1. Економічне ослаблення монополістів. Недопущення конкуренції, привласнення ренти, бюджетні дотації перестали генерувати прибуток. Компанії, існуванню яких завжди «раділа» та максимально сприяла держава, такі як ДТЕК, МХП, Інтерпайп пройшли через дефолт або вперше за довгий час показують збитки.
2. Запит на справедливість, хай навіть показну, щодо великої приватизації завжди був сильним. І останні 10 років нічого не змінили крім одного. Наразі маємо президента, який понад усе прагне сподобатися людям. Більше, ніж будь-хто з його попередників. А його минула тісна залежність від олігархів якраз посилює бажання покінчити з цим, а не пригнічує його. Таких випадків в історії безліч.
3. Позиція США. Нинішнє загострення з РФ вимагатиме пильної уваги та втручання адміністрації Байдена. Причому скоріш за все не епізодично, а протягом всієї каденції. Вливати ресурси та вимушено приділяти Україні багато часу без вирішення проблеми токсичного впливу великого бізнесу на державу - це нонсенс. Таку розкіш навіть Штати не можуть дозволити. А незгасаючий вже 7 років інтерес до екстрадиції Фірташа та кроки щодо Коломойського лише підтверджують це.
І якщо президент Зеленський зважиться піти до кінця, то має вирішити 5 задач. Бо без цього заяви залишаються лише заявами і ширмою для чергового перерозподілу ринку.
1. Вплив ТВ.
Телебачення в наших політичних реаліях стало зброєю масового враження. Вона використовується в акурат при будь-якій спробі змінити існуючий розклад. Не має значення що це. Державні активи, зловживання монопольним становищем або податкові пільги. Клавіша «ПУСК» буде натиснута. Саме тому українські ЗМІ по різним оцінкам щороку дотуються на $120-150 млн. А медіа стало фундаментом для української олігократії.
Наразі видно 3 інструменти вирішення цієї проблеми. Перші два: встановлення цензури з санкціями та викуп на правильного власника. Це повторенням російського сценарію, який є небажаним в наших реаліях. А от на третій, який полягає в законодавчому обмеженні приватних дотацій ЗМІ, варто більш детально подивитися. Це наслідування Фінансового Fair Play, яке ініціювало УЄФА. Ліміти на дотації з боку власників, обмеження рекламних контрактів з пов’язаними особами, недопустимість значного перебільшення витрат над доходами допомогло запобігти диктатурі великих клубів. І як наслідок дало змогу розвиватися малим футбольним командам. Все це дуже схоже з проблематикою українських медіа, які давно перестали жити по доходам. А це, в свою чергу, не дає можливості розвиватися професійній журналістиці. Бо в нинішній моделі важливим є охоплення аудиторії шлаком, а не якісна подача інформації. І це давно варто припинити в інтересах як журналістів, так і суспільства з державою.
2. Тіньові гроші в владних коридорах.
Рано чи пізно кожному міністру, нардепу, керівнику регулятора приходить в голову питання «як далі жити на офіційну зарплату». Іншими словами, без вирішення питання легального фінансового забезпечення топ управлінців, неможливо казати про розділення політики та бізнесу. Тут навіть питання не в олігархах, воно значно ширше. І зрозуміло, це не панацея, а лише можливість вилікуватися від раку корупційних грошей в владних коридорах.
При цьому, реалізувати цей пункт значно легше ніж розділ про медіа. Бо достатньо почати з правлячої коаліції. В парламенті починається все. Як зло так і добро. А жоден з олігархів не дозволив би собі фінансово колоти групи нардепів монобільшості, не отримавши попередньо добро від команди президента.
Тому, замінивши токсичні гроші олігархів на легальні державні кошти, можна сподіватися на іншу якість в законодавчій, регуляторній та, що принципово важливо, в кадровій політиці держави. Плата за вирішення цієї проблеми - це популярність президента. Але по-іншому сподіватися на зміни марно.
3. Створення дієвого антимонопольного органу.
Є проста українська схема: сформувати монополію => підняти ціни => отримати надприбутки => з них фінансувати владу, опозицію, медіа задля збереження існуючого розкладу. Саме тому, кожна монополія, як правило, має представників в парламенті, уряді, регуляторах та свій медіа-ресурс. Все це викривляє конкуренцію та робить нашу економіку не ефективною. Якби до формування Антимонопольного комітету України була б така ж увага, як до НАБУ, то всі українці вже б жили в зовсім іншій країні. Важко знайти те, на що не може вплинути цей орган. Бо тарифи, еквайрінг, будівельні матеріали, паливо, харчові продукти, публічні закупівлі та дозвіл на придбання будь-якого великого об’єкту в Україні - це лише частина з широких повноважень. Тому, без формування дієвого, незалежного та ефективного АМКУ, неможливо казати про перемогу над олігократією. Перебудова існуючого органу займе 2-3 роки, але по-іншому ніяк.
4. Руку геть від державних активів.
В нудних фінансових звітах державних компаній набагато більше корупції ніж в будь-якому популярному телевізійному розслідуванні. Є пряма залежність між зношеними коліями, збитками УЗ та прибутковістю великих вантажоперевізників. Між постійними мільярдними збитками Одеського припортового заводу та мільярдними прибутками новоявлених постачальників газу на підприємство. Між рекордними збитками ДПЗКУ та призначенням профільних міністрів. Те саме стосується балансів державних банків, по яким можна писати історію становлення сучасних «хазяїв життя». Про Енергоатом чи Держрезерв навіть не варто згадувати.
Рівновіддаленість фінансово-промислових груп від державних компаній є запорукою побудови нової України. Це абсолютно досяжна задача, бо так було зразу після виграшу Зеленського на виборах 2019 року. Адекватний менеджмент, ринкові відносини та понятійна домовленість про неприпустимість доїння держактивів може дати потрібний результат. Питання лише за бажанням та відсутністю страху боротьби з нинішніми прилипалами.
5. Сплата повноцінних податків.
Схема «політична лояльність в обмін на бізнес преференції» найбільше відображена в Податковому кодексі. З продажу жодного великого українського активу не сплачено повноцінних податків. Легалізовано схеми оптимізації для обраних, що дозволять з мільярду прибутку платити лише декілька мільйонів податку. Інколи доходило до смішного, коли в Люксембурзі чи Кіпрі податки на дивіденди отримані в Україні більше, ніж податки, заплачені в нашій державі. Про занижені рентні платежі годі говорити.
При цьому з податковою дубинкою треба бути максимально обережним. Саме тому цей пункт написано останнім. Бо великий бізнес наближений до влади є одночасно найбільшими інвесторами в Україну. І якщо місцевий бізнес наляканий та не інвестує, то чому іноземці мають сюди ринутися? А без нових інвестицій неможливо побудувати якісну, привабливу для проживання Україну.
Одночасно з цим, при чіткій волі президента, внесення потрібних змін до Податкового кодексу це один пленарний тиждень. Тому цей сильний та швидкий батіг може бути тим самим інструментом, який дозволить реалізувати 4 вищеописані задачі.
Впровадження в життя цих 5 пунктів потребуватиме філігранної роботи. Готовність вийти з теплої ванни; постійна комунікації з суспільством; протидія агресивному ТВ, яке ще вчора було солодко-лояльним; дисципліна серед президентської команди, що підсіла на фінансову крапельницю великого бізнесу, все це мала частина внутрішніх викликів. При цьому нинішній баланс суспільних настроїв, зовнішньополітичної кон’юнктури та слабкості олігархів найкращий момент для реалізації цього плану. І саме тому варто почати прямо зараз.
P.S.В цій статті поняття олігарх – людина, що обмінює політичний супровід в вигляді фінансової, медійної, організаційної підтримки діючої влади на великі бізнес преференції. Це значно ширше ніж список Forbes, бо в тому числі включає тіньові бізнеси так їх покровителів - представників влади.
В нагоді може стати парадоксальна річ. Відділення великого бізнесу та влади, є вигідним не лише для України загалом, а й для бізнесменів зокрема. Бо старі практики перестали приносити кошти, відсутність правил не дозволить нащадкам втримати нинішні імперії, а сумарні статки першої 10-ки українського Forbes принизливо менше ніж денне коливання багатства Ілона Маска. Хоча 10 років тому все було навпаки.