Не варто деякі фрагментарні поліпшення стану справ в окремих «дворах» спільноти вважати етапами загальнодержавної реформи.
Вікова народна мудрість нагадує: очікуючи краще (реальні реформи) будь готовий до гіршого, тобто до того, що й цього разу не вийде нічого хорошого, хай навіть застосувати все один в один з тих чи інших найкращих проектів.
Чому?
З простої, але «залізобетонної» причини – у нашому середовищі не проглядається та хвиля політичного руху до встановлення правопорядності, котра була б здатною вимести на смітник української історії поблажливе ставлення українців до практики махлювань та шахрайства, щораз знаходячи «правильні» пояснення.
Вихід у тім, що з’явиться державно-політичний рух, здатний відмовитись від політики компромісів у питаннях цінностей, які апріорі не можуть бути однаковими у всіх громадян.
За такого виконавські держслужби та працівники бюджетних закладів, зокрема освіти, не мали б ставитись однаково по-доброму до всіх. Звісно, що має бути державна підтримка усіх добропорядних і жорстких санкцій до прохіндєїв.
Наприклад, не може державний представник, зокрема вчитель, як приклад відображення державної політики, закривати очі на непорядність і під «соусом» модного терміну «толерантність» вдавати, що він згоден як з реальним позитивним статусом тієї особи, котра насправді нічого позитивного не напрацювала. Не мова про недієздатних з тієї чи іншої причини осіб. Мова про здорових ледарів, яких стало модного називати особами з «нерозкритим потенціалом».
Завдання держави – це створити рівні умови доступу до процесів напруженої праці, тільки завдяки якій і є можливим розкривати отой потенціал.
І для того, щоб правопорядок став нормою, яка порущуюється лише у поодиноких випадках, зовсім не треба щодо непорядних чиновників та їм дотичних працівників служб ставити за мету створення більш «правильної» служби, яка посадить тих до в’язниць.
Достатньо, щоб стандартний «комплект» силових правових органів мав у своєму механізмі дії наступну робочу норму.
Спеціалісти-правники давно пропонують просту правову норму, про яку весь час замовчується: не можеш показати легальні доходи, які пояснюють твої матеріальні надбання - 90% від того забирається у держскарбницю.
У нашому, освітянському, контексті подібним простим аналогом порядності мала би бути щоденна практика, за якої вчителі не дозволяють жодного випадку списування та тіньового завищення оцінки. Є семестрові коригувальні атестації і цього достатньо. Звісно, без можливості списати.
Я давно та багато про це пишу і все чекаю того Міністра освіти, який відкрито очолить подібний загальнонаціональний проект до очищення ментальності нації. Втім, нам нічого не заважає на місцях діяти саме так!
Наприклад, всі наші учні фізико-технчного ліцею м. Херсона вже 30 років навчаються у тому освітньому середовищі, де їм не дають списувати. І «небо не впало» - до наших вчителів не має претензій, бо ж хто прямо заявить, що списування - це добре!? Тим більше, якщо заради учнівських міцних знань та ефективних компетенцій вчителі ліцею попереду поточних та підсумкових атестацій самовіддано працюють як під час навчальних пар, так і до них та після у рамках спеціального розкладу додаткових індивідуальних та групових консультацій.
Тільки без відкритої позиції вимог безумовного дотримання принципу академічної доброчесності на ділі з боку керівництва закладу нічого такого б не було.
Тому позиція Міністра є більш ніж важливою. І не лише на рівні закликів, а у вигляді лідерства у такому проекті як реальній справі. З підтримкою та санкціями відповідно.
Зараз обговорюється реформа вищої освіти. Для практиків шкільного сектору це питання має велике значення, бо від рівня вимог університетського середовища прямо залежить мотивація учнів системи загальної середньої освіти. Вони або тягнут ь ся до своїх вчителів як гарних знавців основ наук , або кажуть: «Та чого там «паритися» - зараз чи не всі охочі вступають до університету» .
Існуюча практика списування та оцінок за хабарі бере початок не у школі. ЇЇ плодючість з теренів системи вищої освіти та і нших державних «контор», де реально набуває значущої життєвої «цінності» . Завдяки змахльованій оцінці особи набувають/зберігають статус , який їм приносить гроші (стипендія, зарплата, доплата тощо) та інші реально життєві блага . У той час, коли порядним громадянам для того потрібно напружено та по-справжньому вчитися/працювати?
Звісно, що в умовах відсутності правопорядку, зокрема в освіті, у мільйонів молодих людей щоденно стоїть проблема вибору – до чого схилятися? Але у дійсно сучасній державі має бути так, що думати юнак чи дівчина мають не про це.