10 із 23 підприємств з підпорядкування Міністерства культури, що планують приватизувати, належать до циркової галузі. Приватизувати МЕРТ збирається не тільки Національний цирк України у м. Києві. У список потрапили також цирки у Кривому розі, Дніпрі, Львові, Харкові, Запоріжжі та Одесі. Крім того, на приватизацію мають піти ДП "Українська творча дирекція з підготовки циркових атракціонів та номерів", ДП "Дирекція пересувних циркових колективів України" та ДП "Державна циркова компанія України".
У світі більшість цирків мають приватну форму власності. Наприклад, відомий та успішний цирк Дю Солей. Державну форму власності на цирки зазвичай можна знайти у країнах, що були чи є соціалістичними (Україна, Угорщина, Китай, Куба, Росія, Албанія, Туркменістан). Звісно, існують винятки: The bitte-sized circus, який перебуває у власності міста Канбери (Австралія). Проте майже всі держави з ринковою економікою не мають цирків у державній власності.
Це означає, що на цирковій діяльності можна гарно заробляти і без державної підтримки. Тому приватизація має дати поштовх до розвитку Національного цирку України. Утім, є ризик, що діяльність підприємства буде змінена і суспільство отримає не той результат, який очікувало. Якщо держава хоче убезпечити себе від цього ризику, збереження циркової діяльності підприємства має стати одним із критеріїв приватизації.
Читайте такжеДворец спорта, цирк и ботсад Гришко перешли от государства Киеву
Київський оперний театр, так само як і решту державних театрів МЕРТ планує лишити у державній власності. Таке рішення Міністерства також відповідає світовій практиці.
З оперними театрами світова практика протилежна цирковій: більшість оперних театрів у світі належать державам або муніципалітетам. Серед них, наприклад, державна Віденська опера або муніципальна Сіднейська опера. Проте у США та Канаді поширені й приватні оперні театри: Бостонська опера або Опера Ательєр у Торонто. Утім на інших континентах практика інакша.
Зі звичайними театрами ситуація у світі схожа. Вони є приватними у США, Канаді та Великій Британії (хоча й можуть одержувати фінансування від держави, особливо у Британській та Канадській моделі), однак у країнах Європейського союзу існують як державні (або муніципальні), так і приватні театри. Річ у тім, що мати сталий репертуар із класичними творами для театрів (та інших мистецьких колективів) є комерційно невигідним із точки зору приватного власника, однак деякі держави вважають за потрібне надати своїм громадянам доступ до класичного мистецтва. Тому так звані «репертуарні театри» зазвичай перебувають у державній власності. На противагу їм існують театри, які ставлять сучасні, не класичні твори і можуть конкурувати на ринку. Утім державна власність не означає, що держава утримує театри повністю. Скажімо, у Хорватії державні театри на 62% фінансуються державою (приватні – на 37%), і мають самоокупність 23% (приватні – 44%), залучаючи решту фондів із приватних пожертв, спонсорів та інших ресурсів.
Серед інших підприємств у галузі культури МЕРТ планує залишити у державній власності 8 музичних колективів (оркестри, хорові капели та ін.). Загалом європейський підхід тут частково збігається. У ЄС деякі з музичних колективів перебувають у державній (муніципальній) власності, мають стале державне фінансування, але повинні виконувати встановлені державою показники. Наприклад, у Чехії є 9 муніципальних оркестрів і 6 оркестрів у вигляді неприбуткових державних організацій. Але для одержання фінансування з Міністерства культури вони мають виконувати мінімум 60 концертів на рік та мати самоокупність мінімум 15%. Тобто держпідтримка оркестрів та музичних колективів – поширена практика, якщо це те мистецтво, яке має намір просувати держава.
Утім, на державних підприємствах у галузі культури існує кричуща проблема корпоративного управління. Якщо її не адресувати, то держава і надалі буде підтримувати неефективні культурні заклади, які не реалізовують державну культурну політику повною мірою. Наприклад, Оксана Линів, головна диригентка опери та філармонійного оркестру м. Грац коментує ситуацію з українськими держаними оркестрами так: «Мені здається, що зараз українські оркестри не є на найкращому рівні. (…) В нас тут не є достатньо відкрите конкурентне поле діяльності, щоби кожен музикант, який отримує місце в оркестрі відчував, що на його місце дихають у потилицю і він повинен постійно розвиватися. Ще існує багато пережитків Радянського союзу. Ще є дуже багато ставок, які були дані на нескінченну кількість років. Що в нас і добре і погано: в нас не йдуть люди на пенсію. З одного боку в соціальному плані це добре, бо це для людей якась копійка. (…) Але скажімо, в Німеччині це є певна гарантія контролю та якості, тому що з певним віком ти не можеш ні дня довше працювати. Ти влаштовуєш прощальну вечірку і (…) на твоє місце повинні прийти молоді. І таким чином відбувається постійне оновлення колективу на конкурсній основі, що дозволяє тримати планку якості. (…) Коли люди критично і професійно до всього підійдуть, тоді піде публіка і з’являться меценати».
Корпоративне управління у галузі культури дійсно поширене за кордоном. Наприклад, в уже згаданій Сіднейській опері є Рада директорів (The Trust), яка відповідає за якість роботи менеджменту. Кожен із членів Ради призначається за поданням міністра на 3 роки (не більше трьох термінів). Принаймні двоє членів Ради повинні мати досвід у мистецтві. Рада має комітети, які консультують її з різних напрямів роботи театру (Комітет аудиту і ризику, Комітет із питань будівлі та спадщини, Комітет із питань досвіду відвідувачів театру). Також уряд штату періодично проводить аудит діяльності театру і Ради директорів.
Отже, плани МЕРТу з приватизації цирку та державної власності на театри й оркестри є виправданими. Така політика цілком відповідає світовій практиці. Водночас система менеджменту у закладах культури, що залишаться у державній власності, має бути вдосконалена, а ефективність роботи цих закладів – підвищена.