Еволюція безпекових загроз та стратегія Кремля з використання парамілітарних сил з метою зовнішньої агресії та досягнення політичних цілей має змусити нас переглянути як визначення категорії «заморожений конфлікт», так і підходи до їх вирішення. Що є замороженим конфліктом? Це конфлікт, що не має поточного вирішення з огляду на об’єктивні причини. Міжплеменні конфлікти в Африці, етнічно-релігійні конфлікти на Близькому Сході, етнічні конфлікти на Балканах – це заморожені конфлікти. Втім, чи є ситуація з Придністровською Молдавською Республікою, Абхазією, Південною Осетією та Донбасом замороженим конфліктом?
Згадаємо, що придністровський конфлікт розпочався з активної інформаційної кампанії про нібито загрози з боку Румунії для російськомовного населення. Військовий конфлікт в Грузії розпочався після зближення Тбілісі з євроатлантичними структурами. Війна на Донбасі та анексія Криму розпочалися також після активізації руху України до європейських структур. Отже, чи можемо ми вважати конфлікти в наших державах класичними замороженими конфліктами? Гадаю, ні.
Держава, що має імперські амбіції, створила новий механізм тиску на прикордонні із нею країни через формування буферів із невизнаних територіальних об’єднань, які є фактично підконтрольні створеними нею маріонетковим режимам. Мета цієї тактики – активація гарячої фази конфлікту у цьому буфері у випадку наближення загрози для метрополії. Таким чином, вплив здійснюється не тільки на прикордонну державу, а й на державу, що межує з маріонетковим утворенням, що збільшує розмір цього буфера.
В цьому контексті ми маємо змінити міжнародний політичний підхід до проблеми. Чи можна вважати штучно утворені конфлікти, в яких третя сторона, така як РФ, бере активну участь, правом певної території на самовизначення з відповідними правами в рамках міжнародного права? Відповідь на це питання змінить наше уявлення про «замороженні конфлікти», адже тоді ми побачимо замість боротьби певного регіону за незалежність, намагання однієї держави за рахунок дестабілізації в іншій, створити напіванексовані території, які знаходяться під повним зовнішнім управлінням, але де-факто заявляють про самостійність та право на незалежність. Іншими словами, це спосіб ведення війни, в якій окупація відбувається не силами агресора, а за рахунок імітації створення незалежної держави.
В такому випадку погляд на управління кордонами істотно змінюється. Наприклад, сьогодні керівництво т.з. Придністровська Молдавської Респубілки виступає проти спільних українсько-молдавських пунктів пропуску на ділянці кордону з Україною. Але зовнішня керованість Тирасполя, присутність де-факто окупаційних військ, що знаходяться там поза статусу місії ООН, ОБСЄ або поліцейської місії ЄС, на мій погляд, мають призвести до жорсткої позиції Кишиніва, Києва та наших західних партнерів в цьому питанні. Це не питання самовизначення окремої території та її населення. Це питання існування маріонеткового режиму, що використовується Кремлем для стримування європейських і євроатлантичних прагнень суверенних країн – таких Молдови та України.
Деякі висновки з цього:
1. Збільшення тиску на такі маріонеткові території зовнішньополітичного тиску з боку Кремля лежить в площині максимальної прозорості кордону та свободи від корупції. Адже корупція дозволяє здійснювати підживлення цих режимів та перетворювати їх на осередки торгівлі зброєю, наркотиків та відмивання грошей.
2. Управління кордонами жодним чином не впливає на стабілізацію конфлікту, адже ключовий кордон, що впливає на стабільність – це кордон з агресором. У випадку із Придністровською Молдавською Республікою – це склади зброї та присутність російського контингенту та резидентур, що достатня для дестабілізації ситуації у будь-який час.
3. Управління кордоном має здійснюватися в режимі, який притаманний управлінню розмежуванням в зоні безпосереднього бойового зіткнення.
4. Підхід до управління в звичайному режимі лише сприяє подальшому «замороженню», адже консервує ситуацію, сприяє легітимізації таких псевдодержавних утворень.
5. Єдиний шлях стабілізації ситуації в регіоні – це демонтаж місцевого режиму, що використовується країною агресором як механізм тиску на країни-сусіди через створення штучних конфліктів.