У такій пострадянській (якщо префікс пост- тут взагалі застосовний) країні як Білорусь нелегко знайти сміливу людину, яка нівелювавши усі загрози і потенційні можливості проблем на батьківщині і поїхала спершу на Майдан, а потім – в АТО. Гончаров, ким би він не був, нині показує нам «іншу» Білорусь, Білорусь яка не відмовилась від України, не «багатовекторну», а дружню нам, щиру підпільну Білорусь.
На жаль, українська влада неохотно ставиться до союзників України з закордону. Так, відомий випадок, коли хорватському бійцеві, який вже вдруге їхав в Україну, аби воювати за неї на Донбасі, просто заборонили в’їзд до країни. І це при тому, що ставитись добре до «найманців» (насправді ж – союзників) – це нормальна практика в багатьох країнах, так наприклад відомий факт надання багатьом українським добровольцям з УНСО, що брали участь у грузино-абхазському (читай грузино-російському) конфлікті надали почесне грузинське громадянство і державні нагороди Грузії. Наша ж влада не те що не хоче відзначати героїчних добровольців з інших країн, у більшості випадків знаходяться ситуації, коли вона просто плює в душу черговому білорусу або шведу, який приїхав підтримати Україну.
У цих умовах українська дипломатія мала б заступитися за Станіслава Гончарова. Ніхто, звісно, не каже про спецоперацію розвідки по викраденню його з СІЗО і доправленню до України (хоча, якби схожа ситуація була з громадянином США чи Ізраїлю – можна бути певним, що їх спецслужби б не сиділи склавши руки), а хоча б про хоч якесь зацікавлення і заяву на захист друга України. Філософи і лідери думок часто дорікають українцеві за надмірний «стадний» і колективістський інстинкт, зараз же ми бачимо прямо протилежну ситуацію : Україна просто не звертає уваги на небезпеку відносно тих, хто виявляв приязнь до неї і був її союзником. Навіть якщо Станіслава Гончарова не вдасться витягнути з-за грат, суспільний резонанс і зацікавлення української сторони можуть значно покращити його долю.