Не забудьмо про українців!

Крокуючи 24 листопада київськими вулицями від Тараса Шевченка, Хрещатиком і до Європейської площі, я весь час спостерігав за людом, що бурхливим потоком плинув з усіх вуличок, скверів на головну площу України.

Фото: EPA/UPG

Людей було справді багато, більше бачив лише у листопаді 2004 року. Уважно вдивлявся в обличчя, очі людей. Смутку стало більше, ніж тоді. В очах роздуми і віра. Йшло дуже багато людей середнього і старшого віку. Зграйки безтурботної молоді, студентства шугали між рядами демонстрантів з прапорами України, Євросоюзу, різних партій. Найбільш задерикуваті – свободівці. На їх обличчях часто намальована якась рішучість і намагання кудись бігти, щось робити, кидати, руйнувати. Та попри все в колоні всі мирні і шанобливі, ввічливі одне до одного.

Бачу багато дотепних саморобних плакатиків, гострих і влучних, образливих і злих щодо владців. Люди весело читають, коментують.

Дивлюся навкруги – є серед маніфестантів й заможні, але більшість не дуже. Вікуваті чоловіки, старенькі бабусі, молоді сім’ї, чоловіки з натрудженими руками, радісне студентство – всі хочуть змін. Молодь за Європу, за безвізовий режим, за рівне ставлення до себе на Заході. Бізнес хоче співпрацювати з європейцями, вільно пересуватись. А бабусі і дідусі, роботяги, багато інтелігенції хочуть просто пристойного життя. Сподіваються, що вступ в Євросоюз чи хоч Асоціація з ним поліпшить їхнє бідування. Досвідчені розуміють, що рух до Європи убезпечить країну від адмінресурсу, свавілля силовиків, захистить демократію. Влада має дещо інші цілі – убезпечити свої статки, захиститись від царя північної сусідки. Про все це йде мова, киплять пристрасті, гудить весь Хрещатик.

Часто вигукують – слава Україні! Хтось кричить – банду геть! Хтось хоче бачити бандитів на нарах, закликає йти в Європу! Народ підтримує, відгукується, сміється …

Прийшли на Євромайдан. Людей – десятки тисяч, навіть на пагорбах Первомайського парку сидять. Та стоять кілька тисяч. Думаю, що сотні півтори тисяч людей зібралось. Більшість – кияни.

Почалися виступи. Кожна політсила гне своєї. Всі хочуть євроінтеграції, відставки прем’єра, імпічменту. Лають північну сусідку, Путіна… До трибуни не підступитись. Опозиція вдає ніби боїться владних провокацій, але, певно, не дуже довіряє і простому люду. Ще не те щось скажуть!

Нардепи від опозиції у нас, на жаль, такі ж «серйозні» і недоступні, як і влада. Пихи в них чимало. Та з часом, думаю, це зникне. Бо з людьми треба говорити не тільки з трибуни і телеекранів, а й наживо.

Бачу із реплік сусідів, коротких обговорень, що багато хто з присутніх не чують головного – а як зміниться життя. Чи відсторонять олігархів від влади, чи знову вони будуть правити в уряді, парламенті.

Людей цікавить, чи зміниться радикально політика. Чи повернемо державі енергетику і сировинні ресурси. Адже ми насправді багаті, у нас більше 5% світових запасів корисних копалин, а населення – лише 0,8%. Чому ж самі бідніші в Європі? Чи наповнюватимуть бюджет базові галузі, монополісти (олігархічний бізнес), чи будуть так і далі дерти шкуру з дрібного і середнього бізнесу та найманих працівників. Якою буде зарплата, чи складатиме вона третину у ВВП, як нині, чи стане на рівні 67%, як у Європейських країнах. Закон про оплату праці котрий рік в шухлядах парламенту лежить. Розумію, що це не так просто, адже реформа оплати праці боляче вдарить по кишені великого бізнесу. Звідси і пенсії зразу будуть більш пристойними, поліпшиться стан хворих, пільговиків, бюджетників. Не випадково ж німецькі соціал-демократи поставили вимогу Ангелі Меркель, що ключем до урядової коаліції є встановлення мінімальної оплати праці у Німеччині. А ми про що чуємо у Шустера та його «собачих боях»?

Мало, на жаль, говорять на осінніх Євромайданах про охорону здоров’я, освіту, науку, мораль і культуру. Не випадково новий Закон «Про вищу освіту», якого так чекає студентство і викладачі, більше п’яти років не приймається в парламенті. Нікому це не треба. А треба ж Україні! Чи матимуть діти доступ до вишів, спортивних секцій, гуртків, чи знову за все плати і плати! Коли вузи отримають омріяну автономію?

Оратори закликають, критикують, ганьблять владців, люди на Майдані аплодують, а мені думається – чи не залишиться все як є? Вимирання народу, корупція, безсовісні суди і міліція, принижені вчителі і лікарі, ображені на життя ветерани і інваліди, обдурені багато раз діти війни, голодні студенти і діти в садках і школах, напівзруйновані студентські гуртожитки і обдерті навчальні корпуси, розбиті дороги і занедбані під’їзди, забур’янені села і пусті цехи підприємств. Все це можна зробити лише змінивши політичний курс в країні, змінивши для початку цю владу. Багато цього хочуть і на Сході і на Заході. Але є острах – а що далі?

Тому вважаю, що на Євромайдан треба йти з чесним словом, з доброю програмою, підбирати людей, професіоналів, молодь, здатних до роботи, не жадних, відповідальних.Якщо всього цього не зробимо, не накреслимо чіткого плану дій, то і вступивши в Євросоюз, дай Боже, через рік-два знову будемо проводити Майдани вже проти європейських правил, за вихід із Євросоюзу і т.і. Бо ніхто за нас нашу роботу не зробить. Тож мусимо не втрачати голову і тверезий розум.

Чи зміниться все в Україні врешті-решт на краще? Думаю, що обов’язково зміниться, але не саме по собі. Крім гасел за Європу треба говорити про назрілі-перезрілі революційні кроки в самій Україні, в кожному її куточку. Кожна громада мусить ставати господарем свого села чи міста. І тільки працею тяжкою і чесними правилами станемо на ноги. Іншого не буде. Про подолання несправедливості, про шляхи вирішення означених і не згаданих проблем треба говорити. Хто все це зробить, здійснить? Ми з Вами! Других та інших просто немає! Тож мусимо пам’ятати – Європа Європою, а за простих українців, за людей не треба забувати!

Станислав Николаенко Станислав Николаенко , Ректор Национального университета биоресурсов и природопользования Украины (НУБиП)
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram