Двадцять третього березня 2017 року, в центрі Києва, посеред білого дня був вбитий громадянин України Денис Вороненков. Колишній депутат Держдуми РФ, політик, борець з міжнародною корупцією отримав громадянство України в грудні минулого року. Разом із дружиною, відомою оперною співачкою Марією Максаковою він зробив усвідомлений вибір у своєму житті. Більше того, Денис став одним з ключових свідків у справі про держзраду екс-президента України Віктора Януковича. Причому зробив це в ініціативному порядку. Про те, що колишній нардеп Держдуми дав свідчення ГПУ, громадськості стало відомо із публічної заяви Генерального прокурора Юрія Луценка. Ця інформація, щоправда, без прізвища, теж була оприлюднена в ініціативному порядку. Саме ці свідчення, вже очевидно, і стали вирішальним моментом у прийнятті сценарно-геостратегічного рішення про його вбивство.
Незадовго до цієї трагічної події, в одному з інтерв’ю, Вороненков поділився побоюваннями, що його можуть викрасти спецслужби Кремля чи навіть вбити. Така думка, як на мене, спадала не лише йому. Але належного комплексу спеціальної охорони особливо важливого свідка після оприлюднення навіть опосередкованої інформації про нього, як про свідка у справі про держзраду Януковича, він не отримав.
Дев’ятого жовтня 2017 року Генеральний прокурор України Юрій Луценко оприлюднив інформацію про розкриття цього вбивства та поділився з громадськістю деталями розслідування.
За його словами, замовником вбивства Вороненкова є громадянин Росії Володимир Тюрін. Це відома фігура в російському кримінальному світі і досить публічна особа в РФ. Серед його контактів чимало російських політиків і бізнесменів, він активно допомагав багатьом російським митцям та артистам. Цьому немало сприяла, мабуть, його освіта — свого часу він закінчив Музичне училище імені Гнесіних та Ленінградський політехнічний інститут. З Марією Максаковою його поєднував цивільний шлюб та двоє спільних дітей.
Версія слідства, оприлюднена Генпрокурором, щодо Тюріна, який за преференції в кримінальному бізнесі (до яких додались особисті мотиви) погодився організувати вбивство, є, очевидно, доказовою, але всі крапки над «і» має розставити український суд. Наразі хотів би зупинитись на декількох моментах, які, на мій погляд, представляють інтерес не лише у зв’язку із вбивством, але й ситуацією в країні загалом.
Спочатку щодо власне вбивства. Надшвидке розслідування трагічної загибелі Дениса Вороненкова (7 місяців), на перший погляд, викликає повагу до Генпрокуратури, але, з іншого, ставить проблему — чому інші вбивства (Шеремета, Шаповала, Хараберюша) залишаються нерозкритими? Невже це було найлегше розслідування? Чи найактуальніше?
Чи, зрештою, найнебезпечніше для певних сил чи персон в Москві та Києві? Адже розкриваючи певні аспекти стосовно дій В. Януковича, Вороненков міг розкрити інформацію щодо взаємин, спільних дій і інтересів досить великого кола посадових осіб в Україні, які були «в процесі» тоді і залишаються в ньому до цих пір. Чомусь про ці речі ні Генпрокурор, ні інші посадовці жодного разу не згадували, хоча б для того, щоб зняти це питання з порядку денного.
Якщо на проблему дивитись саме з цього кута зору, то виникає припущення, що комусь і в Москві дуже хотілося швидше закрити цю справу. Тюрін в даній геостратегічній спецоперації спецслужб Кремля підходить ідеально. І ще до передачі справи до суду для громадськості ГПУ був винесений вердикт стосовно замовника, вбивці тощо. Так, десь на третьому плані в розповіді Луценка звучить лінія спецслужб РФ, але без необхідного фахового публічно-геостратегічного акцентування. Натомість ми отримали достатньо інформації для роздумів щодо дискредитаційної участі колишніх «атовців», добробатів, праворадикалів, націоналістів... І ось уже адвокат Тюріна на увесь світ заявляє, що убивство Вороненкова є справою рук українських націоналістів.
Переведення геостратегічного убивства свідка щодо злочинів проти української держави та системних корупційно-функціональних злочинів ФСБ (структури планетарних масштабів) на побутовий грунт (сімейно-кримінального характеру через ревнощі Тюріна) є досить поверхнево-лінійною, як на мене, версією, але здатною суттєво відволікти увагу суспільства і міжнародну спільноту від істинних причин і персон замовників в РФ, Україні чи будь-якій країні, де орудує ФСБ. Але зачекаємо суду і його рішення.
Я ж хочу звернути увагу на інший аспект — убивство справжнього російського політика, сім’янина, громадянина України, вчинене на замовлення політично-міжнародного режиму-корпорації з іншої країни, в чому в мене немає сумніву.
Держава Україна не змогла захистити живого Вороненкова, але має захистити його мертвого. Його живий світ і гідність. Маю на увазі те, що в нього залишилась в Україні сім’я — дружина і син. Марія Максакова прийняла Україну як свою державу і українців як рідних людей. Вона не покинула країну після смерті чоловіка і за ці місяці проживання своїми публічними виступами, професійними діями академічної співачки засвідчила своє українство більше, ніж деякі прописні патріоти. Не випадково Максакова неодноразово піддавалася прямим інформаційним атакам (згадайте істерику в соцмережах щодо її виступу на день Незалежності), або прихованим (низка публікацій в українських ЗМІ з російським корінням). Все це — намагання дискредитувати громадянина Вороненкова, знищити не лише його як людину, що не побоялася виступити проти засад режиму Путіна та Януковича, але й в кращих традиціях КДБ-ФСБ «випалити» все, що було йому дорогим в його житті і що залишається таким і після смерті. Сім’я — дружина і син — підходять на цю роль ідеально.
Вбивство Дениса Вороненкова не є окремим епізодом побутових «розборок». Як не прикро, це елемент системної, комплексної і багатоваріантної агресії путінського режиму проти мирного світу сучасної глобалізованої цивілізіації, де Україні визначена ключова роль. Тому затвердження Парламентською асамблеєю Ради Європи рішення, яке має на меті зняття політичних санкцій з Російської Федерації, є також елементом цих багатоформатних агресій. Кремль всі останні роки не полишав активної роботи щодо повернення РФ на рівень домінанти в міждержавних відносинах і,зрештою, йому вдалося зробити «пробоїну» в європейському безпековому кораблі.
Питання зараз полягає лише в тому, чи ми (Європа, США, міжнародна спільнота загалом) розуміємо масштаб геостратегічних викликів та композиційної системи загроз з боку Кремля, чи всі перебувають в передчутті швидкого замороження «громадянського конфлікту» в Україні і персонально-територіальних преференцій від відновлення співробітництва з путінською РФ?
Показове публічно-геостратегічне вбивство громадянина України Дениса Вороненкова є лакмусовим папірцем для української влади, зокрема, її безпекового сектору, правоохоронних органів і судової гілки влади. І відповіддю на питання — яким має бути сучасна державність і громадянське суспільство в модернізованій Майданній Україні.