ГлавнаяБлогиБлог Ніни Сергієнко

22 роки на «Молодості»

Так, саме 22! Бо рівно стільки років я відвідую кінофестиваль "Молодість", не пропустивши жодного. Для мене всі ці роки "Молодість" є справжнім святом, як би пафосно це не звучало. Тому що кожен раз це і нові знайомства, і зустріч з старими друзями, і, звісно ж, нові відкриття в сфері кіна.

Пресс-конференция с Ренатой Литвиновой, "Молодость"
Фото: Архив Нины Сергиенко
Пресс-конференция с Ренатой Литвиновой, "Молодость"

Пам’ять - річ досить вибіркова, тому деякі події вже затуманилися з часом, а деякі залишись яскравою картинкою, яка з разу по раз виринає з неї назовні. Такими яскравими подіями для мене назавжди залишаться: ретроспектива Дерека Джармена, яку майже всю показували в Синьому залі Будинку кіна, де люди сиділи на бильцях крісел, в проходах, і навіть дивилися фільми лежачи перед екраном; приїзд Яна Кергхофа в 1997 році, який на той час вже полишив Йоханнесбурґ та оселився в Амстердамі (його стрічки про радикальні перформанси залишаться в моїй пам’яті назавжди); перегляд дебютної стрічки Петра Луцика "Околиця", "Червоний карлик" Івана Ле Муена; приїзд Жака Оссанґа зі своїм "десантом", який складався з музикантів «Messagero Killer Boy», Леоса Каракса з Гійомом Депард’є, І нещодавній дебют Лесі Мацько з фільмом про Тимура Новікова.

Отже, я потрапила на "Молодість» у 1993 році. Це був мій перший подібний фестиваль.

Стосовно режисерів, які мали подальшу успішну долю в кінематографі – Том Тиквер і Франсуа Озон дебютували у 1994 році.

Дуже гарно пам’ятаю фільм литовського режисера про перепоховання його співвітчизників, які знайшли свою смерть в ГУЛазі та на поселеннях в Сибіру. Яка важкість була на серці від побаченого! Це  дуже важливе для мене кіно. В той час я зрозуміла, що "Молодість" для мене - не тільки прийти насолодитися кіном, відпочити etc. Є ще й пізнавальна складова цього фестивалю. Тому що, дізнавшися щось через кіно, ти починаєш досліджувати цю тему, щоб розширити  власний кут зору на якусь проблему.

І все одно, найбільш важливою подією того року для мене стала ретроспектива Дерека Джармена. Бо я тоді не так відвідувала конкурсні покази, як всілякі ретроспективи. Років через два-три мені більш цікавими стали саме конкурсні фільми. Особливо короткий метр. Це були такі загальні вподобання глядачів. Всі вважали, що треба дивитись короткий метр, тому що це точно ти ніде більше не побачиш.

Дуже змінився фестиваль з того часу, як він з'явився у моєму житті. Він набув іншого формату. Він начебто і виріс та наразі більше схожий на таку собі поважну даму бальзаківського віку. Вже немає точок, де б стикалися митці і глядачі. Залишився лише холл кінотеатру "Киів" і вечірки, на які теж не кожен може потрапити. Раніше, коли був корабель, люди могли ночами говорити про кіно, і не тільки. З тим самим Ґаспаром Ное ( його останній фільм «Кохання 3D» зараз вийшов в прокат в Україні) ми мали розмову і він був тоді трішки засмучений, бо всі дуже різко висловились проти його фільму «Один проти всіх» на прес-конференціі. А мені, навпаки, його дебют дуже сподобався.  Згодом він показав нам "Незворотність", який був теж на "Молодості" в одній із програм. Півзалу вийшло, і мені було дуже прикро, бо я стовідсотково знала, що жорстокі сцени, показані в фільмі, зняті не заради того, аби шокувати глядача, а щоб донести якийсь дуже важливий меседж, що ми і бачимо у фінальній сцені. Пройшли роки, в моєму житті з’явилися фільми латиноамериканських режисерів, які теж вирізняються дещо тваринною сексуальністю і неабиякими сценами жорстокості. І зовсім випадково я звернула увагу на походження Ґаспара Ное. Він був для мене людиною з Франції. Потім, коли я переглянула декілька радикальних за формою і змістом фільмів з Латинської Америки, такі як "Високосний рік" Майкла Роува, "Битва на небесах" Карлоса Рейґадаса, минулорічний "Я залишуся з тобою", я зрозуміла нарешті, що «голос крові» накладає відбиток  на стилістику кіно. Адже Ґаспар Ное походить з Аргентини! І тут всі пазли склалися. Мені прийшло розуміння, що у режисерів з Латинськоі Америки абсолютно відмінна від європейських режисерів кіномова. В принципі, як і література.

Багато було грузинського кіна, короткометражок, які відповідали добрим, старим часам, коли грузини знімали комедійні короткометражні фільми, знані по всій території колишньго Совецького союзу. Знаменита школа була представлена. Потім серед грузинів почали превалювати серйозні теми. А вся публіка чекала приколів. Часи були дуже важкі. В дев’яностих, хто пам’ятає, грошей було обмаль навіть на харчування. Тому перші фестивалі були віддушиною, яка дозволяла істотно розрядити цю гнітючу атмосферу. "Молодість" досить успішно з цим справлялася. Потім виняйняли корабель і фестиваль переїхав, забуяло таке нічне, тусовочне, молодіжне життя. Дуже полюбляли європейці приїздити, вони мріяли потрапити на цей фестиваль. Дуже переймалися, щоб взяти в ньому участь. Тому що про атмосферу на "Молодості" ходили легенди у свій час. І мені це розповідали багато хто з режисерів, з якими ми знайомились.

Пьотр Луцик (1960-2000) мене найбільше вразив з гостей. Ми з ним проговорили години дві на кораблі. І мені страшенно  прикро було дізнатися, що він помер досить скоро, більше не знявши нічого у великому кіно, окрім "Околиці". Тому що за дві години ерканного часу він став мені як рідна людина. Настільки він був безпосередній, простий. Пьотр дивувався оцінкам журналістів і кінознавців, які задавали питання і висловлювались на прес-конференціі. Каже, що люди часом за оцим своїм фахом не помічають, що все набагато простіше в його художньму висловлюванні. Він назвав свій фільм «малобюджетним епосом». Такий само безпосередній і юний, з гарним почуттям гумору був Олексій Герман-молодший. І я б ніколи не подумала, що ця сміхотлива людина зніме потім такий серйозний фільм як "Останній потяг". Він, звичайно, син свого батька, але всеодно виробив свою кіномову. І "Гарпастум" це підтвердив, і "Паперовий солдат". Різні розмови ходять про його останній фільм,  але незаважаючи на це, для мене він дуже близька за світоглядом людина.

Леос Каракс виглядав людиною з натовпу. Якби не знали, що це знаний кінорежисер, то б його на вулиці не помітили. Наскільки ж він був простим в спілкуванні! І дуже здивувався, що тут його фільми знають краще, ніж у Франціі. Ми теж досить довго з ним проговорили. Це було в той рік, коли він представляв "Полу Х" з Ґійомом Депард'є (1971-2008). Я вважаю, що це величезна втрата, що Ґійома зараз немає. Він показав себе як дуже потужний актор. 

Ніколи не забуду "Версаль" Шоллера. Адже на зйомки в цьому фільмі актор погодився, тому що той віддзеркалював спосіб життя, який вів Ґійом.  "Версаль" – це дуже потужне кіновисловлювання, але кінцівка, як на мене, непотрібна, притягнута за вуха, вважаю, що справжній фінал фільму - це коли герой Ґійома закриває хвіртку і йде внікуди.

Кадр из фильма "Версаль"
Кадр из фильма "Версаль"

Варто згадати бельгійського режисера Івана Ле Муена, чергову роботу якого ми знову подивимось цього року. Він вже колись приїздив на «Молодість» і залишив по собі приємні спогади. Фанні Ардан під час свого перебування у Києві вкотре довела нам, що вона не просто актриса чи зірка, а справжня кінодіва, яких у світовому кінематографі можна перерахувати на пальцях однієї руки. Харизматичний Тоні Гатліф був  "свій" у спілкуванні чи, наприклад, Лордан Зафранович. Для мене була справжнім відкриттям його особистість і його кіно.

1997 і 1998 роки були особливо цікавими для мене: Пьотр Луцик, "Один проти всіх" Ное, " Червоний карлик" Ле Муена, документальний фільм "Голоси" Андрія Осіпова, який отримав Гран-прі. Багато було в той рік фільмів, які прозвучали у світі. "Голос Бергмана" Гуннара Бергдала, з яким ми спілкувалися і який зняв розкішний фільм "Голос Людмили" про Чорнобиль. Прикро, що в нас досі ніхто не зміг зняти щось подібне, не через загальний контекст трагедії, а через окремі людські долі…  Хіба Мирослав Слабошпицький зняв потужне кіно «Ядерні відходи», але то не документальне кіно.

Іранський фільм "Поет сміття" Мохаммада Ахмеді - це просто шедевр. Його показкували тоді, коли "Молодість" була в "Баттерфляї". Пам'ятаю своє враження від "Острова" Кім Кі Дука, який першим з його фільмів побачила.

Не завжди є змога регулярно відвідувати кінотеатри, а "Молодість" люблю за те, що тут така насиченість в програмі, що ти за 10 днів переглядаєш фільмів, вражень від яких вистачає на цілий рік. Я добре пам'ятаю розкішну ретроспективу Мельєс . Але є і те, що залишається особливим. Це приїзд Влада Мамишева-Монро (1969-2013) з Африкою і фільм про Тимура Новікова. Тепер у мене є улюблена тусовка. Це "Нові художники" і все, що під егідою Новікова відбувалось наприкінці 80-х у Петербурзі.

Гортаєш каталоги попередніх фестивалів і одразу випливають якісь враження. От «Mockingbird», - який це фільм Джої Танмер, який співпрацював з «Animal Сollective»! І знімав для них кліпи. Живе цей британський режисер неподалік знаменитого саду, який Джармен зафільмував у своєму фільмі. Вплив Джармена відчутний, звичайно. Це короткометражка, яка лишиться зі мною назавжди.

На жаль є і сумна складова, бо за ці роки втрачаєш справжніх друзів, які стали такими близькими тобі саме через любов до кіна. Не можу не згадати Галину Копанєву, Гаррі Кунцева, які були, не зважаючи на вік, завжди молодими і були справжньою душею фестивалю. Дуже прикро, що вже ніколи не приїде до Києва феєричний Владік Мамишев-Монро, і Пьотр Луцик, Геннадій Сідоров вже ніколи не знімуть своїх наступних фільмів …

Фільми «Молодості», які мене найбільше вразили:

  • «Діти чавунних богів» (1993, реж. Тамаш Тот)
  • «Співачка Жозефіна та мишачий народ» (1994, реж. Сергій Маслобойщиков)
  • «Червоний карлик» (1998, реж. Іван Ле Муен)
  • «Околиця» (1998, реж. Пьотр Луцик)
  • «Голоси» (1997, док. реж. Андрєй Осіпов)
  • «Відколи Отар поїхав» (2003, реж . Джулі Бертучеллі)
  • «Go West» (2005, реж. Ахмед Імамович)
  • «Морське узбережжя. Сутінки» (2000, реж. Андреас Фесош)
  • «Голешово» (2008, док. к/м, реж. Іліан Мєтєв)
  • «Рене» (2008, к/м, реж. Тобіас Ноєль)
  • «Слідство» (2008, к/м, реж. Атіла Гігор)
  • «Монотонність» (2007, реж. Юріс Поскус)
  • «Холтрейн» (2006, реж. Флоріан Ґааґ)
  • «Деяким дням варто розквасити пику» (1997, к/м  реж. Алан Бейжель)
  • «Експрес, експрес» (1996, реж. Ігор Штерк)
  • «Мавпи взимку» (2006, реж. Мілена Андонова)
  • «Поет сміття» (2006, реж. Мохаммед Ахмеді)
  • «Mockingbird» ( 2005, к/м, реж. Джої Танмер)
  • «Помин» (2013, к/м, реж. Ірина Цілик)
  • «Такі красиві люди» (2013, реж. Дмитро Мойсеєв)
  • «Акації» (2011, реж. Пабло Джорджеллі)
  • «Вулкан» (2011, реж. Рунар Рунарссон)
  • «Пісні з тундри» (2009, к/м реж. Александер Берман)
  • «Наша прекрасна природа» (2009, анімація к/м реж. Томер Ешед)
  • «Дівчинка» (2009, реж. Тіцца Кові і Райнер Фріммель)
  • «Вовчок» (2009, реж. Васілій Сігарєв)
  • ”Бог грає на саксофоні, диявол – на скрипці” (2004, к/м реж. Александра Гулеа)
  • «Пагорб» (2013, к/м реж. Анка Паунеску)
  • «Той берег» (2009, реж. Ґеоргій Овашвілі)
  • «Я залишуся з тобою» (2014, реж. Артеміо Нарро)
  • «Тувалу» (1999, реж. Вайт Гелмер)
  • «Лист до Америки» (1999, к/м реж. Кіра Муратова)
  • «Старі» (2003, реж. Геннадій Сідоров)
  • «Хто такий Тимур?» (2009, док. к/м реж. Леся Мацько)
  • «Fucking Amal» (1999, реж. Лукас Мудіссон)
  • «В твоїх руках» (2004, реж. Аннет К. Олесен)
  • «Балада про Дженезіса і Леді Джей” (2011, док. реж. Марі Лозьє)
Ніна Сергієнко Ніна Сергієнко , Кіноман, член товариства охорони птахів
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram