І тут раптом вони різко обриваються сосновими посадками. Де по дорозі біжить заєць перед машиною. Інший - просто сидить обабіч дороги і спостерігає … що то він міркує...“понаєхалі…” ?)
А фазани - то ті й геть смільчаки. Не соромляться заходити прямо на подвір’я до хат, щоб разом з курками поласувати пшеницею.
Відремонтовані ділянки дороги і акуратні будиночки з квітниками, вуличні стовпи з освітленням від сонячних батарей дарують відчуття сюрреалізму, коли важко повірити, що тут вже 5 років йде війна. Але невдовзі на дорозі з’являється “тянучка”, яка нагадує, що поруч є елеватор, а відтак - низка вантажівок і зруйнована вщент важкогрузами дорога. Зруйнована спочатку танками, а вже потім добита вантажівками із зерном. Та нехай. Аби знову не танки, аби через відновлений міст на Станиці і залишені українською армією укріплення не повернулась звідти, з-за ріки, війна із жахіттям смерті, насилля і мародерства.
Тому коли кажуть про мир, то тут на Луганщині, ти розумієш ціну цьому миру трохи в інших вимірах. Проте чи багато з нас, мешканців мирних територій та полісімейкерів задається питанням про почуття тих мешканців сіл, маленьких містечок, які ми залишили, коли відвели українські війська? Про побратимів, про ціну крові, яку віддано за клапоть землі на Луганщині, хоч трохи згадують. А от про мирне населення, яке за ці 5 років потроху почало вірити сімікам і зесеушникам.
І хто прораховує ризики прийняття таких рішень. В мене нема ілюзій щодо настроїв громадян, яким щодня тут, на українській землі, розказує російське телебачення і радіо (так-так, російське) про їх ворогів-українців. Тому тут є випускники шкіл на наших територіях (у тому числі і діти вчителів), які вступають у виші там або в Росії. Але…
Але перш ніж судити їх, ви б побачили очі і спини тих, хто приїхав сюди, в Освітні Центри “Донбас-Україна” в Старобільськ із Станично-Луганського, Попаснянського району, районів вздовж лінії фронту (яку політкоректно мені як представнику Фонду “Відкрита політика”, організації, яка входить в Освітній Кластер і є партнером організацій ООН, потрібно називати contact line. Проте я зроблю відразу зноску. Цю статтю я пишу не як звіт по проекту ЮНІСЕФ. І, мабуть, маю право просто на особисту позицію). Так от. Мене вразили ці опущені очі, опущені плечі, зігнуті спини.
Так само як і вразили студенти 2 і 3 курсу, які вчора були на прес-сніданку в Старобільську в Луганському національному аграрному університеті. За роки навчання тут, в них окріпли спини, вони вже дивляться прямо в очі не лише мені, а й на камеру, коли розповідають про свої успішні траєкторії в українських університетах. І це дійсно диво.
Послухайте їх історії.
Зустрічі зі студентами, викладачами, ректорами, проректорами, деканами, неформальні розмови без диктофону і камер дають багато грунту для міркувань про це диво.
Одна з історій про дівчинку з окупованих територій, яка приїхала з наколкою Гіві і вже через 2 роки почала активно брати участь в громадській роботі університету. Тут вже є нові традиції, пов’язані з прапором України. І патріотизм тут вимірюється не кількістю вишиванок в гардеробі, а ціною вибору між життям і смертю, і Україною.
За цю одну добу на Луганщині ми відвідали більше 10 навчальних закладів, ліцеїв, коледжів, університетів. В кабінеті ректора Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка на стіні висить один з прапорів з Луганського аеропорту, який захищала 80 бригада зі Львову.
Цей прапор вивіз один з викладачів на собі, через блокпости, ризикуючи життям. Простріляний, зі слідами крові. Бракувало слів як і бракувало цих слів в університетському музеї геології, зоології, в Луганському краєзнавчому музеї, який було евакуйовано в Старобільськ.
Понад 40 кг геологічних зразків звідти привезли викладачі в рюкзаках. Це теж маленький великий подвиг. І поруч - зразки викопної деревини, які зібрані вже студентами після 2015 року під час практичних науково-навчальних експедицій тут, в Новопсковську, Старобільську.
Серед них і Толік. Студент-географ зі Станично-Луганського району, який цього року вперше виїхав за межі області. Вперше у 18 років він їхав потягом. Він був лише 5 днів в Міжнародній зеленій школі в Карпатах. Ви б бачили ті очі, і ті плечі. Той сміх, той організаторський хист, ту віру. Ви знаєте після цих очей мені соромно не вірити.
Довідково для тих, хто не вірить в переміщені університети, в систему “Донбас-Україна”.
За цю добу на Луганщині я побувала лише в одному гуртожитку переміщеного університету Луганського національного університету ім.Тараса Шевченка. Гуртожитку з євроремонтом, сучасною кухнею, кімнатою для самопідготовки.
Побувала і в навчальному корпусі, де кабінет декана природничого факультету за розміром як підсобка вчителя хімії в школі. Де у 2015 в одному кабінеті не соромились сидіти ректор з трьома проректорами, а смітник (йому вже місця не було) був просто під стільцем одного з них. Так ось, ця команда не боїться брати на себе відповідальність. Відповідальність за той прапор. І за ремонт приміщень, кошти на які поступають з ДФРР у вересні! І потрібно закінчити ремонтні роботи 31 грудня. Закінчити з підписаними актами.
І бути готовим до того, що за ці 4 роки доведеться змінити не 12 акаунтів в соцмережах, а 12 помешкань (квартир/хат), в яких може бути навіть три в одному: кухня, туалет і душ в одній кімнатці, яка не опалюється взимку. Бути готовим 5 років спілкуватись з улюбленою онукою лише в скайпі.
Так ось. Чи кожен з нас готовий прийняти такий виклик заради України? Без пафосу. Тому на моє дуже глибоке переконання, яке міцніє з кожним роком, ми зараз маємо не висувати вимоги до переміщених вузів щодо якості освіти. Ми маємо нарешті зрозуміти 3 прості речі щодо переміщених вузів.
Перше. Переміщені університети, коледжі - це, перш за все, простір, в якому можна розбудовувати мир, довіру, плекати спільні цінності серед молоді. І це СТРАТЕГІЯ держави, якщо вона не обирає шлях камікадзе.
Друге. За відсутності мінімальних можливостей, в умовах надзвичайних ризиків, в багатьох з переміщених вузів вже сформовані ПОТУЖНІ КОМАНДИ, які можуть зробити інноваційний прорив в освіті і технологіях. (Один із секретів успіху Ізраїлю як стартап нації в тому, що відсутність природних ресурсів та вороже оточення, величезна мотивація та віра команд зробили ЧУДО - інноваційну оазу серед пустелі. І тепер військово-оборонний потенціал Ізраїлю є не менш могутнім, ніж інновації в медицині, сільському господарстві, ІТ-індустрії). Одночасно, тут є і команди (спільно з деякими НГО і місцевими чиновниками) тих, які працюють зараз над дискредитацію переміщених вузів з метою дерибану приміщень та землі.
Третє. Головне. Тут, на Сході, сформовані КОМАНДИ ПАТРІОТІВ. Чи можемо ми їх зрадити? Чи можемо Україну позбавити величезного людського інтелектуального ресурсу? Команди, які мають величезну мотивацію працювати на УКРАЇНУ.
Київ-Славянськ-Старобільськ-Айдар-Київ.
15-16 липня 2019.
Блог написано за результатами поїздки на Луганщину і прес-сніданку в м. Старобільськ. Організатор - Фонд «Відкрита політика» за підтримки ЮНІСЕФ в партнерстві з Міністерством освіти і науки України. Більше: http://openpolicy.org.ua/donbass-crimea/