Втім, за кілька років, на початку 30-х, політика коренізації була згорнута сталіністами, а разом з тим знищений харківський правопис (його визнали націоналістичним). Московські палачі радянського тоталітаризму знищили фізично і намагалися духовно цілий пласт яскравих українських мовознавців. Перед слухняними Кремлю мовниками була поставлена задача наблизити український правопис до російського. Так народився правопис 1933 року, символічно гіркого і трагічного року голодомору-геноциду в нашій історії (його ще називають правописом Кагановича-Постишева). Згодом мовознавець, поет і перекладач Святослав Караванський назвав цей правопис асиміляційним (українців заганяли в сталінізм мовними засобами). А вже в жовтні 1938 року апологети більшовизму-сталінізму у надрукованій в газеті «Правда» статті вимагали по суті перетворити українську на ще один варіант російської, хоча писали вони лише про наближення двох мов.
На виконання “рішень партії” (тодішньої комуністичної монополії в Радянському Союзі) з української мови вилучались цілі лексичні пласти, змінювалось значення окремих слів. Не дивно, що сучасні дослідники української мови говорять про необхідність мовноархеологічних розвідок як технологічного процесу відновлення глибинних когнітивних смислів українського народження.
Надії на повернення в українське суспільство живої рідної мови супроводжували перші роки нашої незалежності. Цьому передувало зростання національно-культурної свідомості суспільства наприкінці 80-х років минулого століття. Було багато розмов, засідань, думок, пропозицій, запрацювала комісія з перегляду правопису. Зрештою ця вся робота трансформувалась в так званий Правопис-90, який насправді був відрижкою пізньої радянщини. Втім, саме цей правопис у 1993 році було офіційно затверджено та рекомендовано до вжитку.
На жаль, подальша історія української мови в незалежній Україні пронизана чередою принижень і поразок. Найдошкульнішого удару мові було завдано через ... Європу. Річ у тім, що 1992 року Рада Європи ухвалила документ, спрямований на захист тих мов, які перебувають на грані зникнення- Європейську хартію регіональних мов або мов меншин (European Charter for Regional or Minority Languages). До речі, ЮНЕСКО сформувала список мов Європи, які визначила як такі, що зникають або перебувають у небезпеці. До них відноситься, наприклад, корнська (острів Мен у Великій Британії), лівонська в Латвії, водська (Кінгісеппський район Ленінградської області Росії), караїмська (Україна)... Так, у Франції таких етносів нараховується вісім, у Британії — чотири, в Швеції — три тощо. Російської мови в цьому переліку, звичайно, немає. Але кремлівська п’ята колона знайшла вихід і зуміла поставити європейський документ собі на службу.
Хартію Україна вперше ратифікувала 1999 року. Після відміни її рішенням Конституційного Суду (2000 р.) повторна ратифікація відбулась 2003 року. Варто наголосити, що переклад Хартії для прийняття в українському парламенті здійснювався під пильним наглядом російських спецслужб і їхніми ж фахівцями. Адже ліцензованого перекладу як обов’язкової умови для текстів державного рівня та ще й соціолінгвістичної експертизи (теж як стандарту) у нас і досі немає. Ось один аспект з висновку щодо відповідності справжньої хартії варіанту, прийнятому Верховною Радою України, який зробив доцент Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Віталій Радчук: “...офіційний (ратифікований) український переклад Хартії, який містить численні помилки й перекручення. В цілому він не є правдивим, адекватним і автентичним англійському та французькому джерелам, що їх прийняла і ними послуговується Рада Європи. Зокрема, назву Хартії та інші ключові поняття в українському перекладі перекручено. Причому видно: український перекладач послуговувався російським перекладом, який у самій Росії не набув статусу офіційного, бо й не був там ратифікований (і навряд чи буде: за логікою Хартії чим менш поширена мова, тим більше їй належить уваги)”.
Попри всі порушення Хартія на початку нового століття запрацювала в повну силу на благо нашого північного сусіда. До мов національних меншин України, на які розповсюджувалась дія документу, було віднесено 13 етносів (хоча фактично під дію хартії мали попадати лише два-три). Зокрема, такий статус отримала і російська. І вже 2006 року почалась “переможна” хода російської по Україні — обласні і міські ради сходу і півдня країни, де у владі найпотужнішим було представництво Партії регіонів (не забуваймо, що тоді В. Янукович знову став прем’єром), одна за одною приймали “історичні” рішення про надання мові іноземної держави статусу регіональної, тобто офіційної. Про використання української на цих територіях — а це Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська, Миколаївська області та міста, Дніпропетровськ, Донецьк, Луганськ, Харків, Севастополь — згодом можна було б забути.
Та остаточна спецоперація російських спецслужб із прокремлівськими посіпаками в Україні проти української мови була проведена в 2012 році. Тоді Верховна Рада ухвалила закон “Про засади державної мовної політики” славнозвісного авторства С. Ківалова і В. Колесніченка. Українська державність завдяки цьому закону отримала суттєву “пробоїну”. Під загрозою опинилась незалежність і соборність нашої Батьківщини, особливо враховуючи технологічно-комбіновану комунікаційно-контентну агресію путінських технологів щодо створення громадської думки, формування та сприйняття стереотипів, міфів, сенсів, норм і навіть процедурних індикативів “руского міра”.
Фізична агресія путінської Росії проти України, яка розпочалася з окупації Криму і продовжилась на сході країни, показала справжнє обличчя кремлівського “брата” і його істинні глобальні наміри в Україні, які насправді мають претензії планетарного масштабу. То ж зажевріла надія на відміну цього антиукраїнського закону. І дійсно, Верховна Рада (того ж скликання) скаcувала документ 24 лютого 2014 року, за який голосувала два роки тому. Однак це рішення не було затверджене, і ми до цих пір маємо чинний антидержавний, антимовний закон.
У Верховній Раді зараз знаходяться три законопроекти стосовно мовної політики. Вони мають і дотичні моменти, і суттєві відмінності. Але не в тому річ. Пропутінські агентні досить розгорнутої, як свідчить СБУ, мережі комунікаційно-контентних агресій в Україні по команді з Кремля (в ігрових форматах та стилістиках) вже проводять цілеспрямовані різномасштабні комунікаційно-контентні операції з дезавуювання як окремих положень, напрямів, елементів (і навіть духу), так і документів загалом.
Зрозуміло, що з прийняттям нового мовного закону ситуація з українською державністю розвиватиметься, нарешті, по висхідній. Тому у затягуванні розгляду закону Ківалова-Колесніченка у Конституційному Суді теж вбачається підігравання путінцям.
Але наразі ми з вами знаходимось знову на початку руху за відновлення мови. Знаходимося в радикально-збуреному стані замість того, щоб зрозуміти і прийняти адекватність мовної концептосфери в Україні як з позицій мов меншин, так із позицій четвертої промислової революції глобального світу, яка виводить мову в ранг технологічно-ресурсного джерела особливого масштабу.
На жаль, після Майданного піднесення українського духу ми не спромоглися відпрацювати узгоджену версію законопроекту щодо мовної концептосфери середовищ життя сучасної Майданної України. А тут варто було б взяти до уваги напрацювання спеціалістів соціолінгвістичного моделювання мовних середовищ живих суспільних реалій, які кожен день творять мовно-креативні контенто-комунікаційні паростки глобальних проривів в майбутнє. Але ми їх не фіксуємо, не підтримуємо і, головне, не звертаємо на них увагу. Результат такого відношення з боку держави і суспільства — відсутність мотивацій до творення нового життя, глибоке розчарування нинішніми реаліями, в багатьох випадках виїзд за кордон, де мовна ідентичність нагадує перебування фортеці в облозі.
До речі, щодо крикунів, які намагаються нав’язати нам тезу про бажання мешканців Донбасу говорити виключно російською, то радив би ознайомитися з результатами соціологічних досліджень з цього питання, які фонд “Демократичні ініціативи” проводив на звільнених територіях. Ось що каже директор фонду Ірина Бекешкіна: “Ми проводили фокус-групи, і ніхто не згадував ні про російську мову, ні про НАТО. Якщо згадували про Росію, то лише в контексті того, куди наші заводи будуть продавати свою продукцію, говорили про роботу, про те, що підприємства закриваються, і про зарплату. Тобто все крутиться довкола економіки”.
Боротьба за мову є боротьбою за українську державність, її суверенітет і незалежність в продуктивній перспективі глобального майбутнього планетарного миру. Саме з цих позицій варто завжди підходити до мовної концептосфери, яка може виступати об’єднуючим чинником сьогоднішнього суспільства, захисною стіною від будь-яких глобальних агресій, універсальною домінантою світового українства.
Юрій Шевчук – український мовознавець, журналіст, викладач української мови в Колумбійському та Єльському університетах наводить такий приклад. У американського поета Роберта Фроста є порівняння "Poetry is what gets lost in translation" - "Поезія – це те, що втрачено в перекладі". Звідси пішла назва кінокартини Софії Кополи "Lost in Translation" - “ Втрачено в перекладі”. Росія дивилась цей фільм під назвою “Трудности перевода”. І, звичайно, в Україну він прийшов за російською калькою - “Труднощі перекладу”. Тож і росіяни, і українці втратили насолоду відчути всі поетичні нюанси вислову, а саме підтекст цього виразу надає якраз змісту фільму відповідне забарвлення. Алюзія, на яку розраховував автор фільму, щезла. Це, на думку Шевчука, є наслідком “мімікрії, гіпнозу хазяїна над поневоленим”.
Століттями, якщо дотримуватись історичної правди, очільники Кремля намагались у різний спосіб знищити українську мову, або бодай зробити її чимось другорядним, низькосортним, не вартим використання. Цього не вдалося, хоча багато чого в українській стало на кшталт lost in Translation. Ми втратили багато, але вистояли. Більше того, зуміли вийти на рівень, знову ж таки за Ю. Шевчуком, когнітивного звільнення (cognitive liberation). Можливо, це наша найбільша перемога в боротьбі з віковими окупантами. Це, зрештою, звільнення від царсько-радянсько-путінських імперських цінностей, які шаблонізувалися в свідомості значної частини, особливо старшого покоління, українців. Їхній ідеал — постійне служіння якійсь вищій ідеї — царю, комунізму, “рускому міру”... І на кожному повороті — кривавий глухий кут. Ми на Майданах України вибрали інший шлях — шлях формування світу людини в середовищах життя, де вищою ідеєю є творча самореалізація кожної людини в глобальному світі миру. І ми не маємо права зійти з цього шляху.