Точка
Перед поїздкою в Косово я розповідаю про майбутнє відрядження своєму перукарю. Він з цікавістю запитує, в яких ще гарячих точках світу я бувала. Мені не хочеться розчарувати його в ерудованості чи моїй відважності, але, якщо чесно, я не їду в гарячу точку. Асоціації з Косово – мої, мого перукаря і ще мільйонів українців, – це знімки війни, зелено-бурі відтінки бруду, руїн, мертвих тіл, біженців, сотень біженців… Косово – абстрактне полотно. Косово пробуджує важкі й неприємні образи, і зовсім мало конкретних фактів.
У 2008-му Косово проголосило незалежність. На честь цієї події у столиці країни Пріштіні з’явився постамент у вигляді гігантського напису «Newborn». «Новонароджена» – саме так позиціонує себе на міжнародній арені нова країна. Між іншим, її очолює жінка. Косово – наймолодша країна Європи. Попри те, що 95% населення мусульмани, тут дозволені гей-шлюби. Війна Косово наснилась. Війна – знак мовчання, що розділяє історію регіону на два відтинки – до і після. Про точку найкраще написав Василь Кандинський: «У живій мові точка є символом розриву, небуття (негативний елемент), і в той самий час вона стає мостом між одним буттям та іншим (позитивний елемент)». Війна у Косово завершилась п’ятнадцять років тому. Відтоді країна вже не є точкою, тим паче гарячою. Про це мало хто чув, але Косово веде свою лінію.
Віза
Дорогою на фестиваль в літаку турецьких авіаліній розкриваю щоквартальне видання компанії. Один із ключових матеріалів журналу – текст про Косово, проілюстрований яскравими кольоровими фотографіями, половина яких зображують принади міста Прізрень, розташованого на півдні країни, і де вже 14-ий рік відбувається DokuFest. Відкриття фестивалю завтра, однак у моєму паспорті досі немає візи. Уже місяць DokuFest опікується тим, щоб я її отримала. Україна незалежність Косово не визнає, звідси всі складнощі. Попередньо надіславши повний пакет документів і 40 євро зборів, після приїзду в Тірану, в Албанії, представник посольства Косово приходить на зустріч в неробочий час, ранок суботи, аби поставити мені візу. На моє здивування, я можу перебувати в країні лише 11 днів, один із них був учора.
Місто Прізрень, в якому відбувається DokuFest, нагадує одне французьке містечко, де я побувала чотири роки тому. Воно захищене горами, у центрі протікає гірська річка, від якої по обидва боки розбрелися викладені бруківкою вулиці, їх на горі стереже замок. Замість готичних соборів у місті стоять мечеті, замість звичної для малих французьких міст тиші й пенсіонерів – жвавий потік людей, більшість з яких – молодь. 70% населення Косово молодше 35 років. Місто здається мені західним і туристичним.
Відійшовши трохи далі від центру, де-не-де помічаю напівзавалені будинки. Мені розповідають: це будинки сербів, що покинули країну під час війни. Місто входить до спадщини ЮНЕСКО, стару сербську архітектуру зносити не можна, ремонтувати ж – дорого. Більшість населення Прізрень була і залишається албанською. До війни тут проживало майже 11 тисяч сербів, сьогодні – близько двох сотень, решта місто залишили. Подейкують, існує квартал, де мешкає винятково сербська громада.
У центрі на параді ресторанів, магазинів і кафе зрідка виринають люди у військовій уніформі, миротворчі сили НАТО: – Звідки ви, хлопці? – З Німеччини. – Як довго ви тут? – Ми про це не говоримо.
Крим – не Косово
Багато думаю про те, чому Путін із легкістю звертається до досвіду Косово для виправдання своєї злочинної політики в Криму. Попри зовнішню схожість, ці два випадки абсолютні різні. Косово було автономною республікою з більшістю албанського населення (90%), що належало до етнічної меншості. Прагнення албанців Косово незалежності було спричинене систематичними правовими утисками з боку сербів.
Незалежність Косово дійсно є результатом воєнної кампанії НАТО, однак, на відміну від Криму, їй передувала довга історія утисків і боротьби.
Що відрізняє випадок Криму від Косово? Хоча б декілька фактів. Етнічні росіяни є більшістю населення в Криму, тим не менш, українці й татари складають 40%. На відміну від ситуації в Косово, не існує фактів, що підтверджували б утиски прав і свобод етнічних росіян у Криму українським урядом. Кримський референдум був спланований і організований всього лише через два тижні після воєнної окупації півострова Росією; йому не передували жодні дипломатичні дії ані з боку кримської влади, ані з боку російської. Референдум не пропонував зберегти status quo, а замість незалежності радше прагнув приєднання до Росії.
Міграція
Прізрень – місто, де лише минулого року з’явився перший кінотеатр. Проте показ-відкриття DokuFest відбувається на одному з п’яти великих фестивальних екранів встановлених просто неба. Тема цьогорічного фестивалю – міграція – на часі. У переддень відкриття події біля турецьких берегів гине кілька сотень сирійських біженців.
DokuFest відкриває американсько-голландська стрічка Those who feel the fire burning («Ті, що відчувають палаючий вогонь», 2014). Стрічка зображує міграцію очима біженця. Починаючи з перших кадрів важка камера хитає глядача на хвилях разом із групою біженців до берегів Європи. У темряві, злиднях і страху, упродовж 70 хвилин глядач разом із героями фільму рухається вулицями невідомого міста, брудними закутками, смітниками, провулками й притулками. Камера посвячує у приватну телефонну розмову одного з біженців, він зізнається, що вже два роки мріє про близькість зі своєю дружиною. Урешті-решт, важко погойдуючись, глядача підіймають на товстих мотузках на палубу корабля. Утім, його, як такого, вже немає. Він – дерев‘яна труна, що залишає Європу, ледве досягнувши її берегів. Родичі оплакують його останню мандрівку назад на батьківщину, додому, де немає місця життю. В Європі цього місця теж немає. Фільм залишає важке відчуття і, попри загальну святкову атмосферу в місті, нагадує про усю серйозність заходу. Він також багато говорить про сам фестиваль, для якого форма та зміст кіно однаково важливі.
Програма
DokuFest збирає у своїй програмі сучасне документальне мистецтво. Індивідуальне висловлювання, авторський погляд і критична думка тут мають більшу вагу, ніж роботи, що відповідають певним жанровим правилам. Саме тому DokuFest є чудовим майданчиком для кінодебютів.
«Ми систематично зустрічаємося невеликою командою в офісі та обговорюємо програму. Ми багато куримо, п’ємо і сваримося, але врешті-решт продукуємо цікаві думки. Для нас завжди стоїть питання: як розширити межі фестивалю, не в плані кількості подій, а розвиваючи наш контент. Насправді, кілька років тому ми зменшили кількість фільмів. Ми хочемо, щоб кожна стрічка програми отримала достатньо уваги, щоб кожен показ був важливою подією і стосувався загальної теми фестивалю. А ще ми не любимо балаканини. Ти не почуєш жодного політика на DokuFest», – розповідає директор фестивалю Еролл Білібані. І я справді їх не чую.
Мистецький підхід до програми підтверджує інший фестивальний фільм, що стає знаковим для мене, Moments of Silence («Хвилини мовчання», 2014). Шведський короткометражний фільм, зроблений винятково з архівних матеріалів. Він показує світ, що завмирає заради хвилини тиші, в якій люди схиляють голови над спільним горем. Як говорять автори фільму, хвилини мовчання є одними з тих рідкісних митей, що об’єднують людей разом, незважаючи ані на релігійне, ані на культурне чи расове підґрунтя.
З перших днів у Прізрені чую багато від своїх колег про фільм Flotel Europa («Флотель «Європа», 2015) у секції Balkan Dox, що представляє кіно з регіону. Так само, як і попередній, фільм змонтований винятково з архівних матеріалів. Їхнє джерело – відеолисти додому, які на початку 90-х записали біженці з Боснії і Герцеговини. Тікаючи від війни, завдяки Червоному Хресту десятки сімей знайшли тимчасовий прихисток у кімнатах пароплава «Європа», пришвартованому в каналі Копенгагена. Один із героїв цих відеопослань, 9-річний Владімір – режисер фільму. Для його родини флотель «Європа» стає місцем життя на цілих два роки. Тут відбуваються різноманітні сімейні драми, тут створюються музичні й танцювальні колективи, закохуються й б’ються, помирають і народжуються нові люди. Flotel Europa влучно вписується у фестивальну програму і отримує нагороду найкращого фільму в своїй конкурсній секції. Ця злегка ностальгійна, але позбавлена драматизму стрічка – відеолист цілого покоління людей, що в умовах антисанітарії, але солідарності таки знайшли свою маленьку каюту на великому континенті.
У міжнародному конкурсі DokuFest показують безліч фільмів у формі щоденників, нотаток, вражень. Програмна координаторка фестивалю Памела Кон зізнається: «Ми часто відбираємо нудні фільми. Але я люблю нудне кіно. Я дивлюсь занадто багато документального кіно, щоб очікувати від нього якихось особливих вражень. Урешті-решт будь-яке документальне кіно для мене нудне». Міжнародна програма DokuFest – для шанувальників повільних фільмів, де нічого не відбувається, статичних кадрів, замальовок про буденне, непримітне або дуже інтимне.
Флотель Dokufest
Вечорами свідомо пропускаю концертну частину фестивалю, на неї буквально сходиться половина міста. Надаю перевагу фестивальному бару Baraca. Прізрень налічує десятки непоганих барів, але саме в Baraca сходиться та інша половина, яка не пішла на вечірній концерт. Після 1-ої натовп магічно розсмоктується і за маленькими барними столиками посеред вулиці сидять лише гості DokuFest. Тут ми знайомимось, обговорюємо кіно, сперечаємось й зізнаємося в любові. В якийсь момент я усвідомлюю, що цей фестиваль і цей бар став нашим флотелем. Ми з’їхались в його тісні каюти з усіх усюд і стали жити разом. Як каже один з моїх нових друзів, DokuFest – літній кемп для дорослих. Єдина відмінність між нами і дітьми полягає в тому, що ми не ховаємось, щоб випити ракі, а серед нас трапляються не тільки режисери-початківці, а й оскарівські номінанти. У вечір закриття фестивалю ми плачемо, обмінюємось сувенірами й присягаємось писати одне одному листи.
Лінія
Я покидаю DokuFest на нічному автобусі. Косово залишає враження внутрішньо вільної країни, однак, все ще ізольованої зовнішньо. Про внутрішню свободу свідчить непідробна відкритість косовців. Про зовнішню ізоляцію – неможливість вільно переміщатися Європою. Звідси одне з іронічних гасел фестивалю: «I <3 Visa». Зрештою, головна тема фестивалю, міграція, стосується не лише кризи біженців. Міграція – про ізольованість Косово. Про це тут часто говорять за пивом, з цього приводу влаштовують панельні дискусії.
Війна перетворила Косово на гарячу точку, саме тоді ми всі почули про цю країну. Для світу Косово в ній і залишилося. Мені це нагадує ситуацію з українським Майданом. Чи існувала Україна в міжнародних медіа до Майдану? Рано чи пізно ми також станемо поствоєнними. Чи почнемо креслити власну лінію? Культурно, політично, економічно, так, як це сьогодні робить Косово?
Війна не приносить мир. Чому б нам не бути більш креативними?
Думаю, так би звучав неофіційний слоган сучасного Косово і DokuFest.
Для країни, що пережила війну, не проблема зробити мову свого кривдника – другою офіційною. І не проблема запросити в гості на фестиваль людину з країни, яка Косово не визнає. Дискурс сучасного Косово – це мова не скиглія, а новонародженого. Косово – непоганий приклад того, як користуватися привілеями незалежності, а також – як провести якісну кіноподію з унікальним обличчям.
Боюсь, наступного року ми не зможемо запросити гостей з Dokufest у Київ. Навіть на 11 днів. Тому що для України Косово – це гаряча точка. Косово є над чим працювати, однак, для мене ця країна – лінія; не горизонталь в есхатологічному розумінні, а лінія в трактуванні Кандинського: «Вона виникла із руху – а саме в результаті знищення вищого, замкнутого в собі спокою точки. Тут відбувся стрибок зі статики в динаміку…». DokuFest – це приклад того, як культурна подія може бути елементом сили, що рухає цю лінію вперед.
Автор: Оксана Карпович, програмний координатор Docudays UA
Фото: Majlinda Hoxha, Tadi, Оксана Карпович