нас і розбіжності, одначе ними змогли скористатися, і ми маємо той стан, який зараз – у нас війна.

Я щиро вірю, що, не зважаючи ні на що, саме святкування Дня Соборності є одним із надважливих тих свят, які об’єднують нашу країну, на рівні зі святами Покрови 14 жовтня (чотирма святами в один день: Днем Покрови Пресвятої Богородиці, Днем Заснування Української Повстанської армії, Днем українського козацтва та Днем захисника України) та Дня Незалежності України 24 серпня. Це одне із таких свят. Особливо через те, що наші противники, вороги, недоброзичливці завжди намагались сказати, що ми різні. Що ми роз’єднані. Що ми не вміємо бути разом. Що ми різного роду, племені. Саме цей День є тим Днем, коли ми продемонстрували всім і собі в першу чергу, що ми – єдині, незважаючи на те, що століттями були в різних імперіях. Та й після розпаду Радянського Союзу не надто ми були разом. Нас завжди намагались поділити, особливо під час виборів, на східняків, західняків, на Захід і Схід, на тих, хто більше з Росією, а хто більше з Європою. А ми якраз в День Злуки кажемо: ні, не це важливо, це різні погляди, а ми при різних уподобаннях складаємо одну країну, єдину, соборну, неподільну.

Вадим Васильчук Вадим Васильчук , Депутат Київради
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram