Вельми різнорідні проекти («Єлена», «Мачете вбиває», «Водій для Віри», «9 рота», «Жара», «Хмарний атлас», «Місто гріхів 2», «Схід-захід», «Машина Джейн Менсфілд», «Населений острів», «Два місяці, три сонця», «В суботу» та безліч іншого), на перший погляд не ліпляться між собою. Так відразу й не повіриш, що їх кришує одна й та ж особа. Але якщо цей різнобій окреслити хоча б мінімальним спілкуванням з паном Роднянським, то позірна недоладність швидко розчиниться, подібно галюцинації після прийому антипсихотичних таблеток. А голем виявиться досить повноцінним і гармонійним організмом.
Я не згадую про режисерські документальні роботи, бо творчу зустріч, на дріжджах якої і визріває даний текст, Роднянський присвятив собі саме як могутньому продюсеру. Та й не бачив я жодної його документальної стрічки.
Власне, майстер-клас відбувся 16 липня на теренах четвертого Одеського Міжнародного Кінофестивалю. Ведучий намагався презентувати книгу Роднянського, але навіть назву забув сказати. Оголосив, що зустріч проходить у форматі запитань-відповідей. Роднянський, не довго вагаючись, запитує першим. Загалом їх було три, приблизно такого характеру: як ви собі уявляєте професію продюсера? от ви, молоді дарування, сновигаєте за мною зі своїми синопсисами – чому ви думаєте, що воно мені треба? наскільки я розумію, більшість тут присутніх так чи інакше пов’язані з кіно, нащо ви подалися в дану сферу? Я це описую для того, аби читач також мав змогу безболісно влитись в дискурс.
Рідко кому вдається nthtdtysns майже дві години і при цьому не видати жодного зайвого слова. Вже з перших хвилин зустрічі Роднянський собою ж підтвердив один із власних стержневих тезисів, раніше, ніж його висловив. Продюсер – це не медіум між кіно і баблом, як то багато хто думає, але – між кіно і глядачем. Він миттєво розвідав настрої публіки і встановив тривкий контакт. Кінопродюсер забезпечує взаємність у відносинах між кіно і аудиторією, саме ця – навіть не режисер – людина супроводжує процес творення стрічки від найпершого поділу зиготи аж до повного визрівання.
Найталановитіші ідеї приречені на вимирання – без підтримки вони кануть в повсякденному бурчанні животів. А щоб замисел проріс життєздатним, комусь необхідно ризикувати. Мало зрозуміти і відчути ідею, необхідно навчитись говорити з тими, кому цей меседж важливий і корисний. В кому та чи інша стрічка пробудить спрагу до життя, примусить розвернутися світлою стороною один до одного.
Потойбічна адекватність Роднянського гіпнотизує. Банальні, подекуди ідіотські запитання про долю вітчизняного кінематографа він нагороджує неочікуваними рефлексіями. Здавалось би, очевидні поради режисерам-початківцям обростають лоскітними нюансами. Він справляє враження реально прохаваного чувака, без понтів, ханжества і пустодзвонства. Диявольська врівноваженість не привертає, але приковує увагу, аби спокусити до пізнання. Ніхто так не поважає свого співрозмовника, як диявол. Лукавий, який прагне виманити на світло те, що люди схильні зацьковувати в ніч. Загнане в потемки різноманіття – власне, з чого я і починав.
Саме так – опорний пункт гуманізму. В такому місячному світлі малюються мені постаті, подібні Роднянському. Бо гуманізм – це не благоліпний лепет про те, як ти всіх любиш, але вміння достойно себе показати посеред повної чортівні.
Владислав Рижий,
Школа кінокритиків ОМКФ