Усього 5 місяців минуло після першого візиту Дейва Еванса до України (який я, маю зізнатись, пропустила), і от він знову в Києві. Тож після виконаного громадянського обов’язку вирушаю на концерт. На годиннику лише сьома вечора і в барі ще малолюдно. На більярді нікого, тому можна спокійно відпрацювати удари за келихом фірмового темного.
Чим ближче до початку – тим більше людей. Багато молоді під сценою, за столами старша публіка. Залом гасають кілька дівчаток у футболках AC/DC – мабуть, найбільш нетерплячі глядачі.
Концерт починається виступом гурту DC Train. Під сценою лишилось зовсім небагато місця – народ жваво рухається під кавери на улюблених австралійців. Пісні з перших альбомів і найвідоміші треки – під них публіка відривається, не зупиняючись ні на мить. А діти кайфують на двох великих бочках з обох країв сцени – вони там влаштували собі танцпол. Словом, усі більш ніж задоволені таким варіантом розігріву перед перформансом Дейва.
Півгодинну перерву перед очікуваним усіма виступом Еванса заповнюють позитивно-стьобними і дещо брутальними, типово рокерськими конкурсами. А потім – гімн. Співає Сергій Василюк із Тіні Сонця. У своєму фірмовому стилі. Добре. Потужно.
Нарешті на сцені з’являється Дейв разом із музикантами DC Train. Під сценою стає тісніше і гаряче. Еванс весело оглядає зал: приємно повернутись, щоб знову добряче розкачати натовп. І таки ж качає, сильно качає під Rockin’ in the Parlour – один із синглів, записаних з AC/DC 40 років тому. Качає і під треки з сольних альбомів, і під вічні драйвові Whole Lotta Rosie і Highway to Hell. Зараз справді можна розслабитись і дозволити собі трохи буйства. Вічний хард-рок. Вічна музика свободи.
