Спочатку, після таємничого візиту в Батумі до грузинського філантропа Бідзіни Іванішвілі, президент без особливих коментарів позбавив Саакашвілі українського громадянства. І з надзвичайно сумнівних і спірних причин. Дуже вже нагально і жорстко. Можливо, він тільки виконав вимогу Іванішвілі відплатити Міхо старим боргом. У 2011 році Мінюст Грузії лишив найбагатшого грузина громадянства яким він знехтував, ставши підданим Франції. Але рівно через рік справедливий Саакашвілі повернув його Іванішвілі після припинення ним французького.
Такий крок Порошенка став повною несподіванкою. Бо саме він запросив Міхо із командою реформаторів в Україну і заявив для всього світу, про свою давню і щиру дружбу з ним. Виглядає так, що Саакашвілі, як би ми не напружували дедукцію разом із індукцією, принесли на заклання його ворогам. Бо він ще й персональний непрощений ворог Путіна, а Іванішвілі, в 2011 році із статками 5.5 млрд.$, займав 25 місце серед 200 найбагатших росіян, володіючи, за даними Guardian, ще й крупним пакетом акцій Газпрому.
Причина цього можливо виглядає надто конспірологічною але іншої придумати складно.
Петро Порошенко цієї осені піар-гастролями по Україні почав екстремально переобиратися на другий термін. Реальної політичної опозиції в нього немає. Поки що ніхто не наважується виступити із альтернативною стратегією розвитку України. Заважає війна з Росією і процес розпаду української державності. Вся державна система, включаючи силовиків і неміряні фінанси, помножені на легальну корупцію, вже зорієнтовані на його перемогу. Політтехнологи звично осідлали коней і розганяють щодня легіони ботів, тролів, фейкові новини та пропагандистські хештеги, стерилізуючи мізки соціально залежних від влади виборців.
Петру Олексійовичу для нового етапу перемовин з Владіміром Владіміровичем потрібен інший, і незаангажований посередник. Бо існуючі, найшвидше, стрімко втрачають довіру, оскільки працюють якщо не на себе, то на Юлію Володимирівну. Вона відсиділа в тюрмі Януковича і за Путіна, який, разом із Меркель, не зміг її захистити від розправи донецьких. Іванішвілі ідеально підходить на цю роль, зберігаючи довіру в Кремлі і ненавидячи спільно Міхо Ніколазовича.
Саме Путін, як і в 2014 році, буде визначати легітимність наступної каденції президента Порошенка. Тоді для цього потрібно було відкинути Будапештський меморандум і різко змінити «женевський формат», де Росія була прямою переговірною стороною воєнного конфлікту з Україною, за що й були введені основні санкції, на «нормандсько-мінський», де визнано світом стороною вже внутрішнього громадянського конфлікту стали бойовики-терористи. Москва, разом із Берліном і Парижем, взяли на себе миротворчу місію посередників і гарантів, юридично і політично закріпивши війну «низької інтенсивності» на Сході України і вивели Крим за межі прямої дискусії. Посол РФ Зурабов прибув на урочисту інавгурацію нового глави держави революційного Майдану.
Команда президента прекрасно розуміє, що Захід не буде прямо і рішуче втручатись у боротьбу за перше владне крісло України. Як це було в 2004 і 2014 роках. Путін, який з високою вірогідністю знову обереться в березні 2018 року президентом, неодмінно буде і досить рішуче, розглядаючи Україну як вагому частину системи національних інтересів Росії. ЄС найбільше зацікавлений німецько-французьким лідерством в глибокій заморозці воєнного конфлікту в Україні і відновленні геополітичної співпраці з Росією на тлі глибокої еволюційної кризи Євроунії. Через швидке розширення, принципово різні прискорення внутрішніх реформ, надмірну бюрократизацію політичних процесів і відродження, як і захисних імунітетів, націоналізму окремих суб’єктів Лісабонської угоди, що погрожує новими «брексітами». При тому, що саме завдяки антиросійським санкціям ЄС виросла в геополітичного гіганта, який спроможний виписувати порядок денний світу, вийшовши із-за спини Вашингтона. США важко перетравлюють Дональда Трампа, який, попри важкі підозри, вперто продовжує шлях до власного імпічменту за неприпустиму любов до Путіна і нового перезавантаження стратегічних відносин з Кремлем. Той поволі тіснить Вашингтон із ключових геополітичних площадок в Арабському Світі, Східній Європі, районах Північного Льодовитого океану і навіть, в Латинській Америці (Венесуела), розчистивши Китаю шлях в Південно-Східну Азію.
Якщо з Путіним вдасться домовитись про мирне завершення воєнної агресії Росії проти України, то серйозних складнощів за задумами політтехнологів Банкової, не буде із другою перемогою Порошенка. Рівень суспільної довіри до нього, який коливається в жорстких рамках статистичної похибки, їх особливо не хвилює. Все телебачення, основні ЗМІ, абсолютно більша частина журналістів, різномастих «політ експертів і активістів» вже дружньо щодня «окучують» електорат, промиваючи йому мізки до стерильної чистоти.
Знайдений вихід і із темного «Мінського тупика». Втаємничено готується і узгоджується із основними контрагентами закон про реінтеграцію Донбасу, головним завданням якого має стати закріплення як міжнародного суб’єкта ОРДЛО і перетворення лінії тимчасового розмежування в новий кордон з РФ та новоутвореними воєнними автономіями разом із федеральним округом РФ Кримом. Посередником в цьому процесі знову виступає Німеччина в особах Шредера-Габріеля-Штайнмайєра, які спираються на крупний німецький капітал. Для надання цьому процесу міжнародної легітимності і віри українців в його справедливість і єдиноможливість, бо інакше широкомасштабна війна із десятикратно переважаючою силою Росії, розігрується сцена із миротворцями ООН. Її автору, Петру Порошенку, несподівано і блискуче вдалося переконати непримирливого антагоніста такої ідеї Путіна в її майже повній підтримці. Для цього російська делегація навіть зареєструвала попереду Києва проект резолюції в РБ ООН. Почувши критику про несправедливість розміщення миротворців тільки на лінії розмежування, Владімір Путін негайно, притиснутий логікою Києва, погодився на їх розміщення на всій території ОРДЛО. Правда, виключно для розміщення ОБСЄ. Під контролем якої і будуть відбуватись легітимні вибори на Донбасі. Врешті, в строгій відповідності до Мінська-2.
Який блискучий план! ЄС негайно скасовує найбільш дратівливі антипутінські санкції і сутньо пом’якшує ті, які заважають двосторонній співпраці про що в останні дні твердить німецький МЗС. Путін спокійно і велично обирається. Майже царем. Європа видихає з полегшенням, спостерігаючи відведення російських танків, «Іскандерів» і тактичної ядерної зброї від своїх кордонів. Американці, змінивши Трампа, займуться відновленням США як зовнішньої імперії, для продовження прогресу виключно глобальним лідером. Світ поступово буде шукати дорогу із нової холодної війни, до зубів озброївшись новітніми засобами вбивств і руйнацій. Україна продовжить існування під якимось ефемерними, типа «Мінська», зовнішніми гарантіями як держава з неповним обмеженим суверенітетом. Порядок денний її існування буде надавати Москва, використовуючи тліючий порох Донбасу, внутрішні протистояння, невдоволення та страх українців. Ними, нарощуючи поліцейсько-фіскальні методи, будуть правити кланово-олігархічні сім’ї, які пристосували тотальну корупцію для легітимної політики.
І Ви запитаєте, при чому тут Міхо?
В тій чи іншій мірі подібні сценарії є частиною історичних еволюцій перехідних держав, або таких, що ледве виникли. Як Україна. Справа в тому, що в них, в силу об’єктивних історичних процесів, одночасно діють дві групи законів: створених пануючою владою в своїх інтересах, які породжують неминучі і тяглі соціально-політичні конфлікти, і революційних, які покликані до життя цими конфліктами і протиріччями. На відміну від перших, наслідки яких можуть бути прогнозованими, другі не піддаються ніяким розрахункам, діють асиметрично, часто витікаючи із підсвідомості. Тому, вони неочевидні, не мають здебільшого прямої загрози.
Арабську Весну на Півночі Африки – Магрибі запустило самоспалення 17 грудня 2010 року в Тунісі власника невеличкого овочевого бізнесу після сутички з поліцією Мухамеда Буазізі. Через місяць, місцевий президент Зіна-Аль Бен Алі втік в Саудівську Аравію. Революція блискавично інфікувала Ємен, Бахрейн, повернула на Північ і поглинула Єгипет, на Схід – в Сирію де перетворилась в довгу, криваву громадянську січ. Не було очевидних лідерів і вони виростали на барикадах. Її двигуном був «гнів населення» яке вибухнуло насильством, помстою, радикалізмом. Як і в Україні режими цих країн тривало вчилися використовувати фактор страху, постійної загрози як, чи не єдиного, способу підтримки своєї легітимності перед «неминучим приходом радикальних ісламістів». Виборці і світ боявся, що і вивільнило закони революції із летаргічного сну простих людей. Натомість укріпленню спільних цінностей, створення реальних справедливих правил співжиття навколо держави, правлячі клани будували «сімейні підприємства держави національної безпеки». Для захисту авторитарних, клієнт-патронських корупційних режимів. Використовуючи популізм, страх, поліцейські утиски на тлі безкінечних заяв про економічну модернізацію.
Шкода Міхо. Збудувавши після глибокого занепаду модерну європейську Грузію, програвши війну Путіну, зраджений друзями і ворогами, підданий остракізму лютими опонентами за його жорстокість і непоступливість, позбавлений етнічного громадянства, він був обманутий і в Україні. Надійними, як йому вірилось, друзями і соратниками. Загнаний в кут. Без ясного майбутнього. Між професором в університеті з голландським паспортом і пусковим гачком чергової революції в Україні. Він обрав друге. Стати буревієм для влади, яка навіть не допускає думки про будь-який діалог, попавши в пастку взаємного цугцванга – з двох сторін, вже здається, немає нейтральних ходів і кожен крок буде тільки погіршувати ситуацію, все дужче і дужче натискуючи на спусковий гачок революції. Нею інфіковано з 2004 і 2014 років достатня кількість пассіонаріїв, революціонерів, волонтерів і добровольців.
Вся західна преса дуже критично сприйняла дії президента, правоохоронних органів і заяви їх керівників. З симпатією і співчуттям до Міхо. Франціско Пауліно Ерменехільдо Теодуло Франко Баамонде – «Друзям – все, ворогам – закон». Саме цю стратегію зараз послідовно реалізує влада проти всіх незгодних, використовуючи перехід Міхо і її опонентів державного кордону, який вона злочинно покинула на Сході України і перенесла фактично на її внутрішню територію. На тлі глибокої криміналізації суспільного життя, публічних розстрілів, підривів журналістів, активістів, добровольців АТО, волонтерів і особистих ворогів Путіна та Кадирова, безкарності кривавого режиму Януковича за масові вбивства мирних людей на Майдані і державного перевороту. Все разом понижує реальну легітимність влади до рівня неможливості виконувати нею свої публічні функції, робить її зручним матеріалом для революції.
Вона завжди відбувається несподівано.